Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 80)

– Попри це, мені здається, що дзвонити до комісаріату й розпитувати про мене, тим паче тепер, не було вдалою думкою. Це я вам кажу заради вашого ж добра.

– Я не такий дурень, сеньйорито. Я нікуди не дзвонив, і моє ім’я ніде не зринало. Як бачите, я теж роблю все можливе, щоб оберегти себе.

– Я рада це чути. У наші часи зайва обережність не завадить.

– Схоже, щодо одного ми з вами обоє згодні: довіряти вам не можна.

– У певних місцях і в певні моменти це найкраща з рекомендацій.

– Не буду заперечувати. Скажіть-но, Алісіє, чи часом усе це не має стосунку до нашого неповторного міністра дона Маурісіо Вальса та його ретельно забутого минулого, коли він був комендантом в’язниці в замку Монтжуїк? – запитав журналіст.

– Що змушує вас так думати?

– Вираз вашого обличчя, коли я згадав про Вальса.

Дівчина завагалася на якусь мить, і Вілахуана кивнув сам до себе, підтверджуючи свою підозру.

– Припустімо, що це так. Що тоді? – поцікавилася Алісія.

– Скажімо так: це посприяло б моєму зацікавленню у цій справі. Угоду якого характеру ви маєте на думці?

– Виключно літературного, – відказала Алісія. – Ви розповідаєте мені все, що знаєте про Маташа, а я обіцяю надати вам доступ до всієї інформації, якою володію, щойно розв’яжу справу, над якою зараз працюю.

– А доти?

– А доти – моя довічна вдячність і ваша втіха від усвідомлення того, що ви допомогли бідолашній панянці в скрутному становищі.

– Он як. Що ж, мушу визнати, що ви принаймні куди переконливіші за вашого, наважуся припустити, колегу, – заявив Вілахуана.

– Перепрошую?

– Я кажу про чоловіка, який навідувався до мене кілька тижнів тому і якого я, до речі, відтоді не зустрічав, – пояснив журналіст. – Ви не обмінюєтеся між собою інформацією під час обідньої перерви? Чи йдеться про вашого конкурента?

– Ви не пригадуєте його імені? Часом не Ломана?

– Можливо. Не запало мені в пам’ять. Старість – не радість, як то кажуть.

– Який він мав вигляд? – запитала Алісія.

– Куди менш спокусливий, ніж ви.

– У нього був шрам на обличчі?

Вілахуана кивнув, а потім, примружившись, поглянув на Алісію.

– Часом не ваших рук справа?

– Він порізався, коли голився. Завжди такий незграбний. То що ви розповіли Ломані?

– Нічого, чого він ще не знав, – відказав Вілахуана.

– Він згадував про Вальса?

– Не прямо. Одначе було помітно, що його цікавлять роки, проведені Маташем у замку Монтжуїк, та його дружба з Давидом Мартіном. Не треба мати бозна-скільки розуму, щоб зв’язати кінці докупи.

– І більше ви його не бачили й не розмовляли з ним?

Вілахуана похитав головою.

– Ломана може бути дуже наполегливим, – промовила Алісія. – Як ви його позбулися?

– Я сказав йому те, що він хотів почути. Точніше, те, що він сподівався почути.

– І що саме?

– Його, схоже, неабияк цікавив будинок, у якому Віктор Маташ мешкав з родиною до свого арешту в 1941 році, біля Водної магістралі, перед кварталом Вальвідрера.

– Звідки такий інтерес до будинку?

– Він запитав мене про значення фрази «вхід до лабіринту». Хотів знати, чи може це означати якесь конкретне місце, – мовив Вілахуана.

– І?

– Я сказав йому, що в книжках «лабіринтового» циклу «вхід», себто отвір, крізь який Аріадна «провалюється» до підземного світу тої іншої Барселони, розміщений у будинку, де дівчинка мешкає разом зі своїми батьками. А будинок цей жоден інший, окрім як той, у якому жила родина Маташів. Я повідомив вашому колезі адресу й розповів, як дістатися туди. Тут немає нічого такого, чого б він не зміг дізнатися сам, понишпоривши з годинку в реєстрі нерухомості. Мабуть, він сподівався знайти там скарб або що й краще. Правильно я міркую?

– Ломана сказав вам, на кого працює? – запитала Алісія.

– Він показав мені поліційний значок. Як у кіно. Я не фахівець, але значок мені видався справжнім. У вас теж такий є?

Дівчина похитала головою.

– Шкода. Фатальна жінка на службі режиму… Я гадав, на таке можна натрапити хіба що в романі Хуліана Каракса.

– Ви читали Каракса?

– Звісно! Це ж святий покровитель усіх проклятих письменників Барселони. Взагалі, я б не здивувався, якби виявилося, що ви з ним знайомі. Ви видаєтеся достоту героїнею його творів.

Алісія зітхнула.

– Це дуже важливо, сеньйоре Вілахуана. На карту поставлено життя кількох людей.

– Назвіть хоча б когось одного. Із іменем і прізвищем, коли ваша ласка. Тоді я, можливо, й поставлюся до цього всього серйозніше.

– Я не можу цього зробити, – відказала Алісія.

– Авжеж. Заради моєї ж власної безпеки, еге ж?

Дівчина кивнула.

– Але я в це не вірю, – сказав журналіст.

Відтак сплів руки на животі й, замислившись, відкинувся на своєму стільці. Алісія відчула, що втрачає його. Настав час закинути приманку.

– Коли ви востаннє бачили міністра Вальса на людях? – запитала вона.

Вілахуана розплів пальці, в очах його знову зблиснув вогник зацікавленості.

– Кажіть далі.

– Не так швидко. Наша домовленість полягає в тому, що ви розповісте мені все, що знаєте про Маташа й Мартіна, а я розповім вам усе, що можу, тоді, коли зможу. А це немало. Даю вам слово.

Вілахуана розсміявся собі під ніс, однак повільно кивнув.

– Разом із Вальсом?

– Разом із Вальсом, – збрехала Алісія.

– Гадаю, марно просити вас показати мені книжку.

Алісія продемонструвала свою найчарівливішу усмішку.

– Про неї ви також збрехали?

– Лише частково. Книжка була в мене ще два дні тому, але я її втратила.

– Підозрюю, що не забувши її в трамваї.

Алісія похитала головою.