Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 173)
– А ти в книжці не з’явишся? – запитала Валентина.
– Лише насамкінець, і то зовсім трішки.
– Оце ти в нас скромник!
Із її тону я здогадався, яке наступне запитання чекає на мене.
– Єдине, чого я не розумію, це те, чому б тобі замість розповідати стільки про цю історію, просто не написати її?
За останні кілька років я ставив собі це саме запитання не одну тисячу разів.
– Тому що, коли я розповідаю про неї, це допомагає мені краще її уявити. А головним чином тому, що не вмію цього зробити. Звідси і мій план.
Валентина обернулася і збентежено поглянула на мене.
– Я гадала, що це і є твій план.
– Це моя мета. План полягає в іншому.
– І в чому ж?
– Щоб цю книжку замість мене написав Хуліан Каракс, – зізнався я.
Валентина свердлила мене поглядом, здатним надірявити вентиляційних отворів у душі.
– І чому він мав би це зробити?
– Бо це, власне кажучи, його історія також. Історія його родини.
– Як мені відомо, Каракс живе в Парижі.
Я кивнув. Валентина приплющила очі. Холодна й розумна, моя кохана Валентина.
– Тобто твій план полягає в тому, щоб поїхати до Парижа, відшукати Хуліана Каракса – якщо він досі живий – і переконати його, щоб він написав від твого імені три тисячі сторінок історії, яка очевидно така важлива для тебе?
– Приблизно так, – визнав я.
Я всміхнувся до неї, чекаючи на прочуханку. Я гадав, що зараз вона скаже, що я не при тямі, назве наївним дурником чи фантазером. Я був готовий до будь-яких звинувачень, окрім того, яке дістав і на яке справді заслуговував.
– Ти боягуз.
Валентина встала, позбирала свої речі й одягнулася перед вікном. Відтак, не дивлячись на мене, запалила цигарку й утупила погляд у далечінь над залитими дощем дахами Ашямпли.
– Залиш мене, – сказала вона.
П’ять днів по тому, коли я знову піднявся сходами до мансарди Валентини, двері були відчиненими, а помешкання порожнім. На стільці перед вікном лежав конверт із моїм іменем. Я розпечатав його. У конверті були двадцять тисяч французьких франків і записка:
Коли я вийшов на вулицю, почався дощ.
Три тижні по тому, коли одного вечора всі постійні клієнти нашої книгарні зібралися, щоб разом відзначити вихід першої книжки професора Альбуркерке, доброго друга родини Семпере, стався випадок, на який багато хто чекав уже віддавна і який мав змінити хід історії цієї країни, або ж принаймні повернути його в напрямку до теперішнього.
Ми вже мали зачиняти книгарню, коли дон Федеріко, наш сусід-годинникар, розчервонілий увірвався до книгарні разом із пристроєм, який виявився переносним телевізором, купленим в Андоррі. Він поставив його на прилавок і обвів нас усіх урочистим поглядом.
– Хутчіш, – мовив він. – Мені треба налаштувати зв’язок.
– Не тільки вам, а й усім в цій країні, бо в наш час без зв’язків і ні туди, і ні сюди, – скаламбурив Фермін.
Щось у виразі обличчя дона Федеріко підказувало, що йому зараз не до жартів. Професор Альбуркерке, який уже підозрював, про що йдеться, допоміг під’єднати телевізор до мережі, і годинникар увімкнув апарат. На екрані з’явився білий шум, і книгарню залило блимаве світло.
Мій дідусь, потурбований загальним збуренням, визирнув із підсобки й запитально глянув на нас. Фермін стенув плечима.
– Покличте всіх, – наказав дон Федеріко.
Доки він крутив антеною, намагаючись налаштуватися на канал, ми громадилися перед телевізором, немовби на літургію. Фермін і професор Альбуркерке розставляли стільці. Невдовзі мої батьки, дідусь, Фермін, дон Анаклето (який, повертаючись зі своєї вечірньої прогулянки, побачив у вікнах книгарні миготливе світло й, вирішивши, що в нас дискотека, зайшов, щоб розвідати), Фернандіто й Софія, Мерседітас і наші покупці, які завітали, щоб ушанувати професора Альбуркерке, – ми всі зібралися в цій імпровізованій кінозалі в очікуванні невідомо чого.
– Я встигну збігати в туалет і купити попкорну? – запитав Фермін.
– Я б на твоєму місці потерпів, – порадив йому професор Альбуркерке. – Мені видається, це буде справжня бомба.
Нарешті дон Федеріко повернув антену так, що екран зі статичними перешкодами поступився місцем понурості чванькуватого й бархатистого чорно-білого кадру, одного з тих, що їх у ті часи транслювало іспанське телебачення. Перед нашими очима з’явилося скрушне й заплакане обличчя чоловіка, схожого на щось середнє між провінційним прокурором і Суперпацюком [157]. Дон Федеріко додав гучності.
– Франко помер, – у перерві між схлипуваннями оголосив цей чоловік, Аріас Наварро, тогочасний голова уряду.
Важезна тиша впала чи то з неба, чи то ще звідкись. Якби дзиґар, що висів на стіні, досі йшов, його маятник зупинився б у повітрі. Те, що сталося далі, відбулося більш-менш одночасно.
Мерседітас розридалася. Дідусь побілів, як стіна, мабуть, очікуючи з хвилини на хвилину почути гуркіт танків, що повзуть проспектом Діагональ, починаючи нову громадянську війну. Дон Анаклето, зазвичай такий велемовний, німував, либонь, уявляючи собі підпали монастирів та інші народні гуляння. Мої батьки збентежено дивилися одне на одного. Некурець професор Альбуркерке попросив у годинникаря цигарку й закурив. Фернандіто й Софія, байдужі до загального зрушення, усміхалися так, наче повернулися до своєї казкової країни, і далі трималися за руки. Декотрі з наших покупців, що були зібралися в книгарні, хрестилися й, нажахані, утікали геть.
Я роззирнувся довкола, шукаючи очима якогось дорослого, що володів би собою, і мій погляд зупинився на Фермінові, який із холодною цікавістю і цілковитим спокоєм дивився в телевізор. Я сів коло нього.
– Диви-но, хлипає так, наче у своєму житті ніколи тарілки не розбив, а тимчасом саме цей недоросток підписав більше смертних вироків, ніж Аттіла, – прокоментував Фермін.
– І що буде далі? – поцікавивсь я.
Фермін безтурботно всміхнувся до мене й поплескав по спині. Потім пригостив мене «Суґусом», собі розгорнув другого, зі смаком лимону, і з насолодою взявся його смоктати.
– Не хвилюйся, нічого надзвичайного не станеться. Невеликі сутички, театральні вистави й фарисейство в значних кількостях – авжеж, протягом якось часу все це ми побачимо, але нічого серйозного. У найгіршому разі якийсь блазень може переграти, але ті, хто смикає за мотузочки, не дозволять, щоб усе вийшло з-під контролю. Не варта справа заходу. Буде багато пари, але вся піде в гудок. Буде побито олімпійські рекорди з перефарбовування, а народні герої швиденько повилазять із-під ліжка. Без цього в таких випадках ніяк. Це як тривалий закреп. Тужитися доведеться довго, але зрештою все лайно вилізе геть, або принаймні та його частина, яка ще не перетравилася. Але кров не поллється, ось побачиш. Просто тому, що це нікому не вигідно. Урешті-решт, це все лише торговище власних інтересів, краще або гірше замаскованих для отупілої публіки. Важить не цей театр маріонеток, а лише те, хто керує, у кого ключі від сейфа і як вони поділять між собою наші гроші. Прагнучи дістатись до наживи, вони муситимуть ретельно відмитися, без цього ніяк. З’являться нові пройдисвіти, нові вожді, а юрми наївних дурників, які все забули, повиходять на вулиці, готові вірити в те, у що їм хочеться вірити. Вони побіжать за черговим Гамельнським щуроловом [158], який одурить їх лестощами й наобіцяє рай на цьому світі. Ось так воно все відбувається, Хуліаніто, у величі і злиднях, і нічого іншого очікувати не слід. Є ті, хто бачить наперед, куди все поверне, і виїжджає далеко, як наша Алісія, а є ті, хто як ми, лишається в цьому болоті, бо не має куди їхати. Але не бійся, нас чекає неабиякий цирк, ось-ось настане час клоунів, а потім і акробати не забаряться. А може, це найкраще, що могло з нами всіма статися. Щодо мене, то я навіть радий.
– А звідки ти знаєш, що Алісія поїхала кудись далеко?
Фермін лукаво всміхнувся.
– Туше!
– Що ти мені ще не розповів?
Фермін узяв мене попід руку й затягнув у кут.
– Іншим разом. Тут у нас національна жалоба.
– Але ж…
Не давши мені доказати, він повернувся до загального зібрання, яке досі не оговталося від новини про кончину того, хто був головою держави протягом останніх чотирьох десятиліть.
– Може, піднімемо тост? – запропонував дон Анаклето.
Фермін похитав головою.
– Я не піднімаю тостів за будь-чию смерть, – відказав він. – Не знаю, як ви, а я зараз збираюся піти додому, до своєї Бернарди, щоб, із Божою допомогою, зробити ще одну дитину. Раджу вам по змозі взяти з мене приклад. Якщо ж незмога, прочитайте хорошу книжку, як та, що її написав наш добрий друг професор Альбуркерке. А завтра знову буде новий день.
Завтра настав новий день, а післязавтра ще один, а потім ще один, і так спливло кілька місяців, протягом яких Фермін застосовував усі свої хитрощі, щоб уникнути мене й моїх запитань стосовно його натяків про Алісію Ґріс. Здогадуючись, що він розповість мені те, що має розповісти, лише коли надійде відповідний момент або коли йому того схочеться, я купив за ті франки, які мені зоставила Валентина, квиток до Парижа. Ішов 1976 рік, і мені виповнилося дев’ятнадцять.
Батьки не знали справжньої мети моєї подорожі – я сказав їм, що хочу побачити світ, – хоча мати завжди підозрювала мої справжні наміри. Я ніколи не міг приховати від неї правди, бо, як одного разу сказав батькові, не мав від неї жодних секретів. Мати знала про мої шури-мури з Валентиною, і про мої письменницькі амбіції, і завжди підтримувала мене, навіть коли у хвилю зневіри я через брак хисту й рішучості зарікався писати.