Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 164)
– Коли це було?
– Я не знаю. Багато днів тому.
– Хто тобі казав, що повернеться?
– Капітан поліції. Він не назвався. Він дав мені гроші. Забирайте їх, якщо хочете.
Даніель похитав головою.
– Де цей чоловік? Вальс…
– Внизу, – старий показав на металеві двері в кінці кухні.
– Дай мені ключі.
– То ви прийшли його вбити?
– Ключі.
Старий понишпорив у кишенях і простягнув йому в’язку ключів.
– Ви разом із ними? З поліцією? Я зробив усе, що мені сказали, але я не зміг убити…
– Як тебе звати?
– Мануель. Мануель Рекехо.
– Іди додому, Мануелю.
– У мене немає дому. Я живу в курені, там, за будинком, у лісі.
– Іди звідси.
Старий кивнув. Він важко підвівся й схопився рукою за стіл, щоб не впасти.
– Я не мав наміру тебе кривдити, – запевнив його Даніель. – Я переплутав тебе з іншим.
Чоловік, уникаючи його погляду, поплентався до виходу.
– Я збираюся зробити тобі послугу, – сказав Даніель.
5
За металевими дверима виявилася комірка з поличками, на яких стояли бляшанки з консервами. У дальній стіні був отвір, за яким виднівся кам’яний тунель, що стрімко спускався вниз. Коли Даніель підійшов до отвору, в обличчя йому вдарив різкий сморід, що підіймався з підземелля. Це був тваринний сморід, сморід лайна, крові і страху. Даніель затулив ніс рукою і прислухався до темряви. Він помітив, що на стіні висить ліхтар. Хлопець запалив його і спрямував промінь світла в тунель. Витесані з каменю сходи губилися в чорноті.
Даніель став повільно спускатися. Стіни сльозили вологою, і сходи були ковзкими. За його підрахунками він опустився вже метрів на десять, коли побачив кінець сходів. Там тунель розширювався в печеру завбільшки з невелику кімнату. Сморід був такий сильний, що Даніелеві запаморочилося в голові. Розігнавши темряву світлом ліхтаря, він побачив ґрати, що ділили келію, видовбану в камінні, надвоє. Збентежений, Даніель посвітив усередину клітки. Там нікого не було. Він зрозумів, що помилився, лише коли почув якесь сопіння, неначе хтось важко дихав, і побачив, як тінь, що дрімала в кутку, перетворюються на схожу на скелет постать і повзе до світла. У клітці таки хтось був, хтось, у кому Даніелеві коштувало великих зусиль розпізнати людину.
Очі, випалені темрявою, очі, які, здавалось, не бачили й були затягнуті білястою запоною. Ці очі шукали його. Істота – мішок із кістками, прикритий лахміттям, у плямах крові, бруду й сечі, – схопилася за ґрати й спробувала підвестися. Вона мала тільки одну руку. На місці другої був гнійний припалений оцупок. Істота притиснулася до ґрат так, немовби хотіла відчути його запах. Зненацька в’язень йому всміхнувся, і Даніель зрозумів, що він побачив револьвер у його руці.
Даніель узявся перебирати ключі й зрештою відшукав той, що підійшов до замка. Він відімкнув клітку. Істота всередині вичікувально дивилася на нього. Даніель упізнав у ній бліду тінь того чоловіка, якого протягом цих останніх років навчився ненавидіти. Від його королівського виразу обличчя, від його зарозумілості й пихи не лишилося й сліду. Хтось або щось видерло з нього все, що тільки можна видерти з людини, зоставивши лише прагнення до темряви й забуття. Даніель підніс револьвер і націлив Вальсові в обличчя. Вальс радісно засміявся.
– Ти вбив мою матір.
Вальс запопадливо закивав головою й припав до його колін. Єдиною рукою він налапав револьвер і приставив до свого чола.
– Будь ласка, будь ласка, – благав він крізь сльози.
Даніель звів курок. Вальс заплющив очі й щосили притиснувся чолом до дула.
– Подивися на мене, сволото.
Вальс розплющив очі.
– Скажи мені чому.
Вальс усміхнувся, не розуміючи. У нього випало кілька зубів, а ясна кровоточили. Даніель відвів погляд, відчуваючи, як нудота підступає до горла. Він заплющив очі та уявив обличчя свого сина Хуліана, який спить у своїй кімнаті. Відтак відвів револьвер убік і розімкнув раму. Набої висипалися з барабана на брудну підлогу, і Даніель відштовхнув Вальса від себе.
Той подивився на нього, спершу збентежено, а потім нажахано, і кинувся збирати набої, один за одним, щоб простягнути їх тремтячою рукою. Даніель пожбурив зброю в куток клітки і схопив Вальса за горло. Іскра надії спалахнула в очах в’язня. Даніель міцно взяв його за комір, виволік із клітки й потягнув сходами догори. Діставшись до кухні, він штовхнув двері ногою й вийшов надвір, не відпускаючи ні на мить Вальса, який волочився за ним. Даніель не дивився на нього, не говорив ані слова, лише тягнув за собою по садових доріжках, доки вони не дісталися до залізної брами. Там він знайшов серед ключів, які віддав йому сторож, потрібний і відімкнув ворота.
Вальс став нажахано підвивати. Даніель виштовхнув його на вулицю. Чоловік упав на бруківку, Даніель узяв його попід руки і звів на ноги. Вальс ступив кілька кроків і зупинився. Даніель копнув його, понукаючи йти далі. Він штовхав Вальса, аж доки вони не дісталися до зупинки, де чекав перший «блакитний трамвай». Починало світати, і небо рожевою павутиною розкинулося над Барселоною, запаливши море на виднокраю. Вальс упав на коліна перед Даніелем, благаючи його.
– Ти вільний, – сказав Даніель. – Пішов геть.
Дон Маурісіо Вальс, світоч своєї доби, пошкутильгав проспектом униз. Даніель стояв на зупинці, доки Вальсова постать не розчинилася в сірому світанку, а потім рушив до порожнього трамвая. Зайшовши, він сів позаду, притулився головою до вікна й заплющив очі. По хвилі він поринув у сон, а коли кондуктор його розбудив, ясне сонце вже розігнало хмари і Барселона пахла свіжістю й чистотою.
– Куди їдемо, начальнику? – запитав його кондуктор.
– Додому, – відказав Даніель. – Я їду додому.
Незабаром трамвай став спускатися, і Даніель, споглядаючи обрій, що розгортався внизу, перед довгим проспектом, відчув, що в його душі не лишилося більше злості і що вперше за багато років він прокинувся з образом, який супроводжуватиме його тепер до кінця життя: обличчям матері, дівчинки, від якої він уже був старший.
– Ізабелло, – пробурмотів він сам до себе. – Хотів би я познайомитися з тобою.
6
Кажуть, його бачили перед входом до метро. Він спустився сходами, до підземних переходів, немовби шукаючи шлях до пекла. Кажуть, що люди, побачивши лахміття, яке було на ньому, і відчувши сморід, який ішов від нього, сахалися вбік і вдавали, що не бачать його. Кажуть, він сів у метро й забився в куток вагона. Ніхто не підходив до нього, ніхто на нього не дивився і ніхто пізніше не хотів зізнатися, що бачив його.
Кажуть, що чоловік-невидимець плакав і кричав у вагоні, благаючи зглянутися на нього й убити, але ніхто не хотів бодай поглядом перетнутися з такою руїною. Кажуть, він цілий день блукав підземними переходами, чекав на пероні наступного потяга, щоб той віз його плетивом тунелів, захованих під лабіринтом Барселони, потім пересідав на інший, потім на ще один, і ще один, який віз його в нікуди.
Кажуть, що наприкінці дня один із тих проклятих потягів приїхав на кінцеву зупинку й лишився там стояти, а коли жебрак відмовився сходити й, здавалося, не чув, що йому казали кондуктор і начальник станції, ті викликали поліцію. Коли прибули поліціянти, вони зайшли до вагона, але обірванець не реагував і на їхні накази. Тоді один із них, затуляючи рукою ніс і рот, підійшов до чоловіка й легенько штовхнув його дулом пістолета. Кажуть, тоді жебрак повалився неживий на підлогу, а під лахміттям виявився труп, який уже, здавалось, почав розкладатися. Із особистих речей знайшли тільки затиснуту в руці фотокарточку невідомої молодої особи жіночої статі. Один із поліціянтів забрав собі знімок Алісії Ґріс і багато років зберігав його у своїй шафці, гадаючи, що це не хто інший, як сама смерть, що лишила цьому бідоласі свою візитівку, перш ніж відправити його на вічні муки.
Похоронні служби забрали труп до моргу, куди зрештою потрапляли всі жебраки, нерозпізнані тіла та всі інші покинуті душі, які місто лишало за собою щоночі. Коли смеркло, двоє грабарів запхали мерця в брезентовий мішок, що смердів сотнями трупів, які вирушали в ньому у свою останню путь, і закинули до кузова вантажівки. Вони їхали старим шляхом, що здіймався згір’ям довкола замку Монтжуїк, який вимальовувався на тлі вогненного моря, і, здавалося, тисячі янголів і духів з міста мертвих зібралися тут, щоб виказати свою останню зневагу на дорозі до спільної могили, до котрої цей жебрак, цей чоловік-невидимець в іншому житті відправив так багато людей, імен яких він навіть не пам’ятав.
Приїхавши до могили, бездонної прірви з мерцями, прикиданими вапном, два грабарі розв’язали мішок, і дон Маурісіо Вальс покотився вниз по трупах аж на саме дно. Кажуть, що він упав долілиць і лежав із розплющеними очима, і останнє, що бачили грабарі, перш ніж полишити те місце, був чорний птах, який сів на труп і став рвати його своїм дзьобом, тимчасом як удалині по всій Барселоні дзвонили дзвони.
Барселона
1
Настав той день.
Перед самим світанком Фермін прокинувся, розпалений жагою. Нестримний порив ранкових любощів виморив Бернарду на тиждень уперед і спричинив переміщення меблів по всій спальні, що викликало рішучі протести сусідів за стіною.
– Це все через повний місяць, – вибачався потім Фермін, вітаючись із сусідкою крізь вікно, що виходило до пральні. – Сам не знаю, що зі мною коїться.