Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 85)

– Запевняю вас, що ні.

– У такому разі прошу вас устати й забратися геть. Будемо вважати, що я вас не бачив і не чув.

– Повірте, я чудово вас розумію, сеньйоре Маташ. Проте не можу цього зробити.

– Чому ні?

– Бо якщо я вийду з цього бару, не домовившись із вами, не думаю, що доживу до завтра. Як і ви та ваша родина.

Запала тривала мовчанка. Маташ схопив за лацкан адвоката, що з безмежним сумом в очах дивився на нього.

– Ви кажете правду… – пробурмотів письменник, радше до себе самого, ніж до розмовника.

Бріанс кивнув. Маташ відпустив його.

– Чому я?

– Дружина мого клієнта – ваша шанувальниця. Каже, їй дуже подобається, як ви пишете. Особливо історії про кохання. Інші – не так подобаються.

Письменник затулив обличчя руками.

– Якщо вас це трохи втішить, то плата більш ніж достойна, – додав Бріанс.

Маташ зиркнув на адвоката крізь пальці.

– А вам що вони пообіцяли?

– Вони дозволять мені й далі дихати і виплатять усі мої чималі борги. Якщо тільки ви скажете «так».

– А якщо я скажу «ні»?

Бріанс стенув плечима.

– Кажуть, нині найняти вбивцю в Барселоні коштує дуже дешево.

– Як я… як ви знаєте, що ці погрози не блеф?

Бріанс опустив очі.

– Коли я поставив це саме запитання, мені надіслали пакет із лівим вухом мого компаньйона, Хусіда, і повідомили, що надсилатимуть щодня пакети з іншими його частинами, доки не отримають відповіді. Я вже казав вам, що брудна робота в цьому місті оцінюється дешево.

– Як звати вашого клієнта? – запитав Маташ.

– Цього я не знаю.

– Що ж тоді ви знаєте?

– Знаю, що люди, які працюють на нього, не кидають слів на вітер.

– А він?

– Мені відомо, що він банкір. Впливовий. Знаю, чи радше здогадуюся, що він один із тих кількох банкірів, що фінансують армію Франко. Також знаю, чи то пак мені дали зрозуміти, що це чоловік честолюбний і дуже вразливий до тої думки, яка може лишитися про нього в історії, і що його дружина, як я вже згадував, ваша віддана читачка й шанувальниця, переконала чоловіка, що йому потрібна біографія, у якій будуть відображені його досягнення, його велич і непомірний внесок у добробут Іспанії і всього світу.

– Кожен сучий син потребує біографії, найбрехливішого ґатунку літератури з усіх, які тільки існують у світі, – виголосив Маташ.

– Не буду сперечатися, сеньйоре Маташ. Хочете почути добру новину?

– Вона стосується можливості лишитися живим?

– Сто тисяч песет на рахунку, відкритому на ваше ім’я в Національному банку Швейцарії, після згоди взятися за роботу і ще сто тисяч після публікації життєпису.

Маташ ошелешено поглянув на адвоката.

– Доки ви намагаєтеся перетравити цю суму, дозвольте, я поясню процедуру. Після згоди й підписання контракту ви щодва тижні отримуватимете через мою контору платню, доки не скінчите своєї роботи. Платня ця не буде відраховуватися від загальної суми вашого гонорару. Невдовзі до вас, також через мене, надійде перша версія біографії мого клієнта, яка, схоже, уже існує.

– Отже, я не перший?

Бріанс знову стенув плечима.

– Що сталося з моїм попередником? – запитав Маташ. – Йому також надсилали пакети?

– Цього я не знаю. Як я зрозумів, дружина мого клієнта вирішила, що його робота не має ні стилю, ні класу, ні savoir-faire [98].

– Не розумію, як ви ще можете жартувати про це.

– Це краще, ніж кинутися під метро. У кожному разі, цей документ, який, судячи з того, що мені розповіли, перебуває в зародковому стані, послугує вам основою. Ваше завдання – написати зразкову біографію цієї особи, спираючись на інформацію, яку знайдете на цих сторінках. На все маєте рік часу. Після того як мій клієнт перегляне життєпис і лишить свої зауваження, у вас буде ще півроку, щоб внести всі необхідні зміни, відшліфувати текст і підготувати рукопис до публікації. А найкраще, якщо дозволите висловити свою думку, це те, що вам не доведеться підписувати книжку своїм іменем і ніхто ніколи не дізнається, що її написали ви. Власне кажучи, ваше, як і моє, мовчання є обов’язковою вимогою цієї угоди.

– Тобто?

– Мабуть, мені слід було почати з того, що насправді ця книжка має бути автобіографією. Ви напишете її від першої особи, і підписана вона буде іменем мого клієнта.

– Мабуть, уже й назва є?

– Тільки робоча. «Я, Такий-то. Спогади іспанського фінансиста». Гадаю, альтернативні пропозиції приймаються.

Тоді Маташ зробив те, чого від нього не очікував ні Бріанс, ні він сам. Він розреготався. Письменник реготав, аж доки йому не виступили сльози на очах, а відвідувачі бару не стали позирати на нього скоса, дивуючись, як у когось ще може лишатися бажання веселитися в такі часи. Пересміявшись, Маташ глибоко видихнув і подивився на Бріанса.

– Це можна розуміти, як вашу згоду? – з надією запитав адвокат.

– А який вибір мені лишається?

– Нам із вами завтра чи післязавтра пустять кулю в голову в якомусь завулку, а найближчим часом те саме зроблять із вашою та моєю родинами.

– Де підписати?

По якомусь часі, після кількох безсонних ночей, сповнених тяжких роздумів і вагань, Маташ не витримав і пішов до свого видавництва «Орбе». Ревельс не збрехав: у приміщенні стояв запах добірних овочів і фруктів з плантації в Емпурді. Ящики, наповнені справжнім скарбом – городиною Баденса, вишикувалися вздовж коридорів поміж стосів книжок і рахунків до оплати. Ревельс уважно вислухав письменника, нюхаючи тим часом розкішний помідор, яким бавився в руках.

– Що скажете? – запитав Маташ, закінчивши розповідь про свою халепу.

– Божественний овоч. На сам тільки запах у мене прокидається апетит, – відказав Ревельс.

– Я маю на увазі мою дилему, – наполіг Маташ.

Ревельс поклав помідор на стіл.

– У вас немає іншого виходу, мусите погоджуватися, – заявив видавець.

– Ви кажете мені це, бо знаєте, що саме це я хочу почути.

– Я кажу вам це тому, що мені б хотілося й далі бачити вас живого, і тому, що ви нам винні гроші, які ми сподіваємося одного дня повернути. Ви вже отримали ту писанину?

– Частково.

– І?

– Гидота.

– А ви чекали на сонети Шекспіра?

– Сам не знаю, на що я чекав.

– Принаймні тепер можна робити припущення, про кого йдеться.

– Здається, я знаю, – промовив Маташ.

Очі видавцеві нетерпляче заблищали.

– Кажіть…