Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 86)

– Судячи з того, що я прочитав, підозрюю, що мова йде про Убача.

– Міґеля Анхеля Убача? Отакої! Порохового Банкіра?

– Схоже, це прізвисько йому не надто подобається.

– Сучому сину, бачте, не подобається прізвисько? Нехай тоді дає гроші на благодійність, а не на війну.

– Ви знаєте все про всіх на світі. Що ви знаєте про нього? – запитав Маташ.

– Я знаю лише про тих, хто важливий, – уточнив Ревельс.

– Я розумію, що світ гольтіпак і пройдисвітів не надто вас принаджує.

Ревельс, захоплений тим, що опинився посеред такої історії з найвищих політичних сфер, пропустив шпильку повз вуха. Він визирнув з кабінету й гукнув одну зі своїх повірниць, Лауру Франконі.

– Лауро, зайди до мене на хвильку, якщо можеш…

Чекаючи на помічницю, Ревельс нервово сновигав по кабінету. Невдовзі, оминаючи ящики з цибулею, у дверях з’явилася Лаура Франконі, яка, побачивши Маташа, усміхнулася йому й підійшла, щоб поцілувати. Мініатюрна й метка, Лаура була тим дієвим мозковим центром, завдяки якому все видавництво функціонувало без скрипу.

– Як вам подобається ця виставка сільськогосподарських продуктів? – запитала вона. – Покласти вам кілька кабачків?

– Тут наш приятель Маташ нещодавно уклав угоду з богами війни, – мовив видавець.

Письменник зітхнув.

– Чому б вам не висунутися з вікна й не прокричати це в гучномовець? – поцікавився він.

Лаура Франконі причинила двері кабінету і стурбовано поглянула на Маташа.

– Розкажіть їй, – попросив Ревельс.

Маташ розповів Лаурі коротку версію подій, але жінці цього вистачило, щоб самостійно заповнити пропуски. Коли письменник закінчив, вона лише підійшла й засмучено поклала руку йому на плече.

– До речі, а цей сучий син Убач уже має видавця, який публікуватиме його примхи?

Лаура скинула на нього їдким поглядом.

– Я лише вказав на можливість зиску, – став виправдовуватися Ревельс. – Не розумію, звідки така реакція на мої слова, зважаючи на ті часи, в яких нам доводиться виживати.

– Я був би вам вельми вдячний за поради й допомогу, – нагадав Маташ.

Лаура взяла його за руку й поглянула просто в очі.

– Візьміть гроші. Напишіть цьому чванькові те, що він хоче, і забирайтеся з цієї країни назавжди. Я раджу Аргентину. Землі подостатком, а стейки – просто дивовижні.

Маташ перевів погляд на Ревельса.

– Амінь, – виголосив видавець. – Я сам не зміг би розтлумачити краще.

– А не маєте якихось порад, що не передбачали б мандрівки за тридев’ять земель і життя у вигнанні для моєї сім’ї?

– Дивіться, Маташе. Хай як би ви не вчинили, однаково на кону ваше життя. Якщо переможе зграя Убача, яка зараз значно попереду за очками, то, носом чую, коли ви завершите роботу, ваше існування створюватиме незручності й знайдуться ті, хто захоче, щоб ви зникли. А якщо переможе Республіка і хтось дізнається, що ви працювали на одного з кредиторів Франко, то, я гадаю, вам виставлять рахунок за все.

– Просто пречудово.

– Ми можемо допомогти вам щезнути. Баденс має зв’язки в торговельному флоті, і ми могли б за кілька днів улаштувати, щоб вас із родиною переправили до Марселя. Звідти – ви вже самотужки. Я б на вашому місці дослухався до сеньйорити Лаури й подався б до Америки. Північної чи Південної, байдуже. Головне – опинитися по той бік океану.

– Ми будемо до вас навідуватися, – заявила Лаура. – А може, й переберемося до вас назовсім, зважаючи на те, куди рухається ця країна…

– І привозитимемо вам помідори й гарнірну зелень для тих барбекю, якими ви будете насолоджуватися, маючи в кишені двісті тисяч песет, – виголосив Ревельс.

Маташ засопів.

– Дружина не хоче покидати Барселони.

– Підозрюю, ви їй ще нічого про це все не розповідали, – сказав видавець.

Маташ похитав головою. Ревельс і Лаура Франконі перезирнулися.

– Я теж нікуди не хочу втікати, – промовив письменник. – На щастя чи на нещастя, Барселона – це мій дім. Вона у мене в крові.

– Малярія теж у крові, але це не йде людині на користь, – зауважив Ревельс.

– У вас є вакцина проти Барселони?

– У глибині душі я вас розумію. Я почувався б так само. Одначе подивитися світ, та ще й із добре натоптаною кишенею, я б не відмовився. Вам не обов’язково вирішувати вже. Маєте рік, чи то пак півтора, щоб усе обміркувати. Доки не здасте книжки й доки триватиме війна, все лишатиметься в непевному стані. Працюйте, як працювали з нами, не вкладаючись у строки й тримаючи нас ні в сих ні в тих…

Лаура на знак підтримки поплескала його по спині. Ревельс узяв приголомшливий зразок емпурданської агрокультури й простягнув його письменникові.

– Помідорчика не бажаєте?

Зберігся лише уривок «Спогадів про пітьму», однак усе вказує на те, що Маташ вирішив упокоритися долі. Схоже на те, що першу версію автобіографії Міґеля Анхеля Убача він здав аж на початку 1939 року. Коли війна підійшла до кінця й франкістські війська тріумфально входили в Барселону, Маташ іще працював над редакційними поправками й запропонованими йому змінами, більшість яких, імовірно, належали дружині Убача Федеріці, яка поєднувала фанатичне захоплення фашизмом зі слабкістю до мистецтва й літератури. Здавши остаточну версію книжки, Маташ, який, мабуть, розмірковував над порадою своїх видавців покинути країну разом із родиною та своїм гонораром, усе ж не дослухався до остороги й вирішив лишитися. Найімовірнішою причиною такого рішення було те, що дружина письменника знову завагітніла й невдовзі мала народити їхню другу доньку.

На той час Убач уже повернувся до Іспанії з перемогою, розкошуючи у славі і вдячності від найвищих очільників держави за свою фінансову допомогу франкістам. То були часи помсти, але також і часи віддяки. Переформовувалися всі інститути суспільного життя іспанців: одні занепадали в непам’ять, внутрішню еміграцію і злидні, тим часом як інші здіймалися на престижні і впливові пости. У суспільстві не лишилося жодного закутка, де б ця чистка не проводилася з невблаганною ретельністю. Техніка перефарбовування – традиція, що глибоко вкорінилася на Піренейському півострові – досягла філігранної досконалості. Війна лишила за собою сотні тисяч убитих, але ще більше забутих і проклятих. Значна частина колишніх знайомих і колег Маташа, які раніше його так зневажали, тепер у розпачі благали його допомогти, змилосердитися й замовити за них слово. Більшість невдовзі потрапили до в’язниці, де провели багато років, доки та дещиця, що лишилася від них, не згасла назавжди. Декотрих стратили без жалю. Інші наклали на себе руки або померли від горя чи хвороб.

Були й такі – цілком очікувано, найбільш самовпевнені й позбавлені будь-якого хисту, – що перекинулися до табору переможців. Як придворні ставленці режиму, вони здобували успіх, якого власними зусиллями їм годі було домогтися. Політика часто слугує прихистком для всяких посередніх митців, а то й зовсім невдах. Там вони розквітають, здобувають владу, якою чваняться, а насамперед користаються, щоб помститися всім, хто своєю працею і талантом досяг того, до чого вони ніколи не могли навіть наблизитися в ті часи, коли з жертовним виглядом проголошували, що зроблять усе, аби виконати свій священний обов’язок перед батьківщиною.

Улітку 1941 року, через два тижні після народження Соні, другої доньки Сусани й Віктора Маташів, сталася непересічна подія. Їхня родина насолоджувалася сонячним і спокійним недільним днем у своєму будинку біля Водної магістралі, коли почувся гуркіт автомобілів. Під’їхав кортеж, і з першої машини вийшли четверо озброєних чоловіків в однакових костюмах. Маташ боявся найгіршого, аж тут помітив, що з другої машини, «мерседеса», майже ідентичного до того, що возив генералісимуса Франко, з’явився кавальєро з вишуканими манерами в товаристві дами зі світлявим волоссям, вирядженої так, наче вона приїхала на коронацію королеви. Це були Міґель Анхель Убач та його дружина Федеріка.

Маташ, який так і не розповів дружині правди про книжку, на яку поклав понад півтора року свого життя – книжку, якою врятував життя своїй коханій, – відчув, як земля провалюється йому з-під ніг. Сусана, спантеличена, запитала, хто ці, такі вельможні, гості, що йдуть через їхній садок. Пояснить усе замість нього донья Федеріка, яка провела той довгий день разом із Сусаною. Доки дон Міґель Анхель із Маташем обговорювали чоловічі справи в робітні письменника за чаркою бренді й кубинськими сигарами (які банкір приніс із собою як подарунок), донья Федеріка перетворилася на найкращу подружку цієї бідолашної простачки, яка ледве-ледве трималася на ногах, досі немічна після пологів. Попри це, банкірша не заперечувала, коли Сусана підвелася й пішла на кухню, щоб приготувати чаю, до якого гостя не зволила навіть торкнутися, і принести сухе печиво, яке в домі Убачів не кинули б навіть собакам. Донья Федеріка тим часом бавилася з дівчатками, Аріадною і маленькою Сонею, які несподівано виявилися найгарнішим зі всього, що сеньйора Убач бачила за своє життя. Вона не розуміла, як таке могло статися, щоб дві такі солоденькі, такі сповнені сонця й життя дитинки народилися в пари, напівмертвої з голоду. Авжеж, може, Маташ і має якусь краплину таланту, але він, як і всі митці, лишається тільки прислужником. До того ж єдина, по-справжньому вдала книжка, яку він написав, – це «Будинок кипарисів». Усе решта – лише якась несьогосвітня маячня, яка розчарувала донью Федеріку своїми незрозумілими й моторошними сюжетами. Вона заявила Маташеві про це, коли тисла йому руку, неприємно здивована також його стриманою поведінкою, наче письменник був не радий їх тут бачити. «Насправді доброю була тільки перша ваша книжка», – сказала вона йому. Те, що він пошлюбився з такою мугиркою, яка не тямить як слід ні вдягнутися, ні слова сказати, лише підтвердило підозри доньї Федеріки. Маташеві книжки можуть придатися, щоб згаяти час, однак серед великих йому ніколи не бути.