Мачуха, ревна шанувальниця Лурдської Божої Матері, не втрачала надії і молилася до неї без спочинку, щоб я нарешті прийшла до розуму або щоб мене переїхав трамвай і вона позбулася непутящої пасербиці раз і назавжди. Порятунок, за порадою пароха, полягав у тому, щоб спрямувати мої темні інстинкти в річище праведного життя, за католицькими й апостольськими канонами. Хутко було вироблено план, щоб так чи інак поєднати мене з сином кондитерів, які тримали крамницю на початку вулиці Флассадерс. Цей хлопчина, Вісентет на ім’я, в очах моїх батьків був для мене підхожою парою. Душа в нього була біла, наче цукрова пудра, а сам він – ніжний і м’який, як ті «мадленки», що пекла його мати. Я проковтнула б його за сніданком, і бідолаха знав це, однак нашим родинам здавалося, ніби цим шлюбом вони зможуть вбити двох зайців одним пострілом. Прилаштувати безпорадне хлопченя й напутити «сучку» Ізабеллу.
Вісентет, благословенний серед кондитерів, обожнював мене. Сердега вважав мене найвродливішим і найчистішим створінням у Всесвіті, і коли я проходила повз нього, дивився на мене очима пораненої сарни і снував мрії про наш весільний бенкет у «Сьєте Пуертас» і медовий місяць на борту теплохода «Ґолодрінас» [136] аж до його закінчення на портовому пірсі. Я ж, певна річ, завдала йому стільки болю, скільки змогла. На біду для всіх Вісентетів у світі – а їх не так уже й мало – серце дівчини подібне до сховища петард під пекучим літнім сонцем. Бідолашний Вісентет, йому довелося чимало постраждати через мене. Мені розповідали, що врешті-решт він одружився з троюрідною сестрою з Ріполя, яку мали віддати в черниці і яка побралася б навіть із пам’ятником невідомому солдатові, аби тільки врятуватися від монастиря. Далі вони разом приносили в цей світ дітей і «мадленки». Вісентет навіть не уявляв, якої лихої долі йому вдалося уникнути.
Я, як і передбачалося, досягла тринадцятирічного віку й зрештою вчинила те, чого мій батько завжди боявся навіть більше, ніж того, що бабуся Везувія перебереться жити до них. Його найгіршим кошмаром було побачити, як, начитавшись книжок, що затруїли мій запалений мозок, я закохаюся в істоту найгіршого на світі ґатунку, найпідступніше, найжорстокіше й найлихіше створіння, яке тільки ступало по землі і головною метою в житті якого, окрім задоволення своєї безмежної пихи, було робити нещасними тих бідолах, які скоїли прикру помилку, покохавши його – письменника. І, коли вже на те пішло, навіть не поета, якого батько вважав більш-менш прийнятним варіантом, тим, кого він називав «нешкідливим мрійником», якого ще можна було переконати, щоб він знайшов собі пристойну роботу в овочевій крамниці, а компонування віршиків лишив на недільне пообіддя після того, як повернеться додому з меси. Ні, я закохалася в найгірший різновид письменницької братії – у романіста. Таких уже не виправити, і місця їм не було навіть у пеклі.
Єдиний письменник із плоті й крові, який існував у моєму світі, був дещо екстравагантною особою – це найкраще означення з усього того, що можна було почути про нього в нашому районі. Я розвідала, що мешкає він у великому будинку на вулиці Флассадерс, за кілька кроків від кондитерської родини Вісентета. Це місце мало недобру славу, бо, як стверджували старі люди, реєстратори нерухомості й один нічний сторож, страшенний пліткар, який звався Сопонсіо і був у курсі всіх чуток на районі, у будинку водилися привиди, а його мешканець був людиною не зі світу цього. Звали його Давид Мартін.
Я його ще жодного разу не бачила, адже гадалося, що він виходить із дому лише вночі й учащає до місць, у яких негоже бувати ані сеньйоритам, ані взагалі порядним людям. Я не вважала себе ні першим, ні другим, а тому виснувала план, щоб наші долі зіштовхнулися, наче два потяги, які втратили керування. Давид Мартін, єдиний живий романіст у радіусі п’яти вулиць від мого будинку, цього ще не знав, але дуже скоро життя його мало змінитися. На краще. Скоро чи то небо, чи то пекло надішле йому саме те, чого він потребував, щоб виправити своє порочне існування: ученицю, славетну Ізабеллу.
2
Розповідь про те, як я стала ученицею Давида Мартіна, довга й багатослівна. Знаючи його, я б не здивувалася, якби сам Давид переказав її, помістивши власною рукою до котрогось свого твору, де моя героїня, певна річ, не була б утіленням найкращих чеснот. Кажучи коротко, мені вдалося, попри його сталевий опір, пробратися до нього в дім, у його дивне життя і його думки, що самі собою були будинком із привидами. Можливо, це була доля, а можливо, річ у тому, що насправді Давид Мартін мав змучену душу й, сам цього не усвідомлюючи, потребував мене більше, ніж я його. «Загублені душі зустрічаються опівночі», – написала я тоді, намагаючись створити якусь подобу слізливої поеми, яку мій новий навчитель оголосив небезпечною для діабетиків. Він був такий.
Мені не раз спадало на думку, що Давид Мартін був моїм першим справжнім другом у цьому житті після доньї Лорени. Він був майже вдвічі старший за мене, і часом здавалося, що перш ніж ми познайомилися, він прожив сотню життів, але, навіть коли він уникав мене або ми сварилися через якусь дурницю, я почувалася такою близькою до нього, що мимоволі розуміла: «Пекло їх створило й поєднало», – як іноді жартував Давид. Подібно до багатьох людей із доброю душею, він полюбляв ховатися в панцирі циніка й відлюдника, хоча, попри всі ті кпини, які мені діставалися від нього (не більше, ніж йому діставалося від мене, якщо бути чесною), і попри всі його старання це приховати, Давид завжди був зі мною терплячим і виявляв неабияку великодушність.
Давид Мартін навчив мене багато чого: компонувати фрази, дивитися на мову та все її приладдя як на оркестр, що приготувався грати перед чистим аркушем паперу; аналізувати текст і розуміти, як його побудовано й чому саме так… Він навчив мене по-новому читати й писати: тепер я мала знати, що роблю й чому. І насамперед як. Він не втомлювався повторювати, що в літературі важить одне: не те, що ти розповідаєш, а тільки те, як ти це розповідаєш. Усе інше, казав він, лише облицювання. Також він пояснив мені, що письменництво – це професія, якої треба вчитися, але якої неможливо навчити. «Тому, хто не розуміє цього, краще присвятити себе чомусь іншому, у нашому світі не бракує ремесел». Давид вважав, що в мене як письменниці менше майбутнього, ніж у іспанців як розважливої нації, однак він був природжений песиміст, або ж той, кого він називав «поінформований реаліст», тому, не зраджуючи себе, я йшла йому наперекір.
Із ним я навчилася приймати себе такою, якою є, думати своєю головою і навіть стала собі трохи подобатися. За той час, що я прожила в його зачарованому будинку, ми з ним зробилися друзями. Добрими друзями. Давид Мартін був самотній чоловік, який, сам цього не усвідомлюючи, спалив усі мости зі світом, що його оточував. А можливо, він це зробив навмисне, бо гадав, що нічого хорошого по них не прийде. Душа його була понівечена й зламана ще з дитинства, і йому так ніколи й не вдалося її зцілити. Спершу я вдавала, ніби ненавиджу його, потім приховувала, що захоплююся ним, і, зрештою, намагалася не показати, що мені його шкода: це Давида страшенно розлютило б. Що більше він намагався мене відштовхнути – а він ніколи не припиняв спроб, – то ближчою до нього я себе відчувала. Відтак я перестала йому перечити у всьому і хотіла лише його захистити. Іронія нашої дружби полягала в тому, що я прийшла в його життя як учениця і зайвий клопіт, але насправді він неначе завжди чекав на мене, можливо, для того, щоб я врятувала його від нього самого, чи то пак від того, що сиділо в ньому всередині й пожирало його живцем.
По-справжньому закохуєшся лише тоді, коли цього не помічаєш. І я закохалася в цього зламаного й украй нещасливого чоловіка набагато раніше, ніж запідозрила, що він мені бодай подобається. Давид, що завжди читав мене, наче розгорнуту книжку, боявся за мене. Це було його ідеєю, щоб я влаштувалася працювати до книгарні «Семпере й сини», де він усе своє життя купував книжки. Його ідеєю також було переконати Хуана, мого майбутнього чоловіка, який тоді був Семпере-сином, щоб він позалицявся до мене. Хуан був такий сором’язливий, як Давид міг бути безцеремонним. У певному розумінні вони були наче день і ніч – саме так, краще й не скажеш, адже в Давидовому серці завжди панувала ніч.
На той час я вже почала розуміти, що ніколи не стану письменницею, ні навіть підводницею і що сестрам Бронте доведеться чекати на більш гідну наступницю. Також я почала розуміти, що Давид Мартін хворий. У нього в душі розчахнулася безодня, і Давид, який протягом усього свого життя боровся за те, щоб зберегти ясність мислення, уже програв цю битву, коли з’явилася я, і поступово втрачав розум, неначе це був пісок, який він намагався втримати в пригорщі. Якби я дослухалася до здорового глузду, то кинулася б навтьоки, але на ту мить я вже заразилася від нього бажанням іти наперекір самій собі.
Згодом про Давида Мартіна казали всяке і звинувачували його в жахливих злочинах. Я, мабуть, знала його краще, ніж будь-хто, і тому переконана, що єдині свої злочини він вчинив проти себе самого. Саме тому я допомогла йому втекти з Барселони після того, як поліція звинуватила Мартіна в убивстві його добродійника Педро Відаля та його дружини Крістіни Відаль, що її Давид, як йому здавалося, кохав тим безглуздим і фатальним почуттям, яке вимріюють собі деякі чоловіки, закохуючись у жінок, яких не можуть відрізнити від міражу. І саме тому я молилася, щоб він більше ніколи не повертався до цього міста, щоб знайшов спокій у котромусь віддаленому куточку світу і я змогла б його забути або переконати себе з часом, що забула. Бог дослухається до наших молитов тільки тоді, коли ми просимо його про те, чого насправді не потребуємо.
