Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 94)

«Один останній погляд. Щоб попрощатися. Попрощатися назавжди».

Перш ніж вона усвідомила, що робить, Алісія повернулася до вітрини книгарні. Вона вже майже готова була йти геть, коли побачила, що малюк Хуліан, неначе відчувши її присутність, дивиться на неї. Алісія завмерла посеред вулиці, і люди проходили повз неї, обминаючи дівчину, немов статую. Хуліан, використавши табурет як приступку, доволі спритно зліз із прилавка. Ані Даніель, що готував пакети на книжки, ані Беа, що далі разом зі свекром була зайнята розмовою із покупцем, не помітили, як хлопчик перетнув приміщення, підійшов до дверей і відчинив їх. Ставши на порозі, Хуліан подивився на неї, усміхаючись від вуха до вуха. Алісія похитала головою. Хлопченя почалапало до неї. На ту мить Даніель уже помітив, що відбувається, і губи його заворушилися, вимовляючи синове ім’я. Беа обернулася й кинулась на вулицю. Хуліан уже стояв коло ніг Алісії та обіймав її. Вона взяла хлопчика на руки, і так їх і застали Беа з Даніелем.

– Сеньйорито Ґріс? – почасти здивовано, почасти занепокоєно вигукнула Беа.

Уся люб’язність, яку вона випромінювала того дня, коли познайомилася з Алісією, здавалось, розвіялася, щойно вона побачила свого сина на руках у цієї дивної жінки. Алісія простягнула їй хлопчика й проковтнула клубок, що підступив їй до горла. Беа, глибоко відітхнувши, міцно стиснула Хуліана в обіймах. Даніель, який дивився на Алісію із сумішшю захвату й ворожості, ступив крок і став між нею і своєю родиною.

– Хто ви?

– Це сеньйорита Алісія Ґріс, – пояснила Беа за його спиною. – Наша клієнтка.

Даніель кивнув, хоча тінь сумніву все ще не зійшла з його обличчя.

– Мені дуже шкода. Я не хотіла вас налякати. Хлопчик, мабуть, упізнав мене й…

Хуліан далі зачаровано дивився на неї, не звертаючи уваги на хвилювання своїх батьків. У дверях книгарні показався сеньйор Семпере, ускладнивши все до краю.

– Я щось пропустив?

– Нічого, тату, лише Хуліан ледве не втік від нас…

– Це моя провина, – сказала Алісія.

– А ви хто?

– Алісія Ґріс.

– Та сеньйора, що робила в нас замовлення? Але ж, прошу вас, заходьте, надворі холодно.

– Та я, власне, уже збиралася…

– У жодному разі. До того ж я бачу, ви потоваришували з моїм онуком. Не думайте, що він утікає до абикого. Аж ніяк.

Сеньйор Семпере притримав двері й жестом запросив її увійти. Алісія поглянула на Даніеля, який, уже заспокоївшись, кивнув.

– Проходьте, Алісіє, – припросила й Беа.

Хуліан простягнув до неї ручку.

– Бачите, у вас нема вибору, – мовив до неї Семпере-старший.

Алісія кивнула й пройшла до книгарні. Одразу запах книжок огорнув її. Беа поставила Хуліана на підлогу, і хлопченя схопило Алісію за руку й повело її до прилавка.

– Ви його закохали в себе, – зауважив Семпере-старший. – Скажіть-но, ми знайомі?

– Я приходила сюди дівчинкою, разом зі своїм батьком.

Семпере пильно придивився до неї.

– Ґріс? Хуан Антоніо Ґріс?

Алісія кивнула.

– Святий Боже! Не можу повірити… Скільки ж це років я вже не бачив його разом із дружиною? А було колись, вони заходили сюди майже щотижня… Скажіть, як вони маються?

Алісія відчула, як у горлі їй пересохло.

– Померли. Під час війни.

Семпере-старший зітхнув.

– Мені дуже шкода. Я не знав.

Алісія зробила жалюгідну спробу всміхнутися.

– То у вас не лишилося нікого з рідні?

Дівчина похитала головою. Даніель помітив, як заблищали її очі.

– Тату, не допитуйте так сеньйорити.

Семпере-старший мав пригнічений вигляд.

– Ваш батько був великою людиною. І хорошим другом.

– Дякую, – ледве чутно пробурмотіла Алісія.

Запала мовчанка, яка ніяк не хотіла закінчуватися, і на порятунок прийшов Даніель.

– Ви не відмовитеся перехилити келишок? Сьогодні у мого батька день народження, і ми всіх клієнтів пригощаємо настоянками виробництва нашого Ферміна.

– Я б не радила погоджуватися, – прошепотіла Беа за її спиною.

– До речі, а де ж запропастився Фермін? Хіба він не мав би вже повернутися? – запитав Семпере-старший.

– Мав би, – утрутилася Беа. – Я послала його за шампанським на вечерю, але він не схотів іти до крамниці дона Діонісіо й поперся аж до бозна-якого притону поряд із Борном, тому що, за його словами, дон Діонісіо розливає у пляшки вино з торішньої меси, додає газованої води й кілька крапель котячої сечі для кольору. А мені вже остогидло сперечатися з ним.

– Не лякайтеся, – мовив Семпере-старший, звертаючись до Алісії. – Наш Фермін, він такий. Діонісіо був фалангістом у молодості, і Фермін ніяк не може йому цього пробачити. Він радше помре від спраги, ніж купить у Діонісіо пляшку будь-чого.

– Вітаю вас із днем народження, – усміхнулась Алісія.

– Слухайте-но! Я знаю, що ви будете відмовлятися, та все ж… Чому б вам не повечеряти разом із нами? Нас збереться чимало, однак… я матиму за честь, якщо донька Хуана Антоніо Ґріса буде цього вечора з нами.

Алісія подивилася на Даніеля, який мляво їй усміхнувся.

– Дуже вам дякую, але…

Хуліан із силою смикнув її за руку.

– Ось бачите, мій онук наполягає. Ну ж бо, погоджуйтеся. Ми тут усі свої.

Алісія опустила очі, повільно хитаючи головою. Вона відчула на своїй спині руку Беа.

– Лишайтеся, – шепнула та.

– Не знаю, що й сказати…

– Не кажіть нічого. Хуліане, чому б тобі не показати сеньйориті Алісії твою першу книжку? Зараз ви все побачите…

Хлопченя, не гаючись, подріботіло за зошитком, списаним усілякими малюнками, карлючками й таємничими письменами, й охоче простягнуло його Алісії.

– Це його перше оповідання, – пояснив Даніель.

Хуліан вичікувально дивився на Алісію.

– Виглядає дуже цікаво…

Маля заплескало в долоньки, задоволене похвалою. Сеньйор Семпере, який мусив мати стільки ж років, скільки мав би батько Алісії, якби був живий, подивився на неї одним із тих своїх сумовитих поглядів, що, як видавалося, супроводжували його все життя.

– Ласкаво просимо до родини Семпере, Алісіє!

8

«Блакитний трамвай» поволі повз догори, немов невеличке пором золотистого світла, що торував дорогу крізь нічну млу. Фернандіто їхав у кінці вагона. Він лишив «веспу» біля Ротонди, як і домовився з Алісією. Хлопець дивився, як моторолер зникає в далечині, а потім став споглядати на довгі шереги палаців, що стояли обабіч маршруту, зачаровані покинуті замки, оточені тінистими алеями, водограями й цілим лісом статуй, де не видно було жодної живої душі. Здавалося, багатіїв ніколи нема вдома.

У височині вимальовувалися обриси «Ель-Пінару», величний профіль якого здіймався серед клоччя низьких хмар. Будівля здавалася творивом якогось чаклуна, що поставив на пагорбі це дивовижне поєднання веж, кутових елементів і двосхилих позублених дахів, наче храм, із якого можна було споглядати не лише всю Барселону, а ще й значну частину узбережжя на північ і південь від міста. «Коли небо безхмарне, з цього пагорка, мабуть, видно навіть обриси Мальорки», – подумав Фернандіто. Того вечора, утім, завіса густої темряви огортала будинок.

Фернандіто проковтнув клубок, що підступив йому до горла. Завдання, яке йому доручила Алісія, починало його непокоїти. «Лише тоді стаєш героєм, коли відчуваєш страх», – казав його дядько, що лишився на війні руки й ока. Той, хто наражається на небезпеку і при цьому не боїться, – просто дурень. Фернандіто не знав, чого від нього чекала Алісія: геройства чи якоїсь дурниці. Мабуть, і того й іншого, вирішив він. Звісно, платню йому обіцяно щонайкращу, однак самого образу Алісії, що невтішно ридає в його обіймах, було досить, щоб змусити Фернандіто спуститися до самого пекла, та ще й доплатити за це.