Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 159)

– Ша, ша, – шепотіла смерть. – Тепер нас ніхто більше не розлучить. Ніхто більше не скривдить. Ми завжди будемо разом. Із мамою і татом. Завжди разом. Ти і я…

3

Алісія прокинулася на задньому сидінні таксі. Вона підвелася й побачила, що в салоні, крім неї, нікого нема. Вікна машини запітніли. Дівчина протерла скло рукавом і виявила, що вони зупинилися на заправці. Ліхтар кидав пасмо жовтуватого світла, яке тремтіло щоразу, коли вантажівки на повній швидкості проносилися по шосе. Світало, свинцеві хмари затягнули небо, не лишаючи жодного просвітку. Алісія протерла очі й опустила віконце. Струмінь крижаного повітря миттю зігнав рештки сну. Стегно пройняв різкий біль. Застогнавши, дівчина схопилася рукою за бік. Помалу біль заспокоївся, лишилося тільки глухе пульсування, ознака того, що все може повторитися. Найрозумнішим учинком було б ковтнути одну чи дві пігулки, доки страждання не стали нестерпними, однак Алісія не хотіла втрачати пильності. У неї не було вибору. За кілька хвилин із кафе біля заправки показалася постать таксиста, що ніс у руках два паперові стаканчики й пакет із чимось масним. Він помахав Алісії рукою й легким кроком обійшов машину.

– Доброго ранку, – промовив він, сідаючи знову за кермо. – Холодно, аж страх. Я приніс вам поснідати. Цим не дуже наїсися, але все принаймні ще тепле. Кава з молоком і пундики, на вигляд смачні. Я попросив улити до кави трохи коньяку для підняття бойового духу.

– Дякую. Скільки я вам винна?

– Все враховано в оплату таксі. Повний пансіон. Поїжте-но трохи. Вам не завадить.

Вони мовчки поснідали в салоні автомобіля. Алісія не була голодна, але знала, що мусить підживитися. Щоразу, як повз них проносився черговий ваговіз великої вантажності, дзеркало заднього огляду тремтіло, а вся машина аж здригалася.

– Де ми?

– За десять кілометрів від Мадрида. Кілька водіїв-далекобійників сказали мені, що майже на всіх під’їздах до міста зі сходу стоять патрулі Громадянської гвардії, то я собі подумав, що ми могли б зробити гак і заїхати до Мадрида з боку Каса-де-Кампо чи Монклої.

– Навіщо б нам це робити?

– Не знаю. Мені спало на думку, що барселонське таксі, яке в’їжджає о сьомій ранку до Мадрида, щонайменше приверне до себе увагу. Бодай лише через жовтий колір [141]. До того ж ви і я, не візьміть за образу, – доволі незвична пара. Але як скажете, так і поїдемо.

Алісія одним ковтком допила каву з молоком. Коньяк обпалював нутрощі, наче бензин, але принаймні повернув трохи тепла в кістки. Таксист краєм ока дивився на Алісію. Досі вона не звертала на нього особливої уваги. Він був молодший, ніж здавався на вигляд, з рудуватим волоссям і блідим обличчям, носив окуляри, перемотані на переніссі ізострічкою, і досі зберігав дитячий вираз в очах.

– Як тебе звати? – запитала Алісія.

– Мене?

– Ні. Твоє таксі.

– Ернесто. Мене звати Ернесто.

– Ти мені довіряєш, Ернесто?

– А вам можна довіряти?

– До певної межі.

– Отож-бо. Ви не заперечуєте, якщо я поставлю вам запитання особистого характеру? – сказав таксист. – Ви не зобов’язані на нього відповідати, якщо не захочете.

– Стріляй.

– От я саме про це. Коли ми виїжджали з Ґвадалахари, я різко повернув і вміст вашої сумочки випав на сидіння. Ви спали, я не хотів вас турбувати й позбирав усе…

Зітхнувши, Алісія кивнула.

– І ти побачив пістолет.

– Атож. І, як видається, він не водяний, хоч я в цьому й не фахівець.

– Можеш висадити мене тут, якщо тобі так буде спокійніше. Я заплачу тобі те, про що ми домовилися, а потім попрошу когось із твоїх друзів-далекобійників, щоб вони підкинули мене до Мадрида. Хтось обов’язково погодиться.

– Я в цьому навіть не сумніваюся, але спокійніше мені не буде.

– За мене можеш не хвилюватися. Я дам собі раду.

– Та ні, уявіть собі, я більше хвилююся за далекобійників, ніж за вас. Вас повезу я, як ми й домовлялися. І край.

Ернесто завів двигун і поклав руки на кермо.

– То куди їдемо?

Місто зустріло їх, поховане під туманом, що хвилею наповзав на вежі й бані будинків на Ґран-Віа. Щільна, немов із металевої пари, завіса линула над бруківкою, огортаючи автобуси й легкові автомобілі, які намагалися прокласти шлях світлом своїх фар, якому, однак, не вдавалося пробитися крізь імлу. Машини їхали повільно, навпомацки, а силуети пішоходів здавалися примарами, вмерзлими в тротуар.

Коли вони проїжджали повз «Гіспанію», її осідок протягом останніх років, Алісія звела погляд догори, щоб глянути на своє колишнє вікно. Вони їхали середмістям під цим саваном імли, аж доки попереду не вималювалися обриси фонтана Нептуна.

– Куди далі? – запитав Ернесто.

– Їдь до вулиці Лопе де Веґа, там повернеш праворуч, а потім піднімешся вулицею герцога Медінаселі, перший поворот, – сказала Алісія.

– Ми хіба не до «Паласу»?

– Під’їдемо до нього ззаду. Із боку кухні.

Таксист кивнув і повів машину, дотримуючись вказівок Алісії. Вулиці були майже порожніми. Готель «Палас» займав цілий блокований будинок у формі трапеції, що сам собою був маленьким містом. Вони їхали довкола нього, доки Алісія не попросила зупинитися на розі, за мікроавтобусом, з якого носії вивантажували ящики з буханцями хліба, фруктами та іншими харчами.

Ернесто нахилив голову і скинув поглядом на монументальний фасад будівлі.

– Ось. Як домовлялися, – сказала Алісія.

Водій обернувся й побачив у її руці жмуток купюр.

– Ви не хочете, щоб я зачекав на вас?

Алісія не відповіла.

– Ви ж повернетеся, хіба ні?

– Бери гроші.

Таксист завагався.

– Я втрачаю час через тебе. Бери гроші.

Ернесто взяв плату.

– Перерахуй.

– Я вам вірю.

– Ну, як знаєш.

Ернесто побачив, як вона дістала щось із сумочки й заховала під свій жакет. Таксист ладен був закластися, що то не губна помада.

– Слухайте-но, мені все це геть не подобається. Чому б нам не поїхати звідси?

– Саме це ти зараз і зробиш, Ернесто. Щойно висадиш мене, повертайся до Барселони й забудь, що ти мене бачив.

Таксист відчув, як усередині в нього все зіщулилося. Алісія поклала руку йому на плече, вдячно потиснула й вийшла з машини. Через кілька секунд Ернесто побачив, як вона зникла в утробі готелю «Палас».

4

Механізм велетенського готелю вже функціонував на повну потужність, щоб забезпечити першу чергу сніданків. Кухнями й коридорами сновигала туди-сюди ціла армія кухарів, кухарчуків, служниць і офіціантів з візками й тацями. Алісія проминула весь цей рейвах, скупаний у пахощах кави і ще безлічі всяких лагоминок. Час від часу вона зустрічалася з котримось поглядом, здивованим, однак надто заклопотаним, щоб затриматися на жінці, яка, певна річ, була або мешканкою готелю, яка заблукала, або – що здавалося імовірнішим – елітною куртизанкою, яка потайки верталася з нічної зміни. До правил етикету кожного першокласного готелю належить уміння не помічати, і Алісія, не соромлячись, розіграла цю карту й безперешкодно дісталася до службових ліфтів. Вона зайшла до першого, у якому разом із нею опинилася покоївка, яка несла рушники й мила і оглянула Алісію з голови до ніг із сумішшю цікавості й заздрості. Алісія приязно всміхнулася до неї, даючи зрозуміти, що вони обоє в одному човні.

– Так рано? – запитала покоївка.

– Хто рано встає, тому Бог дає.

Покоївка ніяково кивнула. Вона вийшла на п’ятому поверсі. Коли двері ліфта зачинилися і він поїхав далі, на останній поверх, Алісія дістала з сумочки в’язку ключів і відшукала серед них ключ золотого кольору, який Леандро вручив їй два роки тому. «Це універсальний ключ. Він відмикає всі номери готелю. Мій також. Користуйся ним мудро. Ніколи не заходь туди, де не знаєш, що тебе чекає».

Двері службового ліфта розчинилися, і Алісія вийшла в темний коридорчик, заставлений шафами з приладдям для прання й прибирання. Минувши його швидким кроком, дівчина прочинила на кілька сантиметрів двері, що вели до головного коридору, який оббігав увесь поверх. Апартаменти Леандро розміщувалися в куті будівлі, над площею Нептуна. Алісія вийшла в коридор і попрямувала туди. Дорогою вона зустріла мешканця готелю, який вертався до своєї кімнати, либонь, після сніданку й приязно їй усміхнувся. Алісія відповіла йому такою самою приязною усмішкою. Завернувши за ріг, вона побачила двері номера-люкс Леандро. Охорони біля них не було. Леандро терпіти не міг демонстративності й над усе цінував стриманість і непримітність. Проте Алісія знала, що принаймні двоє його людей мають бути десь поблизу: або вартують у сусідній кімнаті, або обходять готель у цю мить. Вона вирішила, що в найкращому разі має від п’яти до десяти хвилин.

Дівчина стала перед дверима й роззирнулася в обидва боки. Відтак непомітно вставила ключ і м’яко його повернула. Двері відчинилися, і Алісія прослизнула всередину. Зачинивши двері за собою, кілька секунд вона стояла, притулившись до них спиною. Невеличкий передпокій провадив до коридору, за яким розгорталася овальна зала, що розміщувалася під склепінням однієї з кутових веж будівлі. Скільки Алісія пам’ятала, Леандро завжди мешкав тут. Скрадаючись, вона пройшла до зали й поклала руку на пістолет, який тримала за поясом. У вітальні панувала сутінь. Двері до спальні були прочинені, крізь щілину падала вузька смужка світла. Алісія почула дзюркіт води й таке знайоме їй насвистування. Вона перетнула залу, підійшла до дверей і відчинила їх повністю. У глибині кімнати виднілося ліжко, порожнє й незастелене. Ліворуч – відчинені двері до ванної кімнати, звідки линула пара й аромат пахучого мила. Алісія зупинилася на порозі.