Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 25)

– Як ви вважаєте, чому дон Маурісіо стільки часу не повідомляв правоохоронні органи про існування цих листів? – знову поцікавилася Алісія.

Донья Маріана відвела на мить очі від Варґаса й зупинила свій хижий погляд на Алісії.

– Сеньйорито, ви маєте розуміти, що обсяг кореспонденції, яку отримує така відома людина, як дон Маурісіо, просто величезний. До міністра звертаються багато всяких осіб та організацій, і часто трапляється так, що дивні або й узагалі божевільні листи я просто викидаю і дон Маурісіо їх навіть не бачить.

– Однак ці листи ви не викинули?

– Ні.

– Ви знайомі з Себастьяном Сальґадо, чоловіком, якого поліція вважає головним підозрюваним у цій справі?

– Ні, певно, що ні, – відрізала секретарка.

– Але ви чули про нього? – наполягала Алісія.

– Авжеж. Я чула про Сальґадо, коли міністр клопотався за його звільнення і коли поліція повідомила про результати розслідування щодо тих листів.

– Це зрозуміло. А раніше? Ви не пригадуєте, може, дон Маурісіо якось згадував ім’я Сальґадо? Може, багато років тому?

Донья Маріана відповіла після тривалої паузи.

– Може бути. Я не впевнена.

– Може бути, що він згадував це ім’я? – уточнила Алісія.

– Я не знаю. Можливо. Мабуть, таки згадував.

– І коли це сталося?

– У березні сорок восьмого року.

Алісія збрижила чоло, демонструючи своє здивування.

– Ви так точно пам’ятаєте дату, але не впевнені, чи мова йшла про Сальґадо? – перепитала вона.

Донья Маріана почервоніла.

– У березні сорок восьмого дон Маурісіо попросив мене влаштувати неофіційну зустріч зі своїм наступником на посту коменданта в’язниці Монтжуїк, Луїсом Болеа.

– Із якого приводу?

– Як я зрозуміла, йшлося про неофіційний візит ввічливості.

– І ви були присутні під час цього, як ви висловилися, візиту ввічливості?

– Лише якоїсь миті. Їхня розмова була приватною.

– Але, може, вам вдалося почути якийсь її уривок? Випадково. Заходячи й виходячи… Заносячи каву… Можливо, сидячи за своїм столом перед дверима до кабінету дона Маурісіо…

– Ваші натяки мені не подобаються, сеньйорито.

– Кожна дрібниця може допомогти нам знайти міністра, доньє Маріано, – втрутився Варґас. – Прошу вас.

Секретарка вагалася.

– Дон Маурісіо розпитував сеньйора Болеа про деяких арештантів. Він хотів знати, чи вони досі живі, чи досі у в’язниці, чи, може, їх звільнили або перевели. Навіщо, він не казав.

– Ви пам’ятаєте прізвища арештантів, про яких згадував міністр?

– Там було багато прізвищ. До того ж відтоді минуло чимало часу.

– Прізвище Сальґадо було одним із них?

– Так, гадаю, що так.

– Більше ви нікого не пригадуєте?

– Ще одне-єдине прізвище, яке я чітко пам’ятаю, – це Мартíн. Давид Мартін.

Алісія перезирнулася з Варґасом, який записав щось у своєму нотатнику.

– Може, ще когось?

– Ще, здається, було прізвище якесь іноземне, французьке абощо. Точно не пригадую. Кажу ж вам, це сталося багато років тому. Яке значення це може мати сьогодні?

– Цього ми не знаємо, доньє Маріано, але повинні дослідити всі можливості. Повертаючись до листів… Коли ви показали їх міністрові вперше, чи не пригадуєте, як він на них відреагував? Може, сказав щось, що привернуло вашу увагу?

Секретарка похитала головою.

– Ні, він не сказав нічого особливого. Здавалося, дон Маурісіо навіть не надав тим листам важливості. Лише сховав їх у шухляду й наказав наступні подібні листи віддавати йому до рук.

– Не розпечатуючи їх?

Донья Маріана кивнула.

– Дон Маурісіо просив вас не розповідати нікому про існування цих листів?

– У цьому не було потреби. Я не маю звички обговорювати справи дона Маурісіо з тими, кого вони не стосуються.

– Міністр часто просив вас зберігати його таємниці, доньє Маріано? – запитала Алісія.

Вальсова секретарка стиснула губи й не відповіла.

– У вас ще є запитання, капітане? – роздратовано звернулася вона до Варґаса.

Алісія не дозволила доньї Маріані ухилитися від розмови з нею і подалася вперед так, щоб опинитися в секретарки просто перед очима.

– Вам було відомо, що дон Маурісіо клопотався перед каудильйо про помилування Себастьяна Сальґадо?

Донья Маріана глянула на неї згори донизу, вже навіть не намагаючись приховати ту ворожість, яку викликала в неї Алісія. Секретарка обернулася за підтримкою до Варґаса, але той сховав очі у свій нотатник.

– Звісно, мені це було відомо.

– Вас це не здивувало?

– Чому б це мало мене здивувати?

– Міністр вам казав, чому вирішив це зробити?

– Із гуманістичних намірів. Дон Маурісіо дізнався, що Себастьян Сальґадо дуже хворий і йому вже недовго лишилося на цьому світі. Пан міністр хотів, щоб Сальґадо відвідав своїх рідних, щоб він мав змогу померти не у в’язниці, а в родинному колі.

– Згідно з рапортом поліції, після двадцяти років, проведених у в’язниці, у Себастьяна Сальґадо не лишилося родичів, про яких було б відомо, – зауважила Алісія.

– Дон Маурісіо – палкий прихильник національного примирення і прагне до якнайшвидшого загоєння ран минулого. Можливо, вам це важко зрозуміти, але є люди, яким притаманне християнське милосердя й великодушність.

– У такому разі чи вам відомо про інші випадки за час вашої роботи на пана міністра, коли б дон Маурісіо клопотався про помилування для котрогось із тих сотень чи тисяч політичних арештантів, що за багато років пройшли крізь в’язницю, комендантом якої він був?

Донья Маріана у відповідь, наче отруєним клинком, різонула крижаною посмішкою.

– Ні, мені про такі випадки не відомо.

Алісія і Варґас коротко перезирнулися. Поліціянт дав напарниці зрозуміти, що цю тему краще облишити: було зрозуміло, що цей шлях їх нікуди не приведе. Алісія знову подалася вперед, і донья Маріана хоч-не-хоч змушена була поглянути на неї.

– Ми вже закінчуємо, доньє Маріано. Дякуємо за вашу терплячість. Ця зустріч, про яку ви згадували раніше, з комерційним директором видавництва «Аріадна»…

– Сеньйором Каскосом.

– Так, із сеньйором Каскосом, дякую. Ви не знаєте, чого вона могла стосуватися?