Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 167)
– Не заперечуєш, якщо я скажу, що скучатиму за тобою?
– Якщо ти зараз ударишся в ніжності, я зіпхну тебе в воду.
Гудок пароплава луною розлігся над портом. Алісія підвелася.
– Можна допомогти тобі з валізою? Обіцяю, що залишуся на суходолі. Плавання на кораблях у мене пов’язано з неприємними спогадами.
Фермін провів її до містка, по якому переходили останні пасажири. Опинившись там, Алісія показала свій квиток боцману, і той, діставши щедрі чайові, наказав матросові занести речі сеньйори до її каюти.
– Ти ще повернешся колись до цього міста? Барселона – це чарівниця, знаєш? Вона всотується людині під шкіру й уже ніколи не відпускає…
– Доведеться тобі подбати про неї замість мене, Ферміне. І про Беа, і про Даніеля, і про сеньйора Семпере, і про Бернарду, і про Фернандіто з Софією, а найпаче про себе самого й про маленького Хуліана, який одного дня зробить нас усіх безсмертними.
– Оце мені подобається. Я маю на увазі безсмертя, надто тепер, коли в мене все тіло починає скрипіти.
Алісія міцно обійняла його й поцілувала в щоку. Фермін знав, що вона плаче, і не дивився їй в обличчя. Нікому з них не хотілося втрачати гідності, коли вони вже ось-ось мали розійтися.
– Навіть не думай лишатися тут і махати мені на прощання з пристані, – попередила його Алісія.
– Не турбуйся.
Фермін опустив голову і слухав кроки Алісії, коли вона піднімалася містком на пароплав. Потім розвернувся й, не підводячи очей, рушив геть, запхавши руки в кишені.
Він побачив його на початку пристані. Даніель сидів на краю, звісивши ноги. Вони ззирнулися, і Фермін зітхнув, а відтак сів поруч із товаришем.
– А я гадав, що мені вдалося збити тебе зі сліду, – сказав Фермін.
– Це все твій новий одеколон. По його запаху тебе можна вислідити навіть на рибному базарі. Що вона тобі розповіла?
– Алісія? Історії, які позбавляють сну.
– Не хочеш поділитися?
– Якось іншим разом. Я вже маю певний досвід із безсонням і тобі не раджу.
Даніель стенув плечима.
– Мені видається, ти трохи запізнився зі своєю порадою.
Ревіння парового гудка рознеслося над портом. Даніель мотнув головою у бік корабля, що віддавав швартові й помалу відчалював від пристані.
– Такі ходять в Америку.
Фермін кивнув.
– Ферміне, ти пам’ятаєш, як кілька років тому ми сиділи тут і збиралися докорінно перебудувати весь світ.
– Це було тоді, коли ми ще думали, що в ньому можна навести лад.
– Я й досі так думаю.
– Це тому, що в душі ти лишився наївним простачком, дарма що вже голишся.
Вони сиділи там, спостерігаючи, як лайнер перетинає відображення всієї Барселони у водах порту, перетворюючи найвеличніше марево у світі на порожній кільватерний слід. Фермін не відривав погляду, аж доки корма судна, яке супроводжувала зграйка мартинів, не щезла в імлі, якою затягнуло устя затоки. Даніель замислено дивився на товариша.
– Ти не захворів, Ферміне?
– Ні, я здоровий, як бійцівський бик.
– Я тебе ще ніколи не бачив таким сумним.
– Це тому, що ти раніше не придивлявся.
Даніель не став сперечатися.
– Що ж… Ходімо потроху? Що, коли б я запросив тебе до «Ель Шампаньєту» на келишок ігристого?
– Дякую, Даніелю, але сьогодні я, мабуть, відмовлюся.
– Хіба ти не пам’ятаєш? Життя чекає на нас!
Фермін усміхнувся йому, і вперше Даніель усвідомив, що на голові його старого приятеля не лишилося жодної волосинки, яка б не посивіла.
– Воно чекає на тебе, Даніелю. На мене ж чекають лише спогади.
Даніель лагідно стиснув йому плече й зоставив товариша наодинці з його спогадами і його сумлінням.
– Не затримуйся, Ферміне, – сказав він йому.
Щоразу, коли його син Ніколас запитував, що потрібно для того, щоб стати хорошим журналістом, Серхіо Вілахуана завжди відповідав йому:
– Хороший журналіст подібний до слона: він мусить мати довгого носа, великі вуха, а найголовніше – добру пам’ять.
– А бивні?
– А з бивнями треба бути обережним, тому що завжди знайдеться хтось зі зброєю, охочий вирвати їх у тебе.
Того ранку, як завжди, Вілахуана провів свого молодшого сина до школи, після чого попрямував до редакції «Ванґуардії». Така прогулянка допомагала йому впорядкувати думки перед тим, як поринути у вир редакційного життя і стати до боротьби з темами дня. Коли він дістався до штаб-квартири газети на вулиці Пелайо, його зустрів Хенаро, їхній молодший кур’єр, який ось уже п’ятнадцять років намагався переконати головного редактора, щоб той узяв його на стажування до спортивного відділу: метою всього його існування було потрапити до почесної ложі «Барси».
– Того дня, коли ти, Хенаро, навчишся читати й писати, станеться диво, якого не бачили навіть у Фатімі [152]. Наразі ж, поки ти не тямиш, з якого кінця брати швабру, тебе до почесної ложі не пустять навіть на змагання дитячих команд, – завжди казав йому Маріано Кароло, головний редактор.
Хенаро, щойно побачив, як Вілахуана заходить у двері, з серйозним виразом обличчя підійшов до нього.
– Сеньйоре Вілахуана, вас там чекає цензор із міністерства… – прошепотів він.
– Знову? Що їм там, нічого більше робити?
Вілахуана з порога оглянув залу редакції і помітив знайому постать свого улюбленого цензора, суб’єкта з напомадженим волоссям і виглядом грушки-лимонки, що чатував біля робочого столу журналіста.
– А, іще одне. Вам прийшов якийсь пакунок, – сказав Хенаро. – Не думаю, що бомба, бо він мені вже падав на підлогу і ми всі лишилися цілими.
Вілахуана забрав пакунок і розвернувся назад, вирішивши уникнути спілкування з цензором, невдахою, який уже кілька тижнів намагався заскочити журналіста на його робочому місці, щоб висловити догану за статтю про братів Маркс [153], у якій він угледів вихваляння міжнародного масонства.
Вілахуана зайшов до кафе, яке заховалося в щонайтемніших глибинах вулиці Тальєрс і яке журналісти, а також танцівнички кабаре та інша шушваль із північного кінця Равалю, що вчащала сюди, прозвали «Свинюшником». Вілахуана замовив філіжанку кави й улаштувався за столик у глибині зали, куди ніколи не сягав жоден промінчик сонця. Сівши, він оглянув пакунок. Це був товстий конверт, перемотаний пакувальною стрічкою, на якому було зазначено його ім’я та адресу «Ванґуардії». Напівзатерта від частого тасування поштова марка була зі Сполучених Штатів Америки. На місці імені відправника стояли лише дві літери:
Поряд із ними був малюнок – гвинтові сходи, закручені, як мушля равлика, – подібний до того, який було вигравірувано на обкладинках усіх романів Віктора Маташа з серії «Лабіринт духів». Вілахуана розпечатав конверт і дістав звідти перев’язаний мотузком стос документів. Під мотузком він побачив візитівку нью-йоркського готелю «Алґонкін», на якій було написано:
Вілахуана насупив чоло й розв’язав мотузок. Він розклав безладну суміш паперів на столику і спробував розібратися у всіх цих листах, вирізках, фотографіях і записках. Йому вистачило кількох хвилин, щоб зрозуміти, на що він дивиться.
– Святий Боже, – прошепотів він.
Того ж дня Вілахуана повідомив, що підхопив украй заразний вірус, який перетворює травну систему на мінне поле, і що він не зможе приходити до редакції протягом тижня, щоб не приректи весь колектив на постійне паломництво до вбиральні. У четвер головний редактор газети Маріано Кароло, який нюхом відчув щось не те, з’явився до нього додому з рулоном туалетного паперу.
– Краще перестрахуватися, – сказав він.
Вілахуана зітхнув і пропустив його. Головний редактор пройшов до вітальні. Побачивши, що цілу стіну завішано паперами, Кароло підійшов ближче й нашвидку ознайомився з матеріалами.
– Це те, чим видається? – по якомусь часі запитав він.
– Я б сказав, що це лише початок.
– І хто твоє джерело?
– Я навіть не знаю, звідки почати.
– Еге ж. Йому принаймні можна довіряти?