Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 26)

Донья Маріана глянула на Алісію з таким виразом, ніби вважала зайвим пояснювати, яким безглуздим видалося їй це запитання.

– Видавничих справ, як легко здогадатися.

– Зрозуміло. А пан міністр часто обговорює службові справи зі своїми працівниками у себе вдома?

– Я не розумію, до чого ви ведете.

– Чи не могли б ви пригадати, коли таке траплялося востаннє?

– Раніше такого не траплялося, це правда.

– А про цю зустріч із Каскосом домовлялися ви?

Донья Маріана похитала головою.

– Як я вже вам казала, міністр сам записав її в розклад своєю власною рукою.

– А часто дон Маурісіо заплановує зустрічі без вашого відома? «Своєю власною рукою»?

Секретарка холодно глянула на неї.

– Ні, не часто.

– І, попри це, ви все ж не згадали про цей факт у своїх свідченнях.

– Я вам уже сказала, що це не видалося мені важливим. Сеньйор Каскос працює на дона Маурісіо. Немає нічого дивного в тому, що вони запланували зустрітися, адже це траплялося вже не вперше.

– Он як?

– Так. Вони час від часу зустрічалися й раніше.

– У цьому будинку?

– Як мені відомо, ні.

– Ці зустрічі влаштовували ви чи сам дон Маурісіо?

– Не пам’ятаю. Треба переглянути мої записи. Яка різниця?

– Пробачте мою настирливість, але, може, сеньйор Каскос, коли з’явився на зустріч, повідомив вам, про що міністр того ранку хотів із ним поговорити?

Донья Маріана на якусь хвилю замислилася.

– Ні. Тоді головним завданням було знайти міністра, і мені не спало на думку, що справи з працівником середньої ланки можуть бути пріоритетними.

– Сеньйор Каскос – працівник середньої ланки? – запитала Алісія.

– Так.

– Щоб ми могли порівняти, скажіть, будь ласка, працівником якої ланки є ви, доньє Маріано?

Варґас непомітно штовхнув Алісію ногою. Секретарка підвелася з суворим виразом обличчя, даючи зрозуміти, що аудієнцію закінчено і час прощатися.

– Прошу мені вибачити. Якщо більше нічим не можу вам допомогти… – Вона вказала на двері, ввічливо, але рішуче запрошуючи Алісію і Варґаса покинути маєток. – За відсутності дона Маурісіо його справи потребують моєї уваги.

Варґас устав із канапи й кивнув, збираючись іти за доньєю Маріаною. Він уже почав рухатися до виходу, коли помітив, що Алісія далі сидить на канапі, сьорбаючи чай, до якого навіть не торкнулася під час усієї розмови. Варґас і секретарка обернулися до неї.

– Власне кажучи, є ще дещо, чим ви можете нам допомогти, доньє Маріано, – промовила Алісія.

Вони пройшли за доньєю Маріаною лабіринтом коридорів і опинилися перед сходами, що збігали на вежу. Вальсова секретарка вела перед мовчки й не озираючись, а за нею тягнулася аура неприязні, яку можна було ледве не намацати в повітрі. Струмені дощу, які омивали фасад будинку, кидали моторошні відсвіти крізь фіранки й великі вікна, створюючи враження, що «Вілла Мерседес» поринула під води якогось озера. Дорогою їм трапилася ціла армія слуг та працівників маленької Вальсової імперії, які, побачивши донью Маріану, схиляли голови, а деякі навіть спинялися, поштиво відступаючи вбік. Варґас і Алісія, час від часу обмінюючись збентеженими поглядами, спостерігали ці ієрархічні церемонії у виконанні слуг і лакеїв міністра.

Унизу гвинтових сходів, що вели до кабінету на верхівці вежі, донья Маріана зняла зі стіни олійний ліхтар і збільшила яскравість полум’я. Вони підіймалися в цій бульбашці бурштинового світла, тягнучи за собою тіні по стінах. Опинившись перед дверима до кабінету, секретарка обернулася й, цього разу ігноруючи Варґаса, уп’ялася своїми отруєними злістю очима в Алісію. Та спокійно всміхнулась у відповідь і простягнула долоню. Донья Маріана, зібгавши губи, дала їй ключі.

– Нічого не чіпайте. Усе має лишатися на своїх місцях. А перед тим як поїхати, не забудьте залишити ключі мажордомові.

– Красно дякуємо, доньє… – промовив Варґас.

Донья Маріана обернулася й, нічого не відповівши, рушила сходами вниз, забравши ліхтар і лишивши їх стояти в темряві перед дверима.

– Оце так вдало поспілкувалися, – зауважив Варґас. – Цікаво, скільки часу знадобиться доньї, щоб зателефонувати Ґарсії Новалесу й наскаржитися, насамперед на тебе.

– Менше хвилини, – вирішила Алісія.

– Щось мені підказує, що працювати з тобою буде справжнє задоволення.

– Можеш підсвітити?

Варґас дістав запальничку й підніс вогник до замкової щілини, щоб Алісія могла вставити ключ. Кругла ручка скреготнула металічним звуком, коли дівчина повернула її.

– Наче мишоловка, – промовив Варґас.

У світлі вогника запальнички Алісія вишкірилася до нього недоброю посмішкою, якої Варґас волів би не бачити.

– Лишайте сподівання всі, хто входить [28], – проказала вона.

Варґас загасив запальничку й штовхнув двері досередини.

8

Вальсів кабінет був залитий сіруватим сяйвом. Свинцеве небо й сльози дощу застилали вікна. Алісія і Варґас пройшли до приміщення, яке видалося їм кормовою каютою на розкішній яхті. Кабінет мав овальну форму. Посередині чільне місце посідав великий робочий стіл зі шляхетної деревини. Довкола нього майже весь простір уздовж стін займала домашня бібліотека, зроблена спіраллю, що, здавалося, закручувалася, наче ласо, здіймаючись до скляного ліхтаря на самій верхівці вежі. Лише в одному місці стіна була вільна від поличок із книжками – перед столом висіла дошка з десятками фотографій у рамочках. Алісія і Варґас підійшли поближче, щоб роздивитися світлини. На всіх було одне-єдине обличчя: така собі фотографічна біографія, від дитинства до підліткового віку й першої юності. Дівчинка, бліда й світлява, зростала перед очима глядача, проживаючи все своє життя за сотню миттєвостей.

– Схоже, таки є людина, яку міністр любить більше, ніж самого себе, – мовила Алісія.

Варґас затримався на якусь мить, розглядаючи портрети, тимчасом як Алісія підійшла до Вальсового столу. Вона відсунула адміральський фотель і всілася в нього. Потім поклала долоні на шкіряну оббивку й оглянула приміщення.

– І яким світ здається звідти? – запитав Варґас.

– Маленьким.

Алісія ввімкнула настільну лампу. Приміщення сповнилося теплим порохнистим світлом. Дівчина висунула верхню шухляду й виявила там різьблену дерев’яну шкатулку.

Варґас наблизився й присів на кут столу.

– Якщо це зволожувач для сигар, я б не відмовився від першокласної «монтекрісто» [29], – промовив поліціянт.

Алісія розкрила скриньку. Та була порожньою. Середина її була оббита блакитним оксамитом і мала заглиблення, призначені, схоже, для револьвера. Варґас нахилився й провів рукою по борту шкатулки. Понюхавши пальці, він кивнув.

Дівчина висунула другу шухляду. Перед їхніми очима опинилася ціла колекція шкатулок, акуратно розставлених, наче на виставку.

– Схоже на маленькі труни, – промовила Алісія.

– Гляньмо, чи всередині немає мерців, – запропонував Варґас.

Алісія розкрила одну зі шкатулок. У ній був чорний лакований стрижень, увінчаний ковпачком із білою зіркою на самому кінчику. Дівчина дістала його зі скриньки й, усміхаючись, зважила на долоні. Потім зняла ковпачок і стала помалу крутити один із кінців. Перо із золота й платини, яке, здавалося, витворили якісь маги-ювеліри, зблиснуло в її руках.

– Чарівна ручка Фантомаса? – запитав Варґас.

– Майже. Це перша перова авторучка, виготовлена фірмою «Монблан», – пояснила Алісія. – 1905 року. Страшенно дорога річ.

– А звідки ти це все знаєш?

– Леандро має таку саму.

– Схоже, для тебе вона цінніша.

Алісія поклала ручку в шкатулку й засунула шухляду на місце.

– Так. Леандро пообіцяв подарувати її мені того дня, коли я вийду у відставку.