Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 79)

Вілахуана зареготав. Алісії в слухавці чути було галасливу метушню, яка панувала в редакції.

– Я буду після дванадцятої в бібліотеці Королівської академії красного письменства Барселони, – промовив він нарешті. – Знаєте це місце?

– Тільки з чуток.

– Запитаєте мене у приймальні. І принесіть книжку.

34

На майдані, що ховався в тіні собору, здіймався будинок з кам’яним портиком, на арочному склепінні якого був напис:

До Алісії час від часу доходили чутки про це місце, але, як і більшості її земляків, дівчині не було відомо практично нічого про установу, що прихистилася в стінах цього палацу, справжньої реліквії середньовічної Барселони. Алісія знала, чи то пак здогадувалася, що Академія об’єднує товариство вчених, письменників і книголюбів, що поклали собі за мету оберігати писемні надбання людства, які вони збирали тут, починаючи від кінця XVIII століття, уперто не зважаючи на те, що довколишній світ рік за роком дедалі більше опирався їм, не сприймаючи таких дивацтв. Їхня спільнота скидалася на щось середнє між таємним орденом і літературним гуртком, такий собі приклад організації, за зачинені двері якої потрапляють тільки обрані й тільки вони знають, що всередині.

Запах каміння й неодмінна аура таємничості супроводжували Алісію, коли вона переступила поріг і пройшла до внутрішнього дворика, де були сходи, які вели нагору, до зали, що правила за приймальню. Там її перестрів схожий на першодрукаря персонаж, який, здавалося, мешкав тут від початку минулого століття. Чоловік підозріливо подивився на неї і запитав, чи це вона сеньйорита Ґріс.

– Власною персоною.

– Я так і подумав. Сеньйор Вілахуана в бібліотеці, – сказав чоловік, жестом запрошуючи її проходити всередину. – Прохання до відвідувачів зберігати тишу.

– Не хвилюйтеся, – відказала дівчина. – Я сьогодні вранці дала обітницю мовчання.

На обличчі суворого сторожа не з’явилося навіть натяку на усмішку, тож Алісія лише подякувала йому й попрямувала вперед із таким виглядом, наче знала, де шукати ту бібліотеку. Це завжди найефективніший метод, щоб потрапити до приміщень із обмеженим доступом: поводитися, як той, хто знає, куди йде, і не потребує ні дозволів, ні підказок. Подібно, як зі звабленням: хто просить дозволу, той програв ще до початку.

Алісія блукала сама по собі палацовими коридорами, зазираючи до зал зі скульптурами, аж доки не наштовхнулася на приязного чоловіка із зовнішністю бібліофіла, який назвався Полонієм і люб’язно запропонував провести дівчину до бібліотеки.

– Я вас бачу тут уперше, – зауважив Полоній, вигляд якого вказував на те, що весь його досвід стосунків із протилежною статтю закінчувався сонетами Петрарки.

– Сьогодні вам пощастило.

Алісія знайшла Серхіо Вілахуану в товаристві муз, а також близько п’ятдесяти тисяч книжок, що становили бібліотечний фонд академії. Журналіст сидів за одним зі столів перед чималенькою вежею з аркушів списаного паперу. Він гриз ковпачок авторучки й бурмотів щось собі під ніс, приборкуючи фразу, яка відмовлялася лягати на папір так, як йому хотілося. Вілахуана мав приємний вигляд задумливого й флегматичного британського науковця, що потрапив до середземноморського призвілля. Журналіст був одягнений у сірий вовняний костюм із краваткою, поцяткованою золотими письмовими перами, і шаликом шафранового кольору, накинутим на плечі. Алісія пройшла до читальної зали, відлунням кроків повідомляючи про своє прибуття. Вілахуана виринув із забуття й, підвівши голову, подивився на Алісію поглядом, у якому дипломатичність змішалася з ущипливістю.

– Сеньйорита Ґріс, я гадаю, – промовив він, надіваючи ковпачок на ручку й ґречно підводячись.

– Називайте мене Алісією, будь ласка.

Дівчина простягнула йому руку, яку Вілахуана потиснув із поштивою, але дещо стриманою усмішкою. Відтак жестом запросив Алісію сідати. Його очі, маленькі й проникливі, оглядали її з сумішшю недовіри й цікавості. Алісія вказала на стіл, вкритий аркушами з іще мокрим чорнилом.

– Я перервала вашу працю?

– Радше вирятували мене від неї, – відказав Вілахуана.

– Ви проводите бібліографічне розслідування?

– Готую промову з нагоди вступу до цієї спільноти.

– Мої вітання.

– Дякую. Не хотів би видатися неввічливим, сеньйорито Ґріс, Алісіє, однак я чекаю на ваш візит уже кілька днів, тож, гадаю, ми можемо відкинути церемонії.

– Отже, я так розумію, дон Ґуставо Барсело розповів вам про мене?

– У загальних рисах, так би мовити. Ви справили на нього глибоке враження.

– Одна з моїх спеціалізацій.

– Це я можу засвідчити сам. До речі, деякі з ваших колишніх знайомих у центральному комісаріаті також переказують вам вітання. Не дивуйтеся. Ми, журналісти, такі. Полюбляємо ставити запитання. Погана звичка, яку набуваєш із роками.

Вілахуана стер із обличчя всі ознаки усмішки й пильно подивився на Алісію.

– Хто ви? – запитав він навпрямки.

Алісія замислилася над тим, чи слід трохи прибрехати або й узагалі наплести сім мішків гречаної вовни, але щось у цьому погляді журналіста підказало їй, що це буде великою тактичною помилкою.

– Я та, хто прагне з’ясувати правду про Віктора Маташа.

– Останнім часом учасників вашого клубу не відженешся. Можна поцікавитися, навіщо вам ця правда?

– Боюся, що не можу відповісти на ваше запитання.

– Не збрехавши, ви маєте на увазі?

Алісія кивнула.

– Чого, із поваги до вас, я не збираюся робити.

Посмішка, цього разу переповнена іронії, знову з’явилася на обличчі Вілахуани.

– Ви гадаєте, що, підлизуючись до мене, досягнете більше, ніж брешучи?

Алісія кліпнула віями й прибрала щонайсолодшого виразу обличчя.

– Ви ж не дорікнете мені за те, що я принаймні спробувала.

– Я бачу, Барсело не помилився щодо вас. Якщо не можете розповісти правди, то хоча б скажіть, чому ви цього не можете зробити.

– Тому що, розповівши вам правду, я наразила б вас на небезпеку.

– То ви мене оберігаєте?

– У певному розумінні, так.

– І за це я маю сповнитися до вас удячністю й допомогти? Такий ваш задум?

– Я рада, що ви бачите речі моїми очима.

– Боюся, мені потрібен кращий стимул. Не косметика. Плоть слабка, але коли вступаєш у середні літа, здоровий глузд бере гору.

– Так кажуть. Як щодо взаємовигідної угоди? Барсело розповів, що ви працюєте над книжкою про Маташа та інших письменників із утраченого тими роками покоління.

– «Покоління» – це занадто гучно сказано, а епітет «втрачене» більше личить до поезії.

– Я кажу про Маташа, Давида Мартіна та інших…

Вілахуана здійняв брови.

– Що вам відомо про Давида Мартіна?

– Те, що, я переконана, може вас зацікавити.

– Наприклад?

– Наприклад, подробиці справ Мартіна, Маташа та інших в’язнів замку Монтжуїк, що, як вважається, зникли між 1940 і 1945 роками.

Вілахуана не зводив із неї погляду. Очі йому блищали.

– Ви спілкувалися з адвокатом Бріансом?

Алісія обмежилася кивком голови.

– Я напевне знаю, що він нізащо не розповість нікому своїх таємниць, – мовив Вілахуана.

– Є інші способи дізнатися правду, – натякнула Алісія.

– У комісаріаті мені казали, що це ще один із ваших талантів.

– Це все злі заздрощі, – відказала дівчина.

– Наш національний спорт, – підтвердив Вілахуана, який, схоже, мимоволі діставав задоволення від цієї невеличкої словесної дуелі.