Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 89)

– Я не знаю, хто ви.

У голосу з’явилося обличчя, і Санчіс уперше зустрівся з цим кришталевим і гострим, як сталь, поглядом очей, таких блакитних, що здавалися текучими. Лице було кутасте, утім із привабливими рисами. Чоловік мав зовнішність одного з тих ставних красенів, вигляд яких змушує сеньйор із доброзвичайних родин стежити за ними крайока, відчуваючи соромливу хіть між ногами. Одягнутий був надзвичайно елегантно. Манжети його охайної, щойно з хімчистки, сорочки було оздоблено двома золотими запонками з орлом із національного герба.

– Ми – це закон, – сказав чоловік, усміхаючись, наче до давнього друга.

– У такому разі відпустіть мене. Я нічого не вчинив.

Присунувши стільця і всівшись навпроти Санчіса, чоловік кивнув з виразом розуміння на обличчі. Санчіс побачив, що в камері, біля стіни, ховаючись у темряві, стоять щонайменше ще дві людини.

– Мене звати Ендайя. Прикро, що нам доводиться знайомитися за таких обставин, але мені хочеться вірити, що ми з вами станемо добрими друзями, тому що друзі поважають один одного й нічого не приховують.

Ендайя кивнув, і двоє його підлеглих підійшли до Санчіса і стали ножицями шматувати на клапті його одяг.

– Майже все, що я знаю, мене навчила одна велика людина. Інспектор Франсіско Хав’єр Фумеро, на пошану якого в цьому будинку висить меморіальна дощечка. Фумеро був одним із тих, чию справжню велич іноді не оцінюють належним чином. Гадаю, що ви, друже Санчіс, маєте розуміти це краще за будь-кого, адже з вами сталося так само, хіба ні?

Санчіс, який уже тремтів, дивлячись, як із нього здирають одяг, пробелькотів:

– Я не знаю, про що…

Ендайя підняв руку, немовби на знак, що не потребує пояснень.

– Ми тут усі друзі. Як я вам уже казав. Нам не треба нічого приховувати одне від одного. Хороші іспанці не приховують ніяких таємниць. А ви ж хороший іспанець. Однак люди часом бувають злими, ось у чому річ. Мусимо це визнати. Ми живемо в найкращій у світі країні – у цьому ніхто не сумнівається, – але іноді нами оволодіває заздрість. І ви це знаєте. «Він одружився з донькою шефа, він це зробив тільки з розрахунку, він не заслужив бути генеральним директором, він те, він се…» Кажу ж бо вам: я вас розумію. Я розумію, що чоловік злиться, коли його честь і добре ім’я ставлять під сумнів. Якщо у нього є яйця. А у вас вони є. Осьо де вони. Пара чудових яєчок.

– Будь ласка, не треба, не…

Голос Санчіса захлинувся у вереску, коли чоловік, що порався з генератором, причепив затискачі до геніталій фінансиста.

– Не плач, чоловіче, ми ж тобі ще нічого не зробили. Ану подивися на мене. В очі. Дивися мені в очі.

Санчіс, хлипаючи, як дитина, звів погляд. Ендайя всміхнувся.

– Ось бачиш, Санчісе. Я твій друг. Між нами не має бути жодних таємниць. Ти допоможеш мені, а я тебе доправлю додому, де на тебе чекає дружина, туди, де ти й маєш бути. Ну-ну, не плач, чоловіче, не плач. Я не люблю, коли іспанці плачуть, чорт забирай. Тут плачуть лише ті, хто має що приховувати. Але ж нам немає чого приховувати, правда? Між нами немає таємниць. Тому що ми друзі. І я знаю, що Маурісіо Вальс у тебе. І я тебе розумію. Вальс – покидьок. Авжеж, авжеж. Я не соромлюся це визнати. Я бачив документи. Я знаю, що Вальс тебе змушував порушувати закон. Продавати акції, яких не існує. Я не розуміюся на цих справах. Фінанси – то не моя парафія. Але навіть такому нетямі, як я, зрозуміло, що Вальс примушував тебе красти заради своєї вигоди. Скажу тобі навпрямець: цей тип, міністр він чи ні, – справжнісінький пройдисвіт. Це тобі кажу я, а я на цьому знаюся, бо таких пройдисвітів бачу щодня. Але ж тобі відомо, як у нас все влаштовано. Ти важиш стільки, скільки важать твої друзі. Так уже воно повелося. А у Вальса друзів багато. Друзів, які при владі. Але всьому є край. Настає мить, коли треба сказати «досить». Ти хотів відновити справедливість власними руками. Слухай, я тебе розумію. Але це була помилка. Для цього є ми. Це наша робота. Єдине, чого ми зараз хочемо, – це відшукати цього шахрая Вальса, щоб усе вияснити. Щоб ти зміг піти собі додому, до своєї дружини. Щоб кинути Вальса до буцегарні й змусити його відповісти за все, що він вчинив. І щоб я міг собі спокійно піти у відпустку, яку вже запланував. Та й по всьому. Ти тямиш про що я, еге ж?

Санчіс спробував щось сказати, але зуби йому цокотіли так сильно, що слів неможливо було розібрати.

– Що ти кажеш, Санчісе? Через ці твої дрижаки, я тебе не розумію.

– Які акції? – зрештою спромігся вимовити фінансист.

Ендайя зітхнув.

– Ти мене розчаровуєш, Санчісе. А я-то гадав, що ми з тобою друзі. А друзі не ображають один одного. Так не годиться. Я хочу розібратися з цим по-хорошому, тому що в глибині душі розумію, чому ти це зробив. Інші, може, не розуміють, але я розумію. Бо я знаю, що це таке – мати справу зі сволотою, яка вважає себе вищою за всіх. І я дам тобі ще один шанс. Тому що ти мені подобаєшся. І дозволь дати тобі дружню пораду: іноді треба дуже добре подумати, перш ніж вдавати з себе героя.

– Я не знаю, про які акції ви мені кажете, – пробелькотів Санчіс.

– Не скигли мені тут, дідько тебе дери. Хіба ти не бачиш, у яке незручне становище ставиш мене? Я мушу вийти з цього приміщення з результатами. Хіба це так важко зрозуміти? Насправді все дуже просто. Коли життя грає тебе в дупу, найрозумніше зробитися педерастом. А тебе, мій друже, життя ось-ось добряче виграє. Тому краще не ускладнюй. На цьому стільці сиділи чоловіки в сотню разів міцніші за тебе. Ніхто не протримався довше ніж чверть години. А ти лише білоручка. Не змушуй мене робити те, чого я не хочу робити. Прошу тебе востаннє: розкажи, де ти його тримаєш, і ми розійдемося по-хорошому. Цього самого вечора ти знову будеш удома, разом зі своєю дружиною, цілий і неушкоджений.

– Будь ласка… Не робіть їй нічого… Вона хвора, – став благати Санчіс.

Ендайя зітхнув і помалу наблизив своє обличчя до Санчісового так, що між ними лишилося кілька сантиметрів.

– Слухай-но, нікчемо, – промовив він куди холоднішим тоном, ніж раніше. – Якщо ти мені зараз не скажеш, де Вальс, я підсмажуватиму твої яйця доти, доки в тебе з усіх дірок лайно не полізе, а потім я візьму твою шльондру-дружину і розпеченими кліщами буду здирати їй з кісток м’ясо, повільно, щоб вона знала, що у всьому винен плаксивий слинько, за якого вона вийшла заміж.

Санчіс заплющив очі й заскавулів. Ендайя знизав плечима й підійшов до генератора.

– Ну як знаєш.

Фінансист знову вдихнув той металічний запах і відчув, як підлога вібрує під його ногами. Кілька разів блимнула лампочка. Опісля було лише полум’я.

4

Леандро кивав головою, тримаючи слухавку біля вуха. Він провів біля апарата вже хвилин сорок п’ять. Варґас і Алісія дивилися на нього вичікувально, тим часом спорожнивши на двох цілу пляшку вина. Коли дівчина підвелася за другою, Варґас зупинив її, похитавши головою. Алісія взялася смалити цигарки одну за одною, уп’явшись очима в Леандро, що далі незворушно слухав і кивав.

– Авжеж. Ні, звісно, що ні. Я розумію. Так, сеньйоре. Я скажу. І вам на все добре.

Леандро поклав слухавку й знесилено подивився на них. У погляді його перемішалося полегшення нарівні з досадою.

– Я розмовляв із Хілем де Партерою. Санчіс зізнався, – урешті промовив він.

– Зізнався? У чому? – запитала Алісія.

– Усі частинки пазлу починають ставати на свої місця. Він підтвердив, що історія ця тягнеться ще здавна. Схоже, Вальс і фінансист Міґель Анхель Убач познайомилися невдовзі після закінчення війни. На той час зірка Вальса саме починала сходити на владному небосхилі після того, як дон Маурісіо продемонстрував свою відданість і надійність на посаді коменданта в’язниці Монтжуїк, роботі не надто приємній. Очевидно, Убач через консорціум, створений, щоб винагородити осіб, чий внесок у національну справу був найвизначнішим, передав Вальсові пакет акцій новоутвореного Іпотечного банку, який поглинув кілька фінансових компаній, ліквідованих після війни.

– Ти говориш про експропріацію і розподіл воєнної здобичі, – перервала його Алісія.

Леандро терпляче зітхнув.

– Обережно, Алісіє. Не всі мають такі широкі погляди, як я, і не всі такі толерантні.

Дівчина прикусила язика. Леандро зачекав, доки вона покірливо глянула на нього, а тоді повів далі:

– У січні 1949 року Вальс мав отримати другий пакет акцій. Між ними існувала усна домовленість. Але несподівана смерть Убача перед Новим роком унаслідок нещасного випадку…

– Якого нещасного випадку? – перервала його Алісія.

– У будинку сталася пожежа, і банкір із дружиною загинули вві сні. Не перебивай мене, Алісіє, будь ласка. Я саме казав, що смерть банкіра спричинила певні непорозміння із його заповітом, який, схоже, не містив жодної згадки про ці домовленості. Ситуація ускладнилася тим, що Убач призначив виконавцем своєї останньої волі молодого адвоката з контори, що репрезентувала інтереси банкіра.

– Іґнасіо Санчіса, – не стрималась Алісія.

Леандро скинув на неї докірливим поглядом.

– Так, Іґнасіо Санчіса. Санчіс як виконавець заповіту до досягнення повноліття донькою Убачів Вікторії також став її офіційним опікуном. І так – перш ніж ти переб’єш мене знову, – ледве їй виповнилося дев’ятнадцять років, адвокат одружився з нею, що викликало немало пересудів, а також певний скандал. Схоже, що пішов поголос, начебто Вікторія ще до повноліття мала незаконний зв’язок зі своїм майбутнім чоловіком. Стверджували також, що Іґнасіо Санчіс – честолюбний аферист, адже за заповітом більша частина спадщини Убачів перейшла Вікторії, від якої адвокат був значно старший. Крім того, є свідчення, що в житті Вікторії Убач були періоди емоційної нестабільності. Начебто одного разу, ще підлітком, вона втекла з дому, і півроку про неї не було жодної звістки. А проте все це – лише плітки. Найважливішим тут є те, що, узявши в свої руки управління пакетом акцій банку Убача, Санчіс відмовив Вальсові в тому, що, за словами майбутнього міністра, належало йому, оскільки було обіцяне покійним банкіром. Тоді Вальс відступив і, як то кажуть, проковтнув образу. Лише кілька років по тому, ставши міністром і діставши свій чималий пай влади, він вирішив присилувати Санчіса віддати те, що вважав своїм, і ще й з лишком. Вальс пригрозив адвокатові звинуватити його в організації «зникнення» Вікторії в 1948 році з метою приховати її вагітність у неповнолітньому віці. Нібито Санчіс сховав її, помістивши до санаторію на узбережжі Коста-Браво, як я розумію, десь біля містечка Сан-Фаліу-да-Ґішулс, де п’ять чи шість місяців по тому її знайшла Громадянська гвардія. Вікторія блукала берегом моря, дезорієнтована, із ознаками недоїдання. Усе вказує на те, що Санчіс поступився міністрові. Провівши низку незаконних операцій, він передає Вальсові значну суму у вигляді акцій та векселів Іпотечного банку. Добра частина статків дона Маурісіо пішла звідти, а не від його тестя, як часом пліткували. Але Вальс хотів більше. Він далі тиснув на Санчіса, який ніколи не пробачив міністрові, що він заради досягнення своїх цілей уплутав у цю справу Вікторію, погрожуючи зруйнувати їй репутацію цим епізодом із підлітковою втечею. Адвокат звертався за допомогою до різноманітних установ, але всюди перед ним зачиняли двері й казали, що Вальс надто могутня людина, наближена до владної верхівки, і чіпати його не можна. До того ж у такому разі довелося б піднімати справу з консорціумом, створеним для розподілу компенсацій наприкінці війни, чого нікому не хотілося. Санчіса дуже серйозно попередили, щоб він забув про цю справу.