Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 161)

– Що ти робиш?

– Ти знаєш, Алісіє… Оператор? Так. З’єднайте мене з Міністерством управління. З Хілем де Партерою. Так. Леандро Монтальво. Я чекаю. Дякую.

– Повісь слухавку негайно. Будь ласка.

– Я не можу цього зробити. Завдання ніколи не полягало в тому, щоб урятувати Вальса. Завдання полягало в тому, щоб знайти його й змусити мовчати, щоб уся ця прикра історія не спливла на поверхню. І ми, укотре вже, були за якусь дещицю від успіху. Але ти мене не послухала. Саме тому я зараз змушений, хоч і проти своєї волі, наказати знищити всіх, кого ти втягнула у свою авантюру. Даніеля Семпере, його дружину і всю його родину, а також того дурника, який працює на них, і всіх інших, кому ти, прагнучи спокути, розповіла їм на лихо те, чого вони ніколи не повинні були знати. Тобі так захотілося. На щастя, ти привела нас до них усіх. Як завжди, ти – найкраща, навіть, коли до цього не прагнеш. Оператор? Так. Пане міністре? Навзаєм. Саме так. У мене є новини…

Вистачило одного пострілу. Слухавка випала з його руки на підлогу біля ванни. Леандро повернув голову і скинув на Алісію поглядом, затруєним любов’ю і бажанням. У воді розпливлася багряна хмарка, покриваючи його тіло. Алісія стояла незрушно, споглядаючи, як із кожним скороченням серця її колишній наставник стікав кров’ю, аж доки зіниці його очей не розширилися, а на губах застигла насмішкувата гримаса.

– Я чекатиму на тебе, – прошепотів Леандро. – Не затримуйся.

За мить тіло осунулося вниз, і обличчя Леандро Монтальво з розплющеними очима занурилося під воду, червону від його власної крові.

5

Алісія підібрала слухавку з підлоги й піднесла до вуха. Лінія була порожня. Леандро нікому не дзвонив. Дівчина дістала флакон із пігулками, кинула кілька в рот, розжувала й запила ковтком дорогого бренді, яке Леандро тримав у невеличкій шафці у вітальні. Перш ніж покинути його номер-люкс, Алісія ретельно протерла пістолет Ендайї й кинула його на килим.

Шлях до службового коридору здався їй нескінченним. Два ліфти їхали вгору, і Алісія чимдуж побігла сходами. Вона знову минула плетиво коридорів, що звивалися довкола кухонних приміщень, і вийшла на останній відтинок шляху до виходу, щомиті очікуючи кулі в спину й уявляючи, як вона падає ницьма й помирає, як щур у підземеллях палацу Багряного Князя. Коли вона вийшла на вулицю, вітер війнув їй в обличчя мокрим снігом. Алісія спинилася на мить, щоб звести дух, і цієї миті побачила таксиста Ернесто, який, вочевидь непокоячись, чекав на неї біля машини на тому самому місці, де висадив її. Щойно побачивши Алісію, Ернесто підбіг до неї, мовчки підхопив під руки й довів до автомобіля. Він посадив дівчину спереду й поквапився за кермо.

Уже чути було далекі сирени, коли двигун запрацював і таксі рушило в напрямку до дороги Святого Єроніма. Проїжджаючи перед головним входом до «Паласу», Ернесто нарахував щонайменше три чорні машини, припарковані перед готелем. Із машин вискакували люди й неслися всередину, розштовхуючи всіх на своєму шляху. Таксист спокійно поїхав далі, увімкнув поворотник і пірнув до гурту машин, що сунулися вниз до бульвару Реколетос. Сховавшись серед юрмовиська автобусів, трамваїв і легкових автомобілів, що повзли крізь туман, Ернесто зітхнув із полегшенням і наважився вперше поглянути на Алісію. Губи її тремтіли, а обличчя було пооране сльозами.

– Дякую, що зачекав на мене, – сказала вона.

– Ви добре себе почуваєте?

Алісія не відповіла.

– Додому? – запитав Ернесто.

Жінка похитала головою.

– Ще ні. Мені лишилася остання зупинка…

6

Машина спинилася перед ґратованими воротами. Ернесто заглушив мотор і поглянув на силует «Вілли Мерседес», що виднілася поміж дерев. Алісія також мовчки роздивлялася будинок. Так вони сиділи якусь хвилю, поки тиша, що огортала це місце, помалу просякала в салон машини.

– Здається, тут нікого нема, – промовив таксист.

Алісія відчинила дверцята.

– Піти з вами? – запитав Ернесто.

– Зачекай на мене тут.

– Я буду чекати.

Алісія вийшла з машини й підійшла до воріт. Перед тим як зайти, вона обернулася й глянула на Ернесто, який, ледь живий зі страху, кволо їй усміхнувся й помахав рукою. Алісія пролізла між прутами й попрямувала через парк до будинку. Дорогою вона помітила серед дерев силует паротяга. Алісія проминула сад статуй. Чути було лише її кроки по опалому листю. За кілька хвилин, протягом яких вона перетнула територію маєтку, дівчина не побачила жодної живої істоти, окрім міріад чорних павуків, які звисали з приліплених до листя коконів і бігали під її ногами.

Діставшись до головних сходів і помітивши, що двері до будинку відчинені, Алісія зупинилася. Вона роззирнулася довкола й пересвідчилася, що гаражі порожні. «Вілла Мерседес» була огорнута тривожною аурою пустки й занедбання, немовби всі, хто жив у цьому місці, раптово виїхали посеред ночі, втікаючи від якого прокляття. Алісія повільно піднялася сходами до дверей, переступила поріг і стала у вестибюлі.

– Мерседес? – гукнула вона.

Її голос відлунням-літанією пішов гуляти порожніми залами й коридорами. По обидва боки віялом розгорталися темні сходи. Алісія зазирнула до просторої танцювальної зали з колонами, підлога якої була встелена занесеним вітром листям. Фіранки хвилювалися на протязі, а комахи, що позаповзали сюди з садка, порозлазилися по плитці з білого мармуру.

– Мерседес? – гукнула Алісія ще раз.

Голос її знову заблукав у нутрощах будинку. Тоді вона відчула солодкуватий сморід, що йшов згори сходів. Дівчина пішла за ним, і запах привів її до кімнати в кінці коридору. Алісія зайшла до покою, але зупинилася напівдорозі. Труп Вальсової дружини вкривав чорний шар павуків, які пожирали її плоть.

Алісія вибігла назад у коридор і відчинила вікно, щоб ковтнути свіжого повітря. Висунувши голову, вона зауважила, що всі вікна, які виходили у внутрішній дворик, були зачинені, окрім одного, крайнього, на четвертому поверсі. Алісія повернулася до головних сходів і піднялася на четвертий поверх. Кінець довгого коридору губився в темряві. У глибині виднілися прочинені двійчаті двері білого кольору.

– Мерседес! Це я, Алісія! Ти тут?

Вона поволі пішла далі, пильно вдивляючись у рельєфні виступи під фіранками і в обриси тіней, що визирали крізь відчинені двері обабіч коридору. Діставшись до його кінця, Алісія притулила долоні до дверей і спинилася.

– Мерседес?

Вона штовхнула двері.

На стінах, пофарбованих у блакитно-небесний колір, було зображено цілий розсип малюнків із казок та легенд. Замок, карета, принцеса та всілякі фантастичні створіння подорожували небом, усіяним срібними зірками, інкрустованими в склепінчасту стелю. Алісія збагнула, що це дитяча кімната, рай для привілейованих дітлахів, у якому можна було знайти будь-яку іграшку, усе, чого душа забажає. Сестри чекали на неї в глибині кімнати.

Біле ліжко було увінчане узголів’ям із різьбленого дерева у вигляді янгола з розпростертими крилами, що з безмежною благочестям оглядав покій. Аріадна й Мерседес, вбрані у біле, лежали на ліжку, тримаючись за руки. У другій руці кожна тримала на грудях червону троянду. На нічному столику, біля Аріадни, Алісія побачила шприц і ампули.

Вона відчула, як їй затремтіли ноги, і схопилася рукою за спинку стільця. Алісія не знала, скільки часу пробула там, одну хвилину чи одну годину, пам’ятала лише те, що, коли спустилася на перший поверх, ноги самі привели її в танцювальну залу, до каміна. Там, на поличці, вона знайшла коробку з камінними сірниками. Дівчина черкнула одним і стала обходити будинок, підпалюючи фіранки й полотна. Невдовзі вона почула, як полум’я реве за її спиною, і покинула цей будинок смерті. Алісія, не озираючись, знову рушила через парк, тимчасом як «Вілла Мерседес» палала і чорне вогнище здіймалося аж до неба.

In paradisum [142]

1

Відтоді як овдовів, Хуан Семпере ось уже понад двадцять років щонеділі прокидався рано, заварював собі міцну каву, вбирався у свій костюм, надівав капелюха, щоб мати вигляд справжнього барселонського сеньйора, і йшов до церкви Святої Анни. Книгар ніколи не був релігійним чоловіком, якщо тільки Александра Дюма не зараховувати до святих. Йому подобалося сідати в останньому ряду й мовчки слухати службу. Із поваги до присутніх він вставав і сідав знову, коли священик давав знак це робити, але не молився разом із усіма й не ставав до причастя. Відтоді як померла Ізабелла, він і Бог, які ніколи не спілкувалися надто багато, не мали чого казати один одному.

Парох, який був у курсі переконань старого книгаря, чи то пак їхньої відсутності, завжди вітав його і нагадував, що це його дім, байдуже, вірить він чи ні. «Кожен проживає свою віру по-своєму, – казав священик. – Тільки не повторюй нікому, що я тобі сказав, інакше мене відішлють у місію на пожертя якійсь анаконді». Книгар завжди відповідав, що віри в нього нема, але в цьому місці він почувається ближчим до Ізабелли, либонь, тому, що в цій церковці відбувалося їхнє вінчання, а лише через п’ять років – єдиних щасливих років у його житті – її похорон.

Того недільного ранку Хуан Семпере, як завжди, сів на лавицю в останньому ряді, щоб послухати месу й поспостерігати за тим, як місцеві ранні пташки: мішанка зі святенниць і грішниць, самотніх людей, безсоньків, оптимістів і тих, хто вже покинув усяку надію, – збираються разом, щоб благати Бога, аби він, у своєму нескінченному мовчанні, згадав про них і їхнє швидкоплинне буття. Книгар бачив, як парохове дихання вимальовує парою молитви в повітрі. Присутні тиснулися до єдиної газової грубки, яку дозволяли доходи парафії і яка, попри таку кількість святих, що поглядали зі своїх ікон, ніяк не могла здійснити чудо.