Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 83)

– Так, та сама. Ізабеллі Жисперт, доньці власників продуктової крамниці «Жисперт», яка ще досі працює за церквою Санта-Марія-дель-Мар, судилося стати Ізабеллою Семпере.

– Гадаєте, вона була закохана в Давида Мартіна?

– Як я пригадую, вона вийшла за Семпере, а не за Мартіна.

– Це нічого не доводить, – відказала Алісія.

– Мабуть, маєте рацію.

– Ви її знали? Ізабеллу?

Вілахуана кивнув.

– Я був на весіллі.

– Вона здалася вам щасливою?

– Усі наречені щасливі в день свого весілля.

Цього разу вже Алісія усміхнулася злостиво.

– Якою вона була?

Журналіст опустив очі.

– Я розмовляв із нею лише раз чи два.

– Але ж вона мала справити на вас якесь враження.

– О так. Ізабелла справляла враження.

– І?

– І вона видалася мені однією з тих украй небагатьох людей, які роблять цей сучий світ місцем, вартим того, щоб його відвідати.

– Ви були на похороні?

Вілахуана повільно кивнув.

– Правда, що вона померла від холери?

Погляд журналіста оповила тінь.

– Так кажуть.

– Але ви так не думаєте?

Журналіст похитав головою.

– Тоді чому б вам не розповісти решту цієї історії?

– Правду кажучи, це сумна історія, яку мені хотілося б забути.

– І саме тому ви вже стільки років пишете про неї книжку? Книжку, яку – ви мали б розуміти це – вам ніколи не видати, принаймні в цій країні…

Вілахуана сумовито всміхнувся.

– Знаєте, що сказав мені Давид Мартін, коли я бачив його востаннє? Того вечора ми втрьох, я, він і Маташ, зібралися в «Ель Шампаньєті», щоб перехилити по келишку й відзначити закінчення першої частини «Лабіринту».

Алісія похитала головою.

– Хтозна-чому розмова звернула на вічну тему письменників і алкоголю. Мартін, який здужав випити відро горілки, не втрачаючи при цьому ясності думки, сказав мені того вечора фразу, яку я ніколи не забуду: «П’ють, щоб пам’ятати, а пишуть, щоб забувати».

– Може, він і не був таким безумцем, як видавався.

Вілахуана мовчки кивнув, обличчя його обважніло від спогадів.

– У такому разі чому б вам не розповісти мені те, що ви стільки років прагнете забути? – попросила Алісія.

– Тільки не кажіть, що я вас не попереджав, – мовив журналіст.

«Чорнило й сірка», захопливий та іронічний твір, написаний Віктором Маташем у 1933 році, імовірно, під впливом нещасть, які спіткали його друга й колегу Давида Мартіна, починається так:

«Не треба бути Ґете, щоб зрозуміти просту істину: будь-який письменник, що заслуговує на це найменування, рано чи пізно зіштовхується з Мефістофелем. Ті, що мають добре серце – якщо такі ще існують, – віддають йому свою душу. Усі решта – душі тих простаків, що стоять на їхньому шляху».

Віктор Маташ, який найменування письменника заслужив кров’ю й потом, зустрів свого Мефістофеля осіннього дня 1937 року.

Жити з письменства, балансуючи на краю, вдавалося до якогось моменту, але громадянська війна, що вибухнула в Іспанії, остаточно підтяла те, що лишалося від хисткого видавничого механізму, в якому Маташ знайшов був свою мету і свій хліб. Він далі писав, далі публікувався, але новим панівним жанром стала пропаганда, памфлети й панегірики на службі в грандіозних цілей, просякнутих ґвалтом і кров’ю. За кілька місяців Маташ, як і багато інших, виявився неспроможним заробити собі на прожиття. Лишалося сподіватися хіба що на чужу ласку або на щасливий випадок, що тими днями траплялися дедалі рідше.

Його останніми видавцями, яким він довірив свій цикл книжок «Лабіринт духів», було двійко прозірливих кавальєро, що звалися Ревельс і Баденс. Баденс, неабиякий гурман і знавець щонайвишуканіших страв і продуктів, які тільки існують на Землі, тимчасово полишив справи й перебрався до себе на дачу в Емпурді [97], щоб вирощувати там помідори й розмірковувати над таємницями трюфелів, чекаючи, доки минуть часи божевілля. Баденс був природженим оптимістом, якому огидні були всілякі свари і який прагнув вірити, що конфлікт триватиме не довше двох-трьох місяців, після чого Іспанія повернеться до свого природного стану хаосу, в якому завжди знайдеться місце для літератури, смаковитих наїдків і комерції. Ревельс, пильний дослідник політичного штукарства, вирішив лишитися в Барселоні й не закривати видавництво, хоча й зазнавав збитків. Художня література опинилася в непевному становищі, і гроші йшли здебільшого від друкування відозв, памфлетів та епічних поем, що прославляли тогочасних героїв, які щотижня змінювали один одного внаслідок внутрішньої боротьби, що загрожувала перетворитися на громадянську війну вже в межах самого республіканського табору. Не такий оптиміст, як його компаньйон, що надсилав йому ящики з чудовими помідорами та іншою городиною, Ревельс мав чуття, що все це затягнеться надовго й закінчиться вкрай погано.

Незважаючи на це, Ревельс і Баденс далі виплачували Маташеві щомісячний невеличкий аванс за його майбутні твори. Маташ, попри свою скруту, брав цю платню неохоче. Ревельс наполягав, намагаючись заспокоїти його сумніви. Коли розмова неминуче звертала на тему сумління або ж того, що видавець називав «бриднями людини, яка ще не знає по-справжньому, що таке голод», Ревельс лукаво посміхався до Маташа й запевняв його: «Вікторе, про нас не турбуйся, я вже подбаю про те, щоб колись ти нам компенсував усе, що зараз ми платимо тобі наперед».

Завдяки цій допомозі видавців Маташева сім’я мала що їсти – на той час цим уже могли похвалитися не всі. Більшість Вікторових колег перебували в куди хиткішому становищі з загрозливими перспективами. Декотрі, охоплені запалом романтизму, об’єднувалися в добровільні міліційні дружини. «Ми винищимо фашистських щурів у їхньому смердючому кублі», – казали вони. Не один дорікав Маташеві, що він не вступає до ополчення разом із ними. То були часи, коли пропагандистські плакати, якими були обвішані будинки в місті, заміняли багатьом людям їхні переконання і здоровий глузд. «Хто не готовий боротися за свою свободу, не заслуговує її», – казали Маташу. Письменника, який відчував, що його друзі мають рацію, гризли докори сумління. Чи мав би він покинути Сусану та їхню доньку Аріадну в будинку на пагорбі, а сам вирушити на зустріч із військами так званого «національного табору»? «Не знаю, про яку націю йдеться, але не про мою, – казав на вокзалі Вікторові товариш, якого він прийшов провести, – і не про твою також, хоч ти й не маєш мужності виступити на її захист». Маташ повертався додому, паленіючи з сорому. Коли він зайшов, Сусана кинулася до нього, обійняла й розридалася. «Не кидай нас, – благала вона його, тремтячи. – Твоя батьківщина – це Аріадна і я».

Військові дії наближалися, і невдовзі Маташ виявив, що не може писати. Він годинами сидів за машинкою, утупивши погляд у вікно. Згодом він став спускатися в місто майже щодня, шукаючи сюжетів, як він себе запевняв, а насправді щоб утекти від себе самого. Більшість його знайомих на той час запобігали ласки на каламутному чорному ринку прислужництва, що розквітнув у тіні війни. Поміж голодними літераторами пішов поголос, що Маташ, попри збитковість видавництва, отримує платню від Ревельса й Баденса. Колись його давній друг Мартін попереджав: «Заздрість – це гангрена письменників, вона точить нас, і ми гниємо живцем, аж доки забуття не косить усіх без жалю». За кілька місяців Маташеві знайомі відцуралися його. Коли вони помічали його здалеку, то переходили на другий бік вулиці, щось бурмочучи між собою і зневажливо посміюючись. Інші проходили повз нього, опустивши очі.

Перші місяці воєнних дій Барселона провела, занурена в дивний напівсон, сповнений страхів і внутрішньої колотнечі. Фашистський заколот у місті зазнав поразки в перші ж дні, і хотілося вірити, що війна лишилася десь далеко, що це лише ще одна порожня погроза куцих на зріст і на совість генералів і що за кілька тижнів усе повернеться до тої гарячкової ненормальності, яка характеризувала громадське життя країни.

Маташ уже не вірив у це. І боявся. Він знав, що громадянська війна – це не один конфлікт, а сукупність маленьких чи великих сутичок, переплетених між собою. Офіційну історію завжди пишуть хронікери, що належать або до переможців, або до переможених, але ніколи ті, які потрапили в пастку між двома таборами і які зазвичай не підкидують дров у вогнище. Мартін часто казав, що в Іспанії противника зневажають, але того, хто має власну думку й не пливе за течією, ненавидять. Тоді Маташ йому не вірив, але тепер уже починав думати, що єдиний гріх, який не пробачають в Іспанії, – це відмовитися пристати до одного чи другого стада. А де є стадо овець, завжди з’являються голодні вовки. Маташ мимоволі навчився цього всього і вже відчував запах крові в повітрі. Ще настане час ховати мерців і розповідати байки, а тепер треба було діставати ножі й вінчати на царство нікчем. Війни загиджують усе, вичищаючи лише пам’ять.

Того лиховісного дня 1937 року, який змінив долю Маташа, письменник спустився в місто, щоб зустрітися з Ревельсом. Завжди, коли вони бачилися, видавець запрошував його на обід до бару «Велодром», що розміщувався поблизу видавництва «Орбе» на вулиці Діагональ, і тишком совав йому конверт із дещицею грошей, яких вистачало, щоб прогодувати родину ще кілька тижнів. Того дня Маташ уперше відмовився взяти конверт. Ось як він описує цю сцену в «Спогадах про пітьму», романізованій хроніці воєнних і повоєнних років аж до його ув’язнення, яку ніколи не було видано і в якій Маташ – лише ще один персонаж, що його описує оповідач-всезнавець – можливо, богиня долі, а можливо, й ні.