Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 27)

– І коли ж це станеться?

– Скоро.

Вона намірилася висунути третю й останню шухляду, коли зауважила, що та замкнена. Алісія глянула на Варґаса, який заперечно похитав головою.

– Якщо тобі потрібен ключ, спускайся й проси свою подругу донью Маріану.

– Мені б не хотілося її турбувати. Вона така зайнята «справами дона Маурісіо»…

– То що ти пропонуєш?

– Я гадала, вас в Головному управлінні вчать, як застосовувати грубу силу.

Варґас зітхнув.

– Відійди, – наказав поліціянт.

Відтак опустився навколішки перед тумбою з шухлядами й дістав із кишені піджака руків’я зі слонової кістки, яке розклав у двосічний ніж із зубчастим лезом.

– Не думай, що лише ти знаєшся на колекційних речах, – мовив Варґас. – Подай-но мені канцелярський ножик.

Алісія виконала його прохання, і поліціянт заходився своїм ножем колупати в замку, а канцелярський просунув у щілину між шухлядою і корпусом столу.

– Щось мені підказує, що ти вже не вперше робиш таке, – зауважила Алісія.

– У кожного має бути якесь хобі. Хтось ходить на футбол, а хтось відмикає замки без ключа…

Операція тривала трохи більше ніж дві хвилини. Пролунало металічне клацання, і канцелярський ніж упав до шухляди, коли замок піддався. Варґас витягнув лезо своєї навахи [30] із замкової щілини. На клинку не лишилося жодної подряпини чи пощербини.

– Гартована сталь? – запитала Алісія.

Варґас вправно склав ніж, сперши вістрям об підлогу, і сховав назад до внутрішньої кишені піджака.

– Колись мусиш мене навчити бавитися з цією штукенцією.

– Якщо добре поводитимешся, – відказав Варґас, висуваючи шухляду.

Алісія нетерпляче зазирнула всередину. Шухляда була порожньою.

– Тільки не кажи, що я даремно зламував письмовий стіл міністра.

Дівчина не відповіла. Вона опустилася навколішки поруч із Варґасом, помацала внутрішній бік шухляди, простукала кісточками пальців по дошках.

– Міцний дуб, – сказав поліціянт. – Тепер таких меблів уже не роблять…

Алісія збентежено насупила чоло.

– Тут ми нічого не знайдемо, – зауважив Варґас, підводячись. – Їдьмо краще до управління, подивимося на листи Сальґадо.

Алісія не звернула уваги на його слова. Вона далі обмацувала середину шухляди і її спід. Бокові стінки шухляди виступали на два пальці нижче її дна.

– Допоможи мені вийняти її, – попросила дівчина.

– Тобі мало виламати замок, тепер ти хочеш розібрати весь стіл, – пробурмотів Варґас.

Поліціянт жестом наказав їй відступити і витягнув шухляду повністю.

– Бачиш? Нічого.

Алісія перевернула шухляду. До споду двома шматками ізострічки, наліпленими навхрест, був прикріплений предмет, схожий на книжку. Дівчина акуратно відліпила ізострічку. Варґас торкнувся клейкої поверхні.

– Приклеєно недавно.

Алісія поклала книжку на стіл. Відтак знову сіла у фотель і присунулася до світла. Варґас присів навпочіпки обік неї і зацікавлено поглянув на дівчину.

Книжка мала сотні дві сторінок і була оправлена чорною шкірою. Ні на обкладинці, ні на корінці назви не було. Єдиною прикметною ознакою на палітурці була тиснена золотом гравюра у формі спіралі. Зображення створювало щось на кшталт зорової омани: читачеві, який тримав книгу в руках, здавалося, що він дивиться на закручені, як мушля равлика, гвинтові сходи, що спускаються углиб.

На перших трьох сторінках не було нічого, крім трьох начерків перовою ручкою, що зображали шахові фігури: туру, пішака й королеву. Своїми рисами фігури дещо скидалися на людей. Королева мала чорні очі й вертикальні, як у плазунів, зіниці. Алісія перегорнула сторінку й нарешті натрапила на назву твору.

Під назвою була майстерна ілюстрація, що займала цілий розворот і була виконана чорним чорнилом. Малюнок зображував примарне на вигляд місто, у якому будинки мали обличчя, а хмари, наче гадюки, повзли поміж дахами. На вулицях палали багаття і здіймалися стовпи диму, а на вершечку гори над містом нависав великий хрест, охоплений полум’ям. Алісія впізнала на малюнку подобу Барселони. Однак Барселони інакшої, Барселони, перетвореної на нічний кошмар, побачений очима дитини. Алісія взялася далі гортати сторінки й затрималася на ілюстрації, що зображала храм Святої Родини. На малюнку будівля, здавалося, жила своїм власним життям. Незавершений собор повз, неначе дракон, а чотири вежі Різдвяного фасаду звивалися до сірчаних небес, закінчуючись головами, що вергали вогонь.

– Ти бачила колись щось подібне? – запитав Варґас.

Алісія звільна похитала головою. На кілька хвилин вона поринула в дивний всесвіт, образи якого спливали з тих сторінок: мандрівний цирк із тваринами, що ховаються від світла; безкрайній цвинтар, що здіймається нагромадженням гробівців, і душі, що линуть до неба, пронизуючи хмари; судно, що сіло на мілину біля берега, всіяного рештками кораблетрощі, і море трупів, затягнутих під воду. А над усією цією химерно-фантастичною Барселоною владарює він, вбраний у туніку, що розвівається на вітрі, – Багряний Князь із обличчям янгола й очима вовка, що спостерігає з маківки собору на вулиці, які вирують унизу під його ногами.

Алісія загорнула книжку, ошелешена тою дивною порочною силою, що йшла від малюнків. І тоді дівчина зрозуміла: те, що вона тримала в руках, було лише дитячою казкою.

9

Коли вони спускалися з вежі сходами, Варґас м’яко притримав Алісію за лікоть.

– Треба сказати доньї Маріані, що ми знайшли ту книжку й забираємо її з собою.

Погляд Алісії вп’явся у руку Варґаса, і той прибрав її з вибачливим жестом.

– Мені здалося, що я достатньо зрозуміло висловилася про те, що не хочу більше її турбувати.

– Тоді принаймні треба згадати про книжку у звіті…

Замість відповіді Алісія зиркнула на нього непроникним поглядом. Варґасові спало на думку, що її зелені очі зблискують у півмороці, наче монети, які лежать на дні водойми, і надають своїй власниці дещо потойбічного вигляду.

– Я маю на увазі, оформити її як речовий доказ… – уточнив поліціянт.

– Доказ чого?

Тон Алісії був холодний, різкий.

– Того, що поліція виявила під час розслідування…

– Якщо бути точним, то книжку виявила не поліція. Книжку виявила я. А ти лише виламав замок на шухляді.

– Слухай-но…

Алісія рушила сходами вниз, не давши йому договорити. Варґас навпомацки кинувся за нею.

– Алісіє…

Парк зустрів їх мрячкою, що приставала до одягу, наче скляний пил. Служниця дала їм парасолю, проте, перш ніж Варґас устиг її розкласти, Алісія вже прямувала до гаража, не чекаючи на нього. Поліціянт поквапився й, наздогнавши її, прикрив від дощу парасолею.

– Будь ласка, – промовив він.

Варґас помітив, що Алісія трохи накульгує і зціплює зуби.

– Що сталося?

– Нічого. Давня рана. А вогкість у пригоді не стає. Пусте.

– Якщо хочеш, можеш зачекати мене, я піджену машину сюди, – запропонував поліціянт.

І знову Алісія наче не розчула його слів. Вона втупила очі кудись у далечінь, розглядаючи між деревами ледь помітне видиво – якусь будівлю, укриту запоною дощу.

– Що там? – запитав Варґас.

Алісія рушила вперед, лишивши його з парасолею в руці.

– Матір Божа! – пробурмотів поліціянт, укотре вже кидаючись за Алісією.

Коли він її наздогнав, дівчина лише вказала на якусь споруду, схожу на оранжерею, заховану в глибині саду.