Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 171)

Коли я нарешті вийшов із лабіринту, батько глянув на твір, який я тримав у руках, і пополотнів. На мить мені здалося, що він зараз знепритомніє.

– Де ти знайшов цю книжку? – пробелькотів він.

– На столі в одній із зал… Вона стояла на видноті, немовби хтось зумисне хотів, щоб я звернув на неї увагу.

Батько з Ферміном обмінялися непроникними поглядами.

– Щось негаразд? – запитав я. – Вибрати іншу?

Батько похитав головою.

– Це доля, – пробурмотів Фермін.

Я усміхнувся, схвильований. Я був такої самої думки, хоча достеменно не знав чому.

Решту тижня я провів, наче в трансі, читаючи пригоди, про які розповідав Давид Мартін, насолоджуючись кожною сценою, немовби дивився на велике полотно, що довше приглядаєшся до якого, то більше подробиць бачиш. Батько ж своєю чергою поринув у власний світ ілюзій, хоча цього разу його тривоги, схоже, ніяк не були пов’язані з письменництвом.

Як багато чоловіків у його віці, мій батько на той час почав усвідомлювати, що вже не молодий, і часто повертався до подій своєї юності, замислюючись над запитаннями, відповідей на які він не знайшов і досі.

– Що коїться з татом? – якось я запитав матері.

– Нічого. Просто він дорослішає.

– Я гадав, він уже дорослий.

Мати зітхнула й терпляче пояснила:

– У вас, чоловіків, так завжди.

– Я швидко подорослішаю, і тобі не доведеться хвилюватися.

Мама всміхнулася.

– Не поспішай, Хуліане. Життя саме про це потурбується.

Під час однієї зі своїх таємничих подорожей до власних надр батько вирушив на пошту й повернувся звідти з пакунком із Парижа. У пакунку була книжка, що називалася «Янгол імли». Будь-що, пов’язане з янголами і млою, задовольняло всі критерії, щоб привернути мою увагу, тож я вирішив дізнатися більше, надто коли помітив, як батько змінився на обличчі, коли розгорнув пакунок і побачив обкладинку книжки. Мені вдалося довідатися, що йдеться про роман, написаний якимось Борисом Лораном, і це, як виявилося, був псевдонім самого Хуліана Каракса. Книжка містила присвяту, через яку мати розплакалася, хоч була й не з тих, у кого очі на мокрому місці, а батько переконався в тому, що доля міцно тримає нас за деяке місце. Яке саме, батько не сказав, але я здогадувався про делікатний характер цього місця.

Мушу визнати, що, попри все, найбільше здивованим виявився я сам. Чомусь я завжди гадав, що Каракс помер ще в незапам’ятні часи (історичний період, який охоплював усі ті події, що сталися до мого народження). Я завжди думав, що Каракс – це один із багатьох привидів минулого, що чаїлися в тому зачарованому замку, яким була офіційна пам’ять моєї родини. Те, що я помилявся і що Каракс, живий і здоровий, пописує собі в Парижі, стало для мене справжнім об’явленням.

Погладжуючи сторінки «Янгола імли», я зненацька збагнув, що повинен робити. Так народився план, що мав допомогти мені виконати своє призначення, яке, вирішивши навідатися до моєї домівки, спричинило багато років по тому появу цієї книжки.

3

Життя мчало на крейсерській швидкості, маневруючи, як зазвичай, між відкриттями й ілюзіями і не надто зважаючи на своїх пасажирів, що теліпалися десь на приступці. У мене було два дитинства: одне доволі звичайне (якщо таке взагалі існує) – те, що бачили інші, і друге уявне, яким жив я. У мене було чимало добрих друзів, переважно книжок. У єзуїтській школі я нудився страшенно і скоро взяв за манеру під час уроків літати в хмарах, – звичка, якої не можу позбутися й досі. Мені поталанило натрапити на кількох хороших учителів, які ставилися до мене з терплячістю, усвідомлюючи, що моя інакшість не означає нічого поганого і боротися з нею не потрібно. У світі є багато різних дітей, і коли-не-коли трапляється навіть Хуліан Семпере.

Цілком імовірно, що читаючи в чотирьох стінах книгарні, відвідуючи бібліотеки за власним бажанням і слухаючи Ферміна, який завжди мав напоготові якусь теорію, пораду або практичне застереження, я дізнався про світ більше, ніж за всі роки свого навчання.

– У школі кажуть, що я дивакуватий, – зізнався я Фермінові одного дня.

– Знайшов, чим перейматися! Непокоїтися будеш тоді, коли тобі скажуть, що ти нормальний.

На щастя, чи на нещастя, ніхто ніколи такого мені не сказав.

Гадаю, що моя юність становить собою не лише біографічний інтерес, адже принаймні частину її я прожив так, наче був несповна розуму. Мої рожеві мрії і прагнення будь-що стати лицарем пера набирали сили. Хоча їх, мушу визнати, і було дещо підкориговано, коли з плином часу я почав розбиратися в тому, як функціонує механізм світу. Напівдорозі я усвідомив, що мрії мої зіткані з неможливого, але ж якщо відступати з поля бою ще до початку битви, війни ніколи не виграєш.

Я далі вірив, що одного дня боги Парнасу таки змилосердяться наді мною й дозволять навчитися оповідати історії. А тим часом я громадив запаси сировини, чекаючи на день, коли зможу відкрити власну фабрику снів і кошмарів. Потроху, правдами й неправдами, я з неабиякою наполегливістю збирав усе, що стосувалося історії моєї сім’ї, її численних таємниць і сюжетних переплетінь, що становили маленький всесвіт родини Семпере, уявну оповідь про який я назвав «Сага про Цвинтар забутих книжок».

Окрім вивідування про мою родину всього, що можна було вивідати, а також того, що опиралося моїм пізнавальним спробам, у мене на той час було дві пристрасті: одна магічна й ілюзорна – читання, і друга, земна й цілком очевидна – підліткові закоханості.

Що стосується моїх літературних амбіцій, то похвалитися мені було нічим. Тими роками я написав силу-силенну нікудишніх повістей, які померли напівдорозі, сотні оповідань, театральних п’єс, радіовистав і навіть віршів, яких ніхто не читав. І слава Богу, що не читав. Мені досить було прочитати їх самому, щоб зрозуміти, як багато мені ще треба навчитися і як мало я просунувся вперед, попри все те бажання й завзяття, з яким брався до справи. Я читав і перечитував без спочинку книжки Каракса та тьми-тьмущої інших письменників, яких брав у батьківській книгарні. Я намагався розібрати їхні твори на складові, наче це був радіоприймач або двигун від «ролс-ройса», сподіваючись таким способом збагнути їхню будову, те, як вони працюють і навіщо.

Колись я прочитав у газеті статтю про японських інженерів, які працюють, застосовуючи метод так званої «оберненої інженерії». Я дізнався, що ці працьовиті японці розбирають механізм на найдрібніші деталі, аналізують функції кожної з них, динаміку з’єднання і внутрішну будову цього приладу, щоб таким чином виснувати математичну основу його функціонування. Брат моєї матері – інженер, що працює в Німеччині, тож я гадав, що у мене в генах мало би бути щось, що дозволило б мені вчинити те саме з книжкою, чи то пак з оповіддю.

Щодня я дедалі більше переконувався, що добра література має дуже мало, а то й зовсім нічого спільного з такими дріб’язковими й химерними речами, як «натхнення» або «потреба щось розповісти». Значно важливішими були інженерія мови, архітектура розповіді, фактура тексту, кольори й відтінки, вжиті для його побудови, змалювання образів і музика, яку витворює оркестр слів.

Друге моє захоплення, що за своєю вагою було чи не першим, могло дати багатий матеріал для комедії, місцями переходячи у фарс. Траплялося, я щотижня закохувався в нову дівчину, і, озираючись із висоти прожитих літ, не раджу повторювати мій досвід. Я закохувавсь у погляд, у голос, а найпаче в те, що вимальовувалося під обтислими вовняними сукенками, які дівчата носили в мій час.

– У тебе не кохання, а лише пал, – давав визначення Фермін. – З погляду хімічних процесів відрізнити одне від іншого в твоєму віці неможливо. Мати природа потребує тих штучок, щоб знову залюднити планету, і для цього впорскує юнацтву в кров кінську дозу гормонів і дурості, отримуючи таким чином гарматне м’ясо, готове розмножуватися, як кролики, водночас віддаючи себе на жертву в ім’я гасел, які виголошують банкіри, священики й революціонери-фанатики, яким потрібні ідеалісти, щоб світ не міг еволюціонувати й завжди лишався тим самим.

– Але ж, Ферміне! Що це все має до сердечних поривів?

– Ось тільки не треба цього, цю пісню ми вже добре знаємо. Серце – це орган, який качає кров, а не сонети. Якщо пощастить, трохи крові доходить і до голови, але здебільшого вона зупиняється в череві, а в твоєму випадку в соромітних органах, які, якщо не будеш обачним, замінятимуть тобі головний мозок аж до двадцять п’ятої весни твого життя. Не пускай свої тестикули до штурвала, і прибудеш безпечно до порту. Дурій далі, і не зглядишся, як життя спливе пусто-дурно.

– Амінь.

Мій вільний час минав поміж романами в під’їздах, більше чи менше вдалими дослідженнями під блузками й спідницями на останньому ряді котрогось із місцевих кінотеатрів, танцями в «Ла Паломі» і прогулянками молами за ручку з черговим коханням вихідного дня. Я не вдаюся в подробиці, адже нічого, про що варто було б оповісти, не сталося, доки мені не виповнилося сімнадцять років і я не зіштовхнувся з дівчиною на ім’я Валентина. Кожен поважний мореплавець має спіткати на своєму шляху айсберг; моїм айсбергом стала Валентина. Вона була старша за мене на три роки (які на практиці перетворювалися на всі десять) і на кілька місяців увела мене в стан прострації.