Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 172)

Я познайомився з нею одного осіннього дня у старій Французькій книгарні, що на проспекті Ґрасія, куди я зайшов, щоб сховатися від дощу. Вона стояла спиною до мене. Щось змусило мене підійти й скинути на неї краєм ока. Дівчина гортала «Тінь вітру» Хуліана Каракса, а що тоді я чувся непереможним, то наважився підступити ближче й розтулити рота.

– Я теж читав цю книжку, – мовив я, демонструючи рівень інтелекту, який не лишав жодного сумніву в правильності Фермінових теорій.

Дівчина глянула на мене смарагдово-зеленими очима, гострими, як шпички, і кліпнула так повільно, що мені здалося, ніби час зупинився.

– Що ж, рада за тебе, – відповіла вона, поклала книжку на полицю, обернулася й рушила до виходу.

Я побуряковів і на кілька секунд наче вріс у підлогу. Коли здатність рухатися повернулася до мене, я схопив книжку з полиці, кинувся до каси, заплатив і вибіг на вулицю, сподіваючись, що мій айсберг не поринув назавжди під воду.

Зі сталево-сірого неба падали краплі завбільшки з перлини. Я наздогнав її на світлофорі, коли вона, байдужа до дощу, чекала зеленого світла, щоб перейти на другий бік вулиці Росельйон.

– Мені викликати поліцію? – запитала вона, навіть не дивлячись на мене.

– Сподіваюся, такої потреби не виникне. Я Хуліан.

Валентина зітхнула й обернулася, знову вп’явши в мене свої проникливі очі. Я всміхнувся, як ідіот, і простягнув їй книжку. Дівчина вигнула брови, але, повагавшись якусь мить, узяла подарунок.

– Ще один Хуліан? У вас якесь братство чи що?

– Мої батьки назвали мене на честь автора цієї книжки, він був їхнім другом. Це найкраще, що я читав у своєму житті.

Мою долю, як це зазвичай трапляється в таких випадках, вирішили зовнішні обставини. Зненацька блискавка посріблила фасади будинків на проспекті Ґрасія, а над містом розлігся неприязний гуркіт грому. Перш ніж Валентина встигла послати мене до дідька чи викликати поліцію, я вистрілив свій останній набій.

– Десять хвилин. Кава. Якщо за десять хвилин мені нічого не вдасться, я розчинюся в повітрі і ти ніколи більше мене не побачиш. Обіцяю.

Валентина дивилася на мене, вагаючись і ледве тамуючи усміх. У всьому, що сталося, винен дощ.

– Згода, – сказала вона.

А я-то гадав, що моє життя змінилося того дня, коли я вирішив стати письменником.

Валентина мешкала сама в надбудованому приміщенні на вулиці Провансу. Звідти можна було споглядати всю Барселону, що я робив рідко, адже волів споглядати Валентину в різних стадіях роздягнутості, до яких постійно намагався її довести. Її мати була нідерландкою, а батько – відомим барселонським адвокатом, чиє прізвище чув навіть я. Коли він помер, мати Валентини забажала повернутися на свою батьківщину, але дівчина, на той час уже повнолітня, вирішила лишитися в Барселоні. Вона володіла п’ятьма мовами й працювала в заснованій її батьком адвокатській конторі, де перекладала позовні заяви у справах на мільйони між великими компаніями й родинами, що протягом чотирьох поколінь займали почесну ложу в театрі «Лісео». Коли я одного разу запитав її, що вона хоче робити в цьому житті, Валентина подивилася на мене тим своїм поглядом, який завжди мене обеззброював, і відповіла: «Подорожувати».

Валентина була першою людиною, якій я дозволив прочитати свої скромні проби пера. Виявилося, що ніжність і чулість вона приберігала для інших, прозаїчніших, вимірів наших стосунків. Тож коли потрібно було висловити думку про мої перші кроки в царині літератури, вона зазвичай казала, що з Караксом у мене, крім імені, немає нічого спільного. Що в глибині душі я був згодний, то не тримав зла на неї. Я вірив, що ніхто в світі краще за неї не зрозуміє той план, який я виношував багато років, і, мабуть, саме тому одного дня, коли почувався готовим до добрячої прочуханки, я повідомив Валентині, щo маю на думці вчинити, коли мені виповниться вісімнадцять років.

– Сподіваюся, не освідчитися мені? – зауважила Валентина.

Мабуть, я мав би здогадатися, на що натякає мені доля, адже все важливе між мною і Валентиною починалося з дощу, який або насідав мені на п’яти, або шкрябав у шибки. Того разу було так само.

– То який у тебе план? – зрештою запитала вона.

– Написати історію моєї родини.

Ми були разом уже майже рік – якщо тільки про ту низку вечорів, які ми проводили на простирадлах у її квартирі-студії попід хмарами, можна сказати «були разом», – і попри те, що я вивчив напам’ять її шкіру, я досі не знав, як тлумачити її мовчання.

– І? – запитала вона.

– Ти вважаєш, цього замало?

– Кожен має родину. І кожна родина має якусь історію.

Із Валентиною завжди було так: хай що б це не було, усе доводилося здобувати тяжкою працею. Вона відвернулася від мене, і я, промовляючи до цих оголених плечей бездоганної форми, вперше висловив уголос той намір, який уже багато років крутився в моїй голові. То не була якась видатна промова, але мені потрібно було почути це з власних вуст, щоб самому повірити.

У мене вже був початок – назва. «Цвинтар забутих книжок». Багато років я носив із собою порожній зошит, на обкладинці якого кучерявими літерами було старанно виведено:

Одного дня Фермін заскочив мене зненацька з ручкою в руці, коли я сидів, втупившись у першу порожню сторінку зошита. Глянувши на обкладинку, він видав звук – щось середнє між бурчанням і пердінням – і прорік:

– Горе тим, чиї мрії зіткані з пера й чорнила, їх бо спіткає чистилище пихи й розчарувань.

– Чи не було б ваше добродійство таким ласкавим перекласти цей високохмарний афоризм на людську мову? – запитав я.

– Коли бачу дурість, на мене завжди находить біблійний настрій, – відказав Фермін. – Це ж ти у нас збираєшся бути письменником. Ось і проведи семантичний аналіз самостійно.

За моїми підрахунками цей magnum opus [155], витвір моєї розпаленої юної уяви, досягне гігантських розмірів, а важити буде близько п’ятнадцяти кілограмів. Я вимріяв, що ця оповідь мала бути поділена на чотири пов’язані між собою частини, які служили б чимось на кшталт дверей до лабіринту історій. Читачеві, що простує сторінками твору, його побудова мала б скидатися на матрьошку, коли з кожної історії виникає наступна, а з тої – ще одна і так далі.

– Це більше схоже на інструкцію, як зібрати з конструктора електропоїзд.

Моя мила Валентина – завжди така прозаїчна.

– Щось спільне з конструктором тут справді є, – визнав я.

Я намагався не соромитися, виголошуючи перед нею цю гучну заяву про наміри, адже цей план я старанно, літера за літерою, уклав у віці шістнадцяти років і вирішив, що половину роботи виконано. Те, що я нахабно запозичив ідею з роману, який подарував Валентині того дня, коли ми познайомилися, себто з «Тіні вітру», турбувало мене найменше.

– Хіба Каракс не написав уже такої книжки? – запитала Валентина.

– Усе в цьому житті вже хтось робив раніше, принаймні те, що варто було робити, – відказав я. – Штука в тому, щоб спробувати зробити краще.

– І тут на сцені з’являєшся ти з усією своєю скромністю молодості.

Уже призвичаєний до відер крижаної води, якими частував мене мій обожнюваний айсберг, я продовжив розповідь із рішучістю солдата, який, волаючи на всю горлянку, вистрибує з шанця й біжить на кулеметний вогонь.

Згідно з моїм досконалим планом, перший том зосередиться на історії читача, а саме мого батька, і на тому, як він у свої юні літа відкриває для себе світ книжок, а заразом і життя, через написаний невідомим автором таємничий роман, що містить незліченні загадки й таємниці, від яких відвисає щелепа. Усе це мало стати підвалиною, на якій кількома помахами пера постане роман, що поєднував би всі літературні жанри, можливі й неможливі.

– А також лікував грип і застуду, – додала Валентина.

Другий том, просякнутий хворобливим і лиховісним присмаком, мав би стати викликом доброзвичайним читачам, розповідаючи моторошні перипетії життя проклятого письменника – образ, списаний безпосередньо з Давида Мартіна, – який від першої особи пові́дає, як стратився розуму, й потягне нас за собою в безодню власного безумства. Це буде оповідач, вартий довіри не більше, ніж Князь пекла, який теж з’явиться на сторінках цього твору. А може, й ні, тому що це все гра, у якій саме читач має зібрати докупи цю крутиголовку й вирішити, яку власне книжку він читає.

– А якщо читач не захоче бавитися в цю гру й утече від тебе?

– Однаково варто спробувати, – відказав я. – Обов’язково знайдеться хтось, хто захоче.

– Письменництво – ремесло для оптимістів, – зробила висновок Валентина.

Третій том, якщо, звісно, читач переживе перші два й не пересяде до іншого трамвая в напрямку до щасливого фіналу, мав би вихопити нас із пекельної безодні й запропонувати історію виняткового персонажа, офіційного голосу й сумління історії, так би мовити. Себто мого названого дядечка, Ферміна Ромеро де Торреса. Його розповідь у дусі крутійського роману покаже нам, як він став тим, ким став, а його численні незгоди в найтемніші роки нашого століття виявлять сюжетні лінії, що пов’язують усі частини лабіринту.

– Принаймні тут посміємося.

– Так, Фермін про це подбає, – погодивсь я.

– І як це все неподобство закінчується?

– Феєрверками, великим оркестром і роботою театральної машинерії на повну потужність.

Четверта книжка, хворобливо велетенських розмірів, припахчена парфумами всіх попередніх частин, нарешті мала би привести нас до самого осердя таємниці, а всі загадки буде розгадано моїм улюбленим темним янголом, Алісією Ґріс. На сторінках саги з’являться герої й негідники, міститиме вона також тисячі тунелів, крізь які читач зможе досліджувати калейдоскопічний сюжет, подібний до того марева перспектив, що відкрилося мені того дня, коли батько відвів мене до Цвинтаря забутих книжок.