Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 165)
– Еге ж, тільки замість вовка ви перетворюєтеся на кнура. Намагайтеся якось тримати це під контролем, а то тут не всі ще ходили до першого причастя.
Як завжди це траплялося, коли Фермін відповідав на первісний поклик дикого огира, якого носив у собі всередині, на нього нападав вовчий голод. Він приготував собі омлет із чотирьох яєць зі шматочками шинки й сиру, який ум’яв із середнім багетом і запив келишком шампанського. Задоволений, він завершив трапезу чарочкою орухо [143] й заходився вбиратися в одяг, потрібний для того, щоб зустріти новий день, який заповідався бути непростим.
– Можна дізнатися, чому ти вдягнувся, як водолаз? – запитала його Бернарда, стоячи в дверях кухні.
– Про всяк випадок. Насправді це лише старе габардинове пальто з підкладкою із примірників «А-Бе-Се» [144], які не пропустять навіть святої води. Вони, либонь, додають щось у друкарське чорнило. Здається, насуває неабияка злива.
– Сьогодні? На Сан-Жорді? [145]
– Замисли Господні недовідомі, однак зазвичай вони шкодять тобі, коли тільки можуть.
– Ферміне, я не потерплю в цьому домі блюзнірства.
– Пробач, любове моя. Зараз я ковтну пігулку від агностицизму, і все пройде.
Фермін не брехав. Ось уже кілька днів провіщено незчисленні біблійні лиха, які мали впасти на Барселону, місто книжок і троянд, у день найпрекраснішого з усіх її свят. Експертна рада зібралася в повному складі: Національна метеорологічна служба, радіо «Барселона», «Ванґуардія» і Громадянська гвардія. Останньою краплиною, яка переконала всіх у неминучості нечуваної зливи, були слова знаменитої віщунки мадам Карманьйоли. Віщунка ця була знаменита з двох причин. Перша – це те, що під личиною повновидої німфетки ховався сеньйор із Курналі [146] на ім’я Кукуфате Бротолі, який після довгої служби нотаріусом переродився в бородату жінку й виявив, що в глибині душі завжди мріяв про те, щоб одягатися, як хвойда, і вигойдувати задом під чутливі ритми фламенко. Другою причиною були її непомильні прогнози погоди. Хай там як, а всі були згодні: цьогоріч Сан-Жорді буде тим днем, коли хазяїн навіть собаку з дому не вижене.
– Тоді, либонь, краще тобі зовсім не виходити на вулицю, – порадила Бернарда.
– Не може бути й мови. Дон Міґель де Сервантес і його колега дон Вільям Шекспір недаремно померли одного й того самого дня, 23 квітня. Якщо такі люди врізали дуба цього дня, негоже відступати нам, книгарям. Сьогодні ми поєднуватимемо книжки з їхніми читачами, хоч би сам генерал Еспартеро бомбардував Барселону з замку Монтжуїк.
– То я дочекаюся від тебе бодай одну троянду?
– Ти дочекаєшся від мене цілу машину троянд, мій пуп’яночку, щонайпишніших і щонайпахучіших.
– У такому разі не забудь виділити одну сеньйорі Беа, бо Даніеліто – це справжнє лихо, і я впевнена, що останньої миті він забуде.
– Я стільки років міняю, так би мовити, цьому хлопчині пелюшки не для того, щоб забути сьогодні про таку стратегічно важливу справу.
– Обіцяй мені, що не намокнеш.
– Якщо намокну, то повернуся ще плодючішим.
– О Господи, ми з тобою потрапимо до пекла.
– Ще одна причина не відмовляти собі в задоволенні зараз.
Після шквалу поцілунків, щипків за дупцю й лащення до своєї коханої Бернарди Фермін вийшов на вулицю, переконаний, що останньої миті станеться диво й сонце засяє, наче на картині Сорольї [147].
Дорогою він поцупив газету в консьєржки – та була пліткаркою і фалангісткою – і переконався, що найгірші прогнози підтверджуються. Очікувалися грім, блискавка, град завбільшки з цукровані каштани та ураганний вітер, який підніме в повітря щонайменше мільйон книжок і троянд, щоб занести аж ген за обрій і, опустивши, утворити з них острів Гармадармія.
– Поживемо – побачимо, – підсумував Фермін, залишаючи газету якомусь бідоласі, що відсипався на стільці просто біля кіоску «Каналетас» [148].
Не один він так думав. Барселонець ніколи не знехтує нагодою заперечити загальновизнані речі: чи то синоптичну карту, чи то аристотелеву логіку. Того дня, коли на світ благословилося під темно-сірим, мертвотним небом, усі барселонські книгарі попрокидалися з раннього рання, щоб виносити свої прилавки з книжками на вулицю й там, якщо знадобиться, кинути виклик торнадо й тайфунам. Бачачи таку демонстрацію
– Отак я люблю. Оце по-нашому. Нехай дощ пірить, хоч заливається, а ми не рушимо з місця.
Квітникарі, що потопали в океані троянд, також не підвели. Рівно о дев’ятій вулиці Барселони були заквітчані й готові до великого дня книжок, і лишалося тільки сподіватися, що похмурі віщування не відлякають закоханих, книголюбів та інших гультяїв, які щороку, починаючи з 1930-го, збираються 23 квітня, щоб відзначити найкраще, на думку Ферміна, свято в усьому відомому Всесвіті. О дев’ятій двадцять чотири, усупереч очікуванням, сталося диво.
2
Яскраве, наче в пустелі, сонце прохопилося крізь фіранки й жалюзі в спальні й ляснуло Даніеля по обличчю. Він розплющив очі й, не ймучи віри, дивився на чудо. Поруч була оголена спина його дружини, яку Даніель узявся цілувати згори донизу, від чого Беа прокинулася зі сміхом і рвучко обернулася. Даніель обійняв її і повільно поцілував у губи, так, ніби хотів випити її. Потім відгорнув укривало і став насолоджуватися спогляданням, пестячи її живіт пучками пальців, доки Беа не затиснула його руку між стегон і сласно не облизала йому губи.
– Сьогодні Сан-Жорді. Ми запізнимося.
– Фермін уже відчинив, я впевнений.
– П’ятнадцять хвилин, – погодилася Беа.
– Тридцять, – відказав Даніель.
Зрештою вони вклалися в сорок п’ять, плюс-мінус хвилина.
Ранкові вулиці починали оживати. Блакитно-волошкове небо з оксамитовим світилом на ньому, наче гобелен, розіслалося над Барселоною, тимчасом як тисячі містян повиходили на сонечко, щоб прогулятися між сотнями прилавків із книжками, якими були заставлені алеї і тротуари. Сеньйор Семпере твердо вирішив, що вони мусять виставити свій прилавок перед книгарнею, просто посеред вулиці Святої Анни. Просто неба стало кілька столиків із книжками, а за ними, обслуговуючи покупців, загортаючи покупки або ж просто спостерігаючи, як люди проходять мимо, зібралася вся команда Семпере в повному складі. Попереду виступав Фермін, уже лише в сорочці, без свого габардинового пальта. Поруч із ним Даніель і Беа пильнували касу.
– І де ж обіцяна злива? – запитав Даніель, вступаючи в стрій.
– По дорозі до Тунісу, там вона більше потрібна. Слухай-но, Даніелю, а чому це в тебе сьогодні з самого ранку така шельмівська пика? Правду кажуть, весна прийшла…
Сеньйор Семпере й дон Анаклето (який мав руку, набиту до загортання пакунків, і завжди приєднувався до книгарів як допоміжна сила) сиділи кожен на стільці й радили книжки тим покупцям, що ніяк не могли вибрати. Софія вабила до прилавка молоденьких парубків, які підходили, щоб просто подивитися, і йшли зрештою, обов’язково щось купивши. Навіть місцевий годинникар, дон Федеріко, разом зі своєю спорадичною полюбовницею Мерседітас зголосилися допомогти.
Однак найбільше розкошував маленький Хуліан, який із захватом спостерігав за людьми, що носили книжки й троянди. Стоячи на ящику біля своєї матері, він допомагав їй рахувати монети й методично знищував запас «Суґусу», який знайшов у кишенях Фермінового пальта. Якоїсь миті опівдні Даніель задивився на нього й усміхнувся. Хуліан давно не бачив батька в такому доброму гуморі. Можливо, сьогодні тінь смутку, що так довго супроводжувала його, забралася геть, як ті грозові хмари, про які всі говорили і яких ніхто не бачив. Іноді, коли боги не дивляться, а доля блукає невідь-де, навіть хорошим людям трохи щастить у цьому житті.
3
Вона була одягнута в чорне з голови до п’ят, а на обличчі мала темні окуляри, в яких відбивалася, прямуючи в далечінь, заповнена людьми вулиця Святої Анни. Алісія ступила кілька кроків уперед і заховалася під аркою одного з під’їздів. Звідти вона потай спостерігала за тим, як члени родини Семпере продавали книжки, балакали з перехожими й насолоджувалися днем так, як вона цього ніколи не зможе робити.
Вона всміхалася, бачачи, як Фермін вихоплює книжки з рук у необачних покупців і замінює їх на інші; як Даніель і Беа обмінюються поглядами, спілкуючись мовою, яка сповнювала Алісію заздрощами, хоч вона й знала, що не заслуговує на таку близькість; як Фернандіто зачаровано дивиться на Софію і як Семпере-старший задоволено оглядає свою родину й друзів. Алісії хотілося підійти до них і привітатися. Сказати, що більше їм не треба нічого боятися, й подякувати за те, що впустили її, нехай і ненадовго, у своє життя. Їй хотілося б, понад усе на світі, бути одною з них, однак їй вистачало й самого спогаду про них, щоб почуватися щасливою. Алісія вже збиралася йти звідти, коли помітила погляд, який зупинив час.
Малюк Хуліан пильно дивився на неї з сумовитою усмішкою на обличчі, немовби читаючи її думки. Хлопченя підняло ручку й помахало на прощання. Алісія помахала йому у відповідь. За мить вона вже зникла.
– Кому це ти махаєш, зайчику? – запитала Беа, помітивши, що син, немов загіпнотизований, уп’явся очима в натовп.
Хуліан обернув обличчя до матері й узяв її за руку. Фермін, який саме нагодився за своїм запасом «Суґусу», наївно гадаючи, що той досі в його пальті, знайшов лише порожні кишені. Він обернувся до Хуліана з наміром вишпетити його, коли також помітив, як хлопчик махає комусь, і простежив за його зачарованим поглядом.