Наступні чотири роки я провела, намагаючись забути Давида Мартіна й гадаючи, що мені це майже вдалося. Я покинула мрії писати, але втілила в дійсність бажання жити серед слів і книжок. Я працювала в книгарні «Семпере й сини», де Хуан після смерті свого батька успадкував титул «сеньйор Семпере». Наше женихання, яке почалося перед самою війною, було скромне: тулення щічка до щічки, прогулянки в неділю по обіді й поцілунки потай під яткою на фестивалі Ґрасії, коли ніхто з рідні не стежив за нами. Колінця не тремтіли, але в цьому вже й не було потреби. Не можна прожити все життя так, немовби тобі завжди чотирнадцять.
Хуан не забарився з пропозицією побратися. Батько погодився за три хвилини, складаючи дяку святій Риті, покровительці безнадійних справ. Він ледве міг повірити у картину, що замаячіла перед ним: його донька в білій сукні покірливо схилила голову перед священиком. Барселона, місто чудес. Коли я казала «так», то була переконана, що це найкращий чоловік, якого я зустріла, що я не заслуговую на нього і що я навчилася кохати не лише серцем, але й головою. Моє «так» не було відповіддю юної дівчинки. Я почувалася такою мудрою! Моя мати пишалася б мною. Усі ці книжки зрештою таки прислужилися до чогось. Я прийняла пропозицію руки й серця Хуана і була впевнена, що найбільше в світі хочу зробити його щасливим і створити з ним сім’ю. І протягом якогось часу я вірила, що так воно й станеться. Я далі була наївною дівчинкою.
3
Чоловік мислить, а диявол рядить. Ми мали вінчатися в капличці Святої Анни, що стояла на майданчику відразу за книгарнею. Запрошення було розіслано, за бенкет домовлено, квіти куплено і машину, що мала привезти наречену до дверей церкви, винайнято. Я щодня казала сама собі, що почуваюся піднесено і що нарешті буду щасливою. Я чудово пам’ятаю ту березневу п’ятницю, рівно місяць до вінчання, коли зосталася в книгарні сама, бо Хуан подався до Тіани [137], щоб доставити замовлення важливому покупцеві. Я почула дзеленчання надверного дзвіночка, підвела очі й побачила його. Він майже не змінився.
Давид Мартін був одним із тих чоловіків, які не старіють, хіба що лише всередині. Будь-хто пожартував би, що він, либонь, уклав угоду з дияволом. Будь-хто, окрім мене. Я ж бо знала, що фантасмагорії його душі переконали Давида, ніби так воно і є, хоча диявол його був вигаданим персонажем, який мешкав у закутку його хворої уяви під іменем Андреаса Кореллі, паризького видавця, і персонажем таким лиховісним, що, здавалося, вийшов із-під Мартінового пера. Давид узяв собі в голову, буцімто Кореллі замовив йому написати прокляту книжку, засадничий текст для нової релігії, що мала ґрунтуватися на фанатизмі, ненависті й убивстві. Ця книжка мала вкинути весь світ у полум’я, найбільше в історії. Він носився з цим та іншими своїми мареннями і свято вірив, що літературний чорт переслідує його, бо Давид не зрадив свого генія і останньої миті знищив черговий «Malleus Maleficarum» [138], обдуривши таким чином сатану і зламавши їхній договір. Мабуть, тому, що світосяйна доброта його нестерпної учениці допомогла йому побачити світло й усвідомити помилковість свого попереднього наміру. Сама не розумію, як могла я, славетна Ізабелла, яка не вірила ні в що, навіть у лотерею, плекати надію, що пахощів моєї чарівливої юності та якогось проміжку часу, протягом якого Давид не дихатиме важким повітрям Барселони (де, до того всього, його розшукувала поліція), буде досить, щоб вилікувати його від божевілля. Щойно він поглянув мені в очі, я вже знала, що ті чотири роки, протягом яких він волочився бозна-якими світами, не вилікували його ні на крихту. Коли він всміхнувся до мене і сказав, що скучав за мною, щось у моїй душі надірвалося, я заридала й узялася клясти свою недолю. Він погладив мене по щоці, і я зрозуміла, що досі кохаю свого Доріана Ґрея, свого улюбленого безумця і єдиного чоловіка, якому я завжди дозволяла в своїх мріях робити зі мною все, що завгодно.
Я не пригадую слів, які ми тоді промовляли. Та мить досі розмита в моїй пам’яті. Здається, усе, що я вибудовувала у своїй голові протягом тих років, поки його не було, зруйнувалося за п’ять секунд, і коли я нарешті видобулася з-під лавини слів, що нічого не значили, то спромоглася лише черкнути Хуанові записку, яку лишила біля касового апарата:
Я мушу йти. Вибач, коханий.
Я знала, що поліція досі розшукує Давида, тому що не минало й місяця, щоб у книгарні не з’являвся котрийсь представник правоохоронних органів, аби поцікавитися, чи немає в нас ніяких новин про втікача. Я покинула книгарню з Давидом попід руку й ледве не силоміць потягнула його на Північний вокзал. Він, здавалося, був у захопленні від свого повернення до Барселони й дивився на все з сумішшю ностальгії смертельно хворого й наївності дитини. Я ж була ледь жива зі страху й думала тільки про, де б його заховати. Я запитала Давида, чи немає якогось місця, де його б ніхто не знайшов і де нікому б не спало на думку його шукати.
– У Залі Ста [139], в барселонській мерії, – відказав він.
– Я серйозно, Давиде.
Я завжди була винахідливою жінкою, а того дня мене осяяло однією з моїх найвидатніших ідей. Давид якось розповідав мені, що його колишній наставник і друг, дон Педро Відаль, володів будинком на морському узбережжі у віддаленому куточку Коста-Браво, який називався С’Аґаро. У свій час ця вілла правила за таке собі любовне гніздечко, до таких місць каталонські багатії приводили коханок, повій та інших кандидаток на короткочасну любов, щоб загасити свій пал високородного кавальєро й не заплямувати непорочності шлюбних зв’язків.
Відаль, що мав у місті чимало зручніших помешкань, завжди пропонував Давидові свою оселю на березі моря для будь-яких потреб, тому що він сам та його кузени використовували її лише влітку, та й то лише протягом кількох тижнів. Ключ завжди був захований за каменем біля входу. Розплатившись грошима, які взяла з каси книгарні, я купила два квитки до Жирони, а звідти ще два до Сан-Фаліу-да-Ґішулс, містечка, яке лежало за два кілометри від затоки Сан-Поль із півостровом С’Аґаро. Давид не опирався. Дорогою він схилив голову мені на плече й заснув.
– Я не спав цілу вічність, – сказав він.
Без жодних пожитків ми прибули на місце, коли вже стемніло. Я поклала за краще не брати котроїсь із тих чортопхайок, що стояли перед вокзалом, і, користуючись покровом ночі, подолати шлях до вілли пішки. Ключ був на місці. Будинок стояв замкненим кілька років. Я порозчиняла навстіж усі вікна і лишила їх так, доки вранішня зоря не почервонила море під стрімкою кручею. Давид цілу ніч спав, наче дитина, а коли сонце торкнулося його обличчя, розплющив очі, підвівся й підійшов до мене. Він міцно обійняв мене, а коли я запитала, чому він повернувся, Давид відповів, що повернувся, бо зрозумів, що кохає мене.
– Ти не маєш права мене кохати, – відказала я йому.
Після багатьох років спокою в мені знову прокинулася Везувія, що завжди дрімала всередині. Я стала кричати на Давида, виливаючи на нього всю свою злість, увесь свій смуток і своє жадання, з якими він мене покинув. Я сказала, що знайомство з ним – це найгірше, що сталося в моєму житті, сказала, що ненавиджу його, що не хочу більше ніколи його бачити, нехай лишається назавжди в цьому будинку й гниє тут. Давид кивнув і опустив очі. Мабуть, тоді я його й поцілувала – адже першою завжди мусила цілувати я – і за одну секунду пустила за вітром усе своє життя. Священик, який стверджував, що я народилася, щоб чинити всім наперекір, не мав рації. Я народилася, щоб помилятися. І того ранку, в обіймах Давида, я скоїла найбільшу помилку, яку тільки могла скоїти.
4
Ти не здатен збагнути тої порожнечі, у якій минає твій час, доки не почнеш жити по-справжньому. Іноді життя – це не вервечка спалених днів, а лише одна мить, день, тиждень чи місяць. Ти знаєш, що живеш, тому що тобі болить, тому що нараз усе набуває значення і тому що, коли ця коротка мить закінчується, решта твого існування перетворюється на спогади, до яких ти марно намагаєшся повернутися до останнього свого віддиху. Для мене такою миттю були ті кілька тижнів, які я провела разом із Давидом у віллі над морем. Слід було б сказати: з Давидом і тими привидами, що жили в нього всередині, але тоді мені було байдуже. Я пішла б за ним навіть до пекла, якби він попросив мене про це. Зрештою, як видається, так воно й сталося.
Біля підніжжя кручі був навіс, під яким стояли два човники з веслами, і дерев’яна пристань, що вдавалася далеко в море. Майже щоранку Давид сідав на її краю, щоб зустріти схід сонця. Часом я приєднувалася до нього, і ми купалися в тихій заводі під кручею. Ішов місяць березень, і вода ще була холодною, але ми відразу ж бігли додому й сідали перед каміном. Потім ми довго прогулювалися дорогою, що йшла вздовж стрімкого берега й вела до безлюдного пляжу, який місцеві називали Са-Конка. У ліску за пляжем було циганське поселення, де Давид купляв харчі. Повернувшись додому, він куховарив, а потім, коли вже сутеніло, ми вечеряли, слухаючи котрусь зі старих Відалевих пластинок. Часто вночі, коли сідало сонце, здіймався дужий вітер – холодна трамонтана, що завивала серед дерев і грюкала віконницями. Тоді ми мусили зачиняти вікна й запалювати по всьому будинку свічки. Потім я розстеляла ковдри перед жаринами вогнища і брала Давида за руку, бо, дарма що він був удвічі старший за мене й пережив те, чого я не могла навіть уявити, зі мною він ніяковів, і мені доводилося направляти його руки, щоб ті роздягали мене повільно, так, як мені подобалося. Либонь, я мала б соромитися, пригадуючи й описуючи це все, однак у мене для цього світу не лишилося ані краплини сорому. Спогади про ті ночі, про його руки і його вуста, що пестять мою шкіру, про щастя й утіху, що жили серед тих чотирьох стін, – усе це, поряд із народженням Даніеля й тими роками, коли син був біля мене, коли я бачила, як він росте, усе це найкраще, що в мене є.
