Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 81)
– Наша домовленість, якщо дозволите мені
Не встигла Алісія розтулити рота, як журналіст застережливо підняв палець.
– Ще одне слово про мою безпеку, і я змушений буду побажати вам усього найкращого й попрощатися. Те, що ви мені розкажете, певна річ, залишиться між нами…
Дівчина надовго замислилася.
– Даєте слово?
Вілахуана поклав руку на стіс аркушів із текстом, над яким працював.
– Клянуся своєю вступною промовою.
Тоді Алісія кивнула й, роззирнувшись довкола, переконалася, що вони самі в бібліотеці. Журналіст вичікувально дивився на неї.
– Я знайшла її тиждень тому в кабінеті Маурісіо Вальса в його приватному помешканні. Книжка була схована в його робочому столі.
– А можна дізнатися, що ви там робили?
Алісія нахилилася ближче до журналіста.
– Розслідувала зникнення міністра.
Очі Вілахуани спалахнули, як бенгальські вогники.
– Пообіцяйте, що в мене буде ексклюзив на цю тему і все, що довкола неї.
– Клянуся вашою вступною промовою.
Вілахуана пильно поглянув їй у вічі. Алісія ані зморгнула. Журналіст узяв зі стола кілька порожніх аркушів і простягнув їх дівчині разом зі своєю авторучкою.
– Тримайте, – промовив він. – Гадаю, вам схочеться щось записати…
35
– Я познайомився з Віктором Маташем тридцять років тому, а саме восени 1928 року. Я тоді лише починав свою професійну кар’єру і працював у редакції «Голосу індустрії». Мною там затикали дірки, і робити доводилося всього потрошку. Віктор Маташ у ті часи під різноманітними псевдонімами писав серійні романи для видавництва, двоє власників якого, Баррідо й Есковільяс, зажили слави пройдисвітів, що ладні ошукати всіх на світі, від своїх авторів до постачальників чорнила й паперу. У них публікувалися також Давид Мартін, Ладислао Байона, Енріке Маркéс і вся та плеяда молодих і голодних письменників довоєнної Барселони. Коли виплат від Баррідо й Есковільяса не вистачало, щоб дотягти до кінця місяця (а таке траплялося часто), Маташ пописував на замовлення кількох газет, зокрема й «Голосу індустрії», від коротеньких оповідань до дивовижних розповідей про подорожі до місць, де він ніколи не був. Мені пригадується заголовок «Таємниці Візантія». Цей твір у свій час видавався мені шедевром, який Маташ вигадав від початку до кінця на основі самих лише старовинних поштових листівок із зображеннями Стамбула.
– Подумати тільки, а я вірила всьому, що пишуть у газетах, – зітхнула Алісія.
– Авжеж, ви маєте вигляд довірливої панянки, саме так. Одначе то були інші часи, коли ті, хто брехав у пресі, робили це елегантно. Але йдеться не про це, а про те, що мені неодноразово доручали перед самим випуском газети скорочувати Маташеві тексти, щоб зробити на шпальтах місце для якогось надзвичайного повідомлення або для несвоєчасних колонок котрогось із редакторових приятелів. Одного дня, коли Маташ прийшов до редакції забрати свій гонорар, він підійшов до мене. Я гадав, що він збирається почати сварку, але письменник лише простягнув мені руку, відрекомендувався, наче я не знав, хто він, і подякував, що саме я, а не хтось інший, краяв його тексти, коли вже не було на то іншої ради. «У вас гостре око, Вілахуано. Не загубіться тут», – сказав мені він.
Природа обдарувала Маташа хистом до вишуканості. Я кажу не про одяг, хоча письменник завжди мав бездоганний вигляд у своєму костюмі-трійці й окулярах із круглими лінзами в тонкій оправі, що надавали йому схожості з Прустом, бракувало хіба що «мадленок» [92]. Ні, я кажу про його манери, про те, як він звертався до людей, як розмовляв. Він був тим, кого редактори-халтурники називали «рідкісною птахою». До того всього Маташ був великодушною людиною: допомагав, не чекаючи, поки його попросять, і не сподіваючись нічого взамін. Власне кажучи, саме він трохи перегодом порекомендував мене до редакції «Ванґуардії», і таким чином саме завдяки йому мені вдалося визволитися від «Голосу індустрії». На той час Маташ уже майже не писав для газет. Йому ніколи не подобалася ця робота, що була для нього лише засобом збільшити свої доходи у неврожайні часи. Один із циклів книжок, який Маташ писав для Баррідо й Есковільяса, «Місто дзеркал», був у ті роки доволі популярним. Я гадаю, саме вони з Давидом Мартіном підтримували на плаву ціле видавництво, працюючи без відпочинку. Надто Мартін, який поклав своє і без того слабке фізичне й психічне здоров’я, спаливши розум перед друкарською машинкою. Маташ, завдяки родині, мав змогу почуватися трохи вільніше.
– Він походив із заможної родини?
– Не зовсім, але йому пощастило – чи то не пощастило, з якого боку подивитися – успадкувати маєток свого дядька на ім’я Ернесто, доволі екстравагантного персонажа, якого прозивали Цукровим Королем. Маташ був його улюбленим племінником, або ж принаймні єдиним членом сім’ї, якого Ернесто не ненавидів. Таким чином, невдовзі після одруження Віктор Маташ дістав змогу переїхати до розкішного будинку поряд із Водною магістраллю на згір’ї Вальвідрери, залишеного йому дядьком разом із якоюсь дещицею акцій у торговій компанії, що її Ернесто заснував відразу після повернення з Куби.
– Дядько Ернесто був із тих, хто заробив свої статки в наших колишніх колоніях?
– Так, він був типовим авантюристом, таким, як їх описують у книжках. Коли йому було сімнадцять, у кишенях Ернесто, хоч він і не минав нагоди зазирнути до чужих, свистів вітер. У Барселоні його розшукувала Громадянська гвардія, готова переламати йому ноги, і лише якимось дивом Ернесто вдалося врятуватися, пролізши «зайцем» на торговий корабель, що відходив до Гавани.
– І як йому повелося на Кубі?
– Непогано. Коли дядько Ернесто повернувся до Барселони на своєму власному кораблі, у білосніжному костюмі і з дружиною, на тридцять років молодшою за нього, яку він незадовго до того виписав собі зі Скандинавії, минуло понад чотири десятки років. За весь цей час Цукровий Король заробив і втратив не один статок – як свій, так і чужий – у торгівлі цукром і зброєю. Завдяки легіону різноманітних полюбовниць він породив стільки байстрюків, що вистачило б заселити всі Карибські острови. Він чинив такі неподобства, що якби існувала в цьому світі справедливість і якби Бог хоч трохи пильнував за її дотриманням, дядькові Ернесто було б гарантовано тепленьке місце в пеклі на десять тисяч років.
– Якби ж то, – промовила Алісія.
– Щоправда, слід усе ж зазначити, що брак справедливості небеса за своїм звичаєм бодай компенсують дрібкою іронії. Подейкують, що невдовзі після повернення з Куби Цукровий Король почав втрачати глузд через отруту, яку йому підсипала в їжу під час останньої вечері на Кубі ображена на нього кухарка-мулатка, що носила в собі непогамовну злість, а може, й не тільки злість. Зрештою Ернесто на горищі свого новісінького маєтку пустив собі кулю в голову, переконаний, що в будинку щось мешкає, щось, що повзає по стінах і по стелі й смердить, як гадюче кубло… Щось, що кожної ночі прослизало в спальню і скручувалося коло нього на ліжку, щоб висмоктати душу.
– Вражає, – мовила Алісія. – Ви самі це вигадали?
– Позичив у Маташа, який виклав цю історію у дещо драматичному стилі в одній із частин «Лабіринту духів».
– Шкода.
– Дійсність ніколи не перевершить вигадку, принаймні якісну вигадку.
– А дійсність у цьому випадку…
– Щонайімовірніше, куди прозаїчніша. Найправдоподібніше пояснення з’явилося в день похорону Ернесто, багатолюдної події, що відбувалася в соборі за присутності епископа, алькальда [93] й усієї братії з міської ради. Не кажучи вже про всіх тих, кому дядечко Ернесто позичав гроші і які прийшли, щоб переконатися на власні очі, що він справді помер і борги повертати не доведеться. Одначе я вів до того, що в день похорону розійшлася плітка, яка стверджувала, що насправді під ковдру до покійного цукрового магната прослизала донька ключниці, дівчинка сімнадцяти років, якій палець у рот не клади. Згодом вона зажила слави й грошей як танцівниця кабаре на вулиці Паралело під сценічним іменем Доріс Лаплас. І висмоктувала вона щоночі з дядечка не зовсім душу.
– А отже, самогубство…
– Очевидно, сталося з чиєюсь допомогою. Усе вказує на те, що його терплячій новій дружині (хоч і кажуть, що північні жінки холодні) допекли-таки постійні чоловікові зради, і в ніч Святого Хуана [94] вона вирішила вистрілити Ернесто в обличчя з мисливської рушниці, яку він тримав біля ліжка на випадок, якщо прийдуть анархісти.
– Звична історія.
– Житіє святих і грішних, дуже по-барселонськи. Хай що б там не сталося насправді, а садиба стояла занедбаною не один рік, і недобра слава про злі чари й прокляття, яке буцімто висіло над будинком від тої миті, коли Цукровий Король заклав перший камінь, не покинула його й тоді, коли Маташ разом зі своєю дружиною Сусаною вселилися сюди відразу після весілля. Треба сказати, що будинок був справді непростий. Одного разу, коли я гостював у них, Маташ влаштував мені екскурсію. Від цього дому волосся дибки ставало, принаймні в мене, прихильника музичних комедій і легеньких любовних історій. Там були сходи, які нікуди не вели, коридор із дзеркалами, розміщеними таким чином, що здавалося, ніби хтось іде за тобою, і підвал, у якому Цукровий Король спорудив басейн, виклавши мозаїкою на дні обличчя своєї першої дружини на Кубі, Леонор, дівчинки, якій минуло лише дев’ятнадцять весен, коли вона вкоротила собі віку, вгородивши шпильку для волосся в груди, адже була переконана, що носить під серцем змію.