Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 90)

– Чого він не зробив.

– Очевидно, що ні. Не тільки не забув, а й вирішив помститися. І ось тут, власне, він і припустився помилки. Санчіс найняв детективів, щоб ті понишпорили у Вальсовому минулому. Ось так вони й вийшли на пройдисвіта, який на той час усе ще гнив у в’язниці Монтжуїк, – Себастьяна Сальґадо, і дізналися про низку порушень і зловживань, вчинених Вальсом на посаді коменданта Монтжуїку, від яких постраждали в’язні та їхні родини. Список кандидатів на головну роль псевдомесника виявився досить довгим. Бракувало лише переконливої історії. Санчіс вирішив замаскувати свою помсту політичною або особистою вендетою, що мала походити з темного минулого міністра. Через Сальґадо, з яким зв’язалися і якому пообіцяли певну суму грошей і помилування в обмін на згоду зіграти роль, так би мовити, живця, Санчіс почав надсилати листи з погрозами. Адвокат знав, що листи будуть відслідковуватися і слід приведе до Сальґадо. Він також найняв ще одного колишнього в’язня замку, на ім’я Валентин Морґадо, у якого були свої причини бажати Вальсові лиха. Морґадо звільнили в 1947 році, однак він звинувачував Вальса у смерті своєї дружини, яка загинула від хвороби, доки чоловік був за ґратами. Морґадо став працювати водієм родини Санчісів. За допомогою такого собі Бебо, в’язничного наглядача, який уже давно працював у Монтжуїку і якому Санчіс не тільки виплатив значну суму грошей, а й за дуже вигідну ціну здав у Пуебло-Секо помешкання, яке належало «Метробарні», Морґадо діставав для свого хазяїна інформацію про в’язнів, яких Вальс гнобив найсильніше, коли управляв Монтжуїком. Один із них, Давид Мартін, письменник із серйозними психічними проблемами, який серед арештантів здобув собі прізвисько В’язень Неба, виявився ідеальним кандидатом на роль у тому сценарії, який написав Санчіс. Мартін зник за дивних обставин, коли Вальс наказав двом своїм підлеглим відвезти його до закинутого будинку поблизу парку Ґуель і там убити. Письменникові, ймовірно, вдалося врятуватися, і міністр завжди боявся, що цей чоловік, що, як видається, остаточно стратився глузду в камері для самотнього ув’язнення, одного дня повернеться, щоб спробувати помститися за вбивство жінки на ім’я Ізабелла Жисперт, у якому звинувачував Вальса. Ти встигаєш за мною?

Алісія кивнула.

– План Санчіса полягав у тому, щоб переконати Вальса, ніби його колишні в’язні змовилися між собою, щоб оприлюднити інформацію про його зловживання владою і про злочини, вчинені за його наказом проти арештантів. За цим усім мав би стояти Мартін та його товариші по в’язниці. Санчіс хотів змусити Вальса нервувати, щоб він покинув свою захисну шкаралупу й вирушив на зустріч зі своїми недругами, гадаючи, що це єдиний спосіб примусити їх замовкнути. Знищити ворогів, доки вороги не знищили його.

– Але все це було лише для того, щоб Вальс потрапив у пастку, – зауважила Алісія.

– Задумано було бездоганно, адже поліція в ході розслідування мала наштовхнутися на слід особистих порахунків і фінансових махінацій, які сам Вальс щосили намагався приховати. Сальґадо був ідеальною приманкою, адже його легко можна було пов’язати з іншими в’язнями, особливо з Давидом Мартіном, «невидимою рукою», яка начебто мала цим усім керувати. І все ж протягом років Вальс зберігав холодну голову. Почав нервувати він лише невдовзі після вчиненої Морґадо нібито спроби замаху на нього в 1956 році в будинку Товариства красних мистецтв у Мадриді. Міністр подбав про звільнення Сальґадо, щоб простежити за ним, сподіваючись, що той приведе його до Мартіна. Однак Сальґадо усунули, коли той мав намір заволодіти своєю колишньою здобиччю, яку заховав у камері зберігання на Північному вокзалі незадовго до свого затримання в 1939 році. Уже непотрібного Сальґадо змусили замовкнути навіки, і слід було заметено. Вальс тим часом припустився ще кількох помилок і хибних кроків, які ще більше заплутували справу. Міністр спонукав одного з працівників свого видавництва «Аріадна», Пабло Каскоса, щоб той зв’язався з членом родини Семпере, з яким мав певні відносини, а саме з Беатріс Аґілар. Семпере володіють комісійною книгарнею, яку, на думку Вальса, Мартін міг використовувати як притулок. Вони могли навіть бути його спільниками, адже Ізабелла Жисперт доводилася дружиною власникові крамниці й матір’ю теперішньому управителю й чоловікові Беатріс, Даніелю Семпере. Гаразд-гаразд, можеш мене перебити, а то, я бачу, що тебе зараз грець ударить.

– А як же книжки Маташа? Як пояснити те, що книжка, яку я знайшла у Вальсовому столі, була, за словами його доньки, останнім, що міністр тримав у руках, перш ніж зникнути?

– Частина тої самої стратегії. Маташ був другом і колегою Давида Мартіна і теж сидів за ґратами в Монтжуїку. Потроху-потроху тиск, погрози й ілюзія незримої змови зробили свою справу, і Вальс вирішує вирушити з охоронцем, якому довіряв, до Барселони, щоб зустрітися там із Давидом Мартіном, кого він вважав своїм месником. Поліція припускає, і я з ними згоден, що Вальс збирався на цю таємну зустріч із Мартіном з метою позбутися його остаточно.

– Але ж Мартін помер багато років тому, як і Маташ.

– Саме так. Насправді на Вальса чекали Санчіс і Морґадо.

– А хіба не простіше було б лишити Давида Мартіна поліції?

– Простіше, одначе якби Мартіна, якого Вальс вважав живим, затримали, то на поверхню могла би сплисти інформація про смерть Ізабелли Жисперт і про інші темні справи, що зруйнувало б Вальсові кар’єру.

– Гадаю, у цьому є рація. Що сталося потім?

– Схопивши Вальса, Санчіс і Морґадо перевезли його до старої фабрики Кастельс у Пуебло-Нуево, що давно вже закрита, однак перебуває у власності «Метробарни». Санчіс зізнався, що вони катували міністра кілька годин, а потім позбавилися трупа, кинувши його до однієї з фабричних печей. Поки я розмовляв із Хілем де Партерою, надійшло підтвердження, що поліція знайшла там кістки, які можуть бути Вальсовими. Надіслано запит на рентгенограму Вальсових зубів, щоб перевірити, чи рештки справді належать міністрові. До завтрашнього ранку, гадаю, це стане відомо.

– То справу закрито?

Леандро кивнув.

– Ту її частину, що стосується нас. Лишається з’ясувати, чи не було в Санчіса інших спільників, а також уточнити всі деталі його схеми.

– Це все повідомлять пресі?

Леандро всміхнувся.

– Звісно, що ні. Цієї миті в Міністерстві управління відбувається нарада, на якій вирішують, що слід оголосити. Більше подробиць я не знаю.

Надовго запанувала тиша, яку порушував лише Леандро, що сьорбав чай, не відводячи очей від Алісії.

– Це велика помилка, – зрештою пробурмотіла дівчина.

Леандро стенув плечима.

– Можливо, але тепер це вже не в наших руках. Завдання, задля якого нас залучили, – допомогти знайти Вальса, – виконано. І виконано успішно.

– Це неправда, – запротестувала Алісія.

– Так це розуміють люди з повноваженнями більшими, ніж у мене, і запевно, що більшими, ніж у тебе, Алісіє. Помилка – це не знати, коли слід спинитися. Нам лишилося тільки виявити розважливість і дозволити справі йти своїм природним ходом.

– Сеньйор Монтальво має рацію, Алісіє, – мовив Варґас. – Ми більше нічого не можемо зробити.

– Здається мені, що ми вже зробили забагато, – холодно відповіла Алісія.

Леандро докірливо похитав головою.

– Капітане, ви не могли б нас залишити на кілька хвилин наодинці? – попросив він.

Варґас підвівся.

– Так, звісно. Власне кажучи, я саме збирався йти до себе, щоб зателефонувати до Головного управління й дізнатися, якими будуть накази для мене.

– Гадаю, це чудова ідея.

Варґас уникав погляду Алісії, проходячи повз неї. Він простягнув руку Леандро, яку той сердечно потиснув.

– Дуже вам дякую, капітане, за вашу допомогу. І за те, що так піклувалися про мою Алісію. Я перед вами в боргу. Якщо вам щось буде треба, не вагайтеся – звертайтесь до мене.

Варґас стримано кивнув і вийшов. Щойно вони лишилися самі, Леандро жестом показав Алісії, щоб вона сіла на канапу біля нього. Дівчина неохоче підкорилася.

– Чудовий хлопчина цей Варґас.

– Якби ще тільки язик мав трохи коротший…

– Не будь до нього несправедлива. Він довів, що хороший поліціянт. Мені він подобається.

– Наскільки я знаю, він неодружений.

– Алісіє, Алісіє…

Леандро по-батьківськи, напівобійнявши, обхопив рукою її за плечі.

– Ну, кажи вже, доки не луснула, – дозволив він. – Виговорюйся.

– Усе це велика купа лайна.

Леандро ніжно притягнув її до себе.

– Згоден. Це халтура. Ми з тобою так не працюємо. Але в міністерстві всі дуже нервувалися. А в Ель-Пардо нам кажуть, що ми свою роботу виконали. Краще нехай так. Мені б не хотілося, щоб думали чи казали, ніби це ми не впоралися.

– А Ломана? Він з’явився?

– Наразі ні.

– Дивно.

– Так, дивно. Але це одна з тих білих плям у цій історії, які, найімовірніше, найближчими днями буде заповнено.

– Забагато щось білих плям, – зауважила Алісія.

– Не перебільшуй. Із Санчісом усе певно. Документції не бракує, мотив чіткий – великі гроші й особиста помста. Ми маємо зізнання й докази, які все підтверджують. Усе сходиться.

– Зовні.

– Хіль де Партера, міністр управління та генералісимус вважають, що справу розкрито.

Алісія збиралася щось сказати, але промовчала.

– Алісіє, це ж те, що ти хотіла? Хіба ти не бачиш?