Ледве він дізнався, що Давида Мартіна помістили до в’язниці Модело, як став домагатися, щоб його перевели до замку Монтжуїк, і не заспокоївся, доки не побачив його за ґратами однієї зі своїх камер. Мій чоловік Хуан знався з молодим адвокатом на ім’я Фернандо Бріанс, нашим частим покупцем. Я звернулася до нього по допомогу. Наші заощадження були мізерними, і Бріанс, добрий чоловік, який у ці тяжкі місяці став нам справжнім другом, погодився працювати безоплатно. Він мав у в’язниці деякі контакти, зокрема одного наглядача на прізвисько Бебо, і зумів довідатися, що Вальс має стосовно Давида певний план. Він був знайомий із його творчістю і, хоча не втомлювався називати його «найгіршим письменником у світі», намагався змусити Давида, щоб той написав, чи то пак переписав, якусь книжчину під Вальсовим іменем, із якою пан комендант сподівався утвердитися як письменник, використовуючи свою нову позицію у владному апараті. Уявляю, що Давид йому відповів!
Бріанс перепробував усе, але злочини, в яких звинувачували його підзахисного, були дуже тяжкі, і лишалося тільки одне – прохати Вальсової ласки, щоб із Давидом у в’язниці поводилися не так погано, як ми всі це уявляли. Не послухавшись Бріанса, я пішла на прийом до Вальса. Тепер уже я знаю, що це була помилка, жахлива помилка. Скоївши її, я перетворилася на об’єкт Вальсового жадання, нехай навіть лише тому, що він дивився на мене як на ще одну річ, що належала людині, яку він ненавидів, Давидові Мартіну.
Вальс, як багато хто в його становищі, швидко вчився користати з тривог родичів і близьких ув’язнених, які перебували в його руках. Бріанс мене завжди попереджував. Хуан, який здогадувався, що моя відданість Давидові – це щось більше, ніж благородна дружба, дивився на мої візити в замок до Вальса з побоюванням. «Подумай про свого сина», – казав він мені. І мав рацію, однак я була егоїсткою. Я не могла покинути Давида в тому місці, якщо хоча б чимось могла йому допомогти. Це вже не було питання гідності. Ні в кого, хто пережив громадянську війну, не лишилося бодай крихти гідності, якою можна було б похвалитися. Моїм прорахунком стало те, що я не збагнула відразу: Вальс не прагнув ні володіти мною, ні принизити мене. Він хотів мене знищити, адже врешті зрозумів, що лише так зможе зламати Давида й завдати йому справжнього болю.
Усі мої старання, уся наївність, із якою я намагалася переконати Вальса, обернулися проти нас. Хай скільки б я йому не лестила, скільки б не вдавала, що поважаю його й боюся, скільки б не принижувалася перед ним, благаючи змилосердитися над його в’язнем, – усе марно. Усе це були лише дрова, які я підкидала у вогнище, що палало у Вальса всередині. Тепер я знаю, що, намагаючись допомогти Давидові, я прирекла його на загибель.
Коли я це зрозуміла, уже було надто пізно. Вальс, що знудився від своєї роботи й від самого себе, знудився чекати, коли нарешті до нього прийде слава, заповнював свій час фантазіями. Одна з них полягала в тому, що він начебто закохався в мене. Я гадала, що коли дозволю йому вірити, ніби в цієї фантазії є майбутнє, Вальс може виявити великодушність. Але зрештою я йому набридла також. Упавши в розпач, я пригрозила викрити його, показати всім, хто він насправді і до чого дійшла його нікчемність. Вальс посміявся наді мною і над моєю наївністю, але захотів провчити мене. Щоб уразити Давида й завдати йому вирішального удару.
Майже півтора тижня тому Вальс призначив мені зустріч у кафе «Опера», що на Ла-Рамблі. Я пішла, не сказавши нікому ні слова, навіть своєму чоловікові. Я була впевнена, що це мій останній шанс. Я помилилася. Уже того вечора я зрозуміла, що щось пішло не так. Уночі я прокинулася від нудоти. У дзеркалі я побачила, що мої очі пожовтіли, а на шиї і грудях повиступали плями. Уранці я почала блювати кров’ю. А потім прийшов біль, холодний, немовби лезо ножа прохромлювало мої нутрощі зсередини й вилазило назовні. Мене лихоманило, я не могла ні їсти, ні пити. Волосся випадало жмутками. М’язи по всьому тілі були напружені, наче корабельні линви, змушуючи мене кричати від болю. Кров ішла крізь шкіру, з очей і з рота.
Лікарі не могли нічого вдіяти. Хуан гадає, що я підчепила якусь заразу і що є надія. Він не може змиритися з думкою, що втратить мене, і я не можу змиритися з думкою, що лишу його самого з моїм сином Даніелем. Я так і не змогла стати хорошою матір’ю, дозволивши бажанню врятувати чоловіка, якого вважала коханням усього свого життя, взяти гору над моїм обов’язком.
Я знаю, що того вечора в кафе «Опера» Маурісіо Вальс отруїв мене. Знаю, що вчинив він це, щоб завдати болю Давидові. Знаю, що жити мені лишилося кілька днів. Усе сталося так швидко. Моя єдина розрада – це опіум, який гамує біль у моїх нутрощах, і цей зошиток, перед яким мені захотілося висповідати свої гріхи й хиби. Бріанс, який відвідує мене щодня, знає, що я пишу, щоб лишатися живою, щоб стримувати це полум’я, яке пожирає мене. Я попросила його, щоб він знищив ці сторінки після моєї смерті і щоб не читав їх. Ніхто не має прочитати те, про що я розповіла тут. Ніхто не має довідатися правду, тому що я вже знаю: у цьому світі правда лише шкодить, а Бог любить тих, хто бреше, і допомагає їм.
Мені не лишилося кому молитися. Все, у що я вірила, мене зрадило. Іноді я вже не пригадую, хто я, і, лише перечитавши цей записник, розумію, що сталося. Я писатиму аж до кінця. Щоб пам’ятати. Щоб намагатися вижити. Мені хотілося б обійняти свого сина Даніеля й пояснити йому, що ніколи його не покину, хай що б не сталося. Що я буду з ним. Що люблю його. Господи, пробач мені! Не відала-бо, що чиню. Я не хочу помирати. Господи, дозволь прожити ще один день, щоб я могла пригорнути до себе Даніеля і сказати йому, як же сильно я його люблю…
Того ранку Фермін своїм звичаєм вийшов надвір, щоб прогулятися порожніми вулицями припорошеної памороззю Барселони. Реміхіо, нічний сторож їхнього району, уже знав його і, побачивши, завжди розпитував про безсоння. Він дуже перейнявся цим питанням відтоді, як став потайки слухати радіопередачу з порадами для жінок. Йому здавалося, що майже всі проблеми, про які розмовляли в ефірі, стосуються його, навіть та, яку позначали терміном, що страшенно заінтригував сторожа, – менопауза. Він гадав, що цю біду можна вилікувати, потерши статеві органи бруском пемзи.
– Навіщо називати безсонням те, що зветься сумлінням?
– Ти справжній містик, Ферміне! Якби я, як ти, мав жінку, що чекала б на мене в нагрітій постельці, то носа з ліжка не показував би. І вдягайся тепло, цьогоріч зима, схоже, прийде пізно, зате схопить міцно.
Фермін цілу годину опирався пронизливому вітру, що жбурляв йому в обличчя мокрим снігом, і зрештою вирішив скерувати свої кроки в бік книгарні. Там на нього чекала робота, а Фермін навчився насолоджуватися цими хвилинами на самоті, доки ще не зійшло сонце або доки не спускався Даніель відчиняти крамницю. Літературний дорадник вступив у коридор блакиті, який простягнувся вулицею Святої Анни, і побачив здалеку кволе світіння у вітрині книгарні. Фермін поволі наблизився, слухаючи звуки власних кроків, і зупинився за кілька метрів, сховавшись у під’їзді від вітру. Зарано навіть для Даніеля, подумав він. Либонь, ця хвороба сумління виявилася заразною.
Якийсь час він вагався, що йому робити: повернутися додому й розбудити Бернарду, продемонструвавши їй увесь запал справжнього іберійця, чи зайти до книгарні й перервати Даніелеві те, що він там робить (насамперед щоб пересвідчитися, чи не застосовується при цьому вогнепальна або холодна зброя), аж тут побачив, як його товариш виходить із дверей крамниці. Фермін ще сильніше притулився до брами під’їзду, відчуваючи як дверний молоточок втискається йому в нирки, і побачив, як Даніель, замкнувши двері, рушив у напрямку до вулиці Пуерта-дель-Анхель. Він був у самій лише сорочці, а під пахвою щось ніс: чи то книжку, чи то зошит. Фермін зітхнув. Нічим хорошим то не пахло. Бернарді доведеться зачекати.
Протягом майже півгодини він ішов за своїм товаришем покрученими вуличками, що бігли вниз, до порту. Фермін не надто ховався: Даніель, здавалося, цілковито поринув у свої думки й не помітив би, що хтось іде за ним, навіть якби це була ціла трупа танцівників чечітки. Фермін, який тремтів від холоду й шкодував, що підклав під пальто спортивну пресу, трухляву й негодящу для такого використання, замість солідних недільних випусків «Ванґуардії», відчув спокусу покликати свого приятеля. Однак, добре розваживши, не зробив цього. Даніель ішов, наче в трансі, не звертаючи уваги на мокрий сніг, що приставав до його одягу.
Урешті перед ними розгорнувся проспект Колумба, а далі постало химерне видовисько доків і щогл, укритих імлою, що нависала над портом. Даніель перетнув проспект і минув два трамваї, що стояли, чекаючи на світанок. Відтак заглибився у вузькі переходи поміж доками й велетенськими склепінчастими сховищами, у яких зберігався різноманітний крам, аж доки не дістався до дамби, де рибалки, що, збираючись виходити в море, готували сіті та інше рибальське знаряддя і, щоб зігрітися, запалили вогнище в порожній бочці з-під мазуту. Даніель підійшов до них, і чоловіки, помітивши його, відступили вбік. Щось у його погляді було таке, що не спонукало до бесіди. Фермін пришвидшив ходу й, наблизившись, побачив, що Даніель віддає на поталу вогню той зошит, який ніс під пахвою.
