Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 152)

Блискавка його не спопелила, натомість задзвонив телефон. У коридорі почулися важкі кроки, двері кімнатки різко відчинилися, і на порозі з’явилася дебела постать його батька, у майці, підштаниках і з бутербродом у руці.

– Вставай, ледащо, це тебе, – оголосив батько.

Нагло вихоплений з обіймів раю, хлопець поплентався в кінець коридору. Там на поличці стояв телефон, над яким висіло пластикове розп’яття, що його мати Фернандіто купила в Монсерраті. Коли натиснути на вмикач, очі Ісуса світилися надприродним блиском, що коштувало Фернандіто не одного року кошмарів. Щойно він узяв слухавку, його брат Фульхенсіо вистромив голову з-за дверей, щоб підслуховувати й перекривляти його, до чого був справжнім мастаком.

– Фернандіто? – запитав голос у слухавці.

– Так, я слухаю.

– Це Алісія.

Серце у хлопця ледь не вистрибнуло з грудей.

– Можеш говорити? – запитала вона.

Фернандіто пожбурив капцем у Фульхенсіо, і той сховався у своїй кімнаті.

– Так, можу. З вами все гаразд? Де ви?

– Слухай мене уважно, Фернандіто. Мені треба зникнути на якийсь час.

– Це звучить дуже погано!

– Мені потрібно, щоб ти зробив мені одну послугу. Це дуже важливо.

– Усе, що скажете.

– Та коробка з документами, яку я попросила тебе забрати з моєї квартири, досі в тебе?

– Так. У надійному місці.

– Я хочу, щоб ти відшукав серед тих паперів зошит, на обкладинці якого рукою написано «Ізабелла».

– Я бачив його. Але не читав, ні. Навіть не думайте.

– Я знаю, що ти не читав. Я хочу попросити тебе, щоб ти віддав його Даніелеві Семпере. Тільки йому. Ти зрозумів?

– Так…

– Поясни йому, що це я сказала тобі передати йому цей зошит. Що він належить йому й нікому іншому.

– Гаразд, сеньйорито Алісіє. А де ви зараз?

– Не має значення.

– Ви в небезпеці?

– Не турбуйся за мене, Фернандіто.

– Певно, що я турбуюся…

– Дякую тобі за все.

– Це звучить, як прощання.

– Ми ж із тобою знаємо, що прощаються тільки нудні романтики.

– Ви ніколи не будете романтичкою. Хоч як би не намагалися.

– Ти добрий товариш, Фернандіто. І хороший чоловік. Софії неабияк пощастило.

Фернандіто почервонів, як жар.

– Звідки ви знаєте…

– Я рада, що ти нарешті зустрів когось, хто заслуговує на тебе.

– Такої, як ви, сеньйорито Алісіє, більше нема.

– Ти зробиш те, про що я тебе попросила?

– Авжеж, не хвилюйтеся.

– Я люблю тебе, Фернандіто. Лиши собі ключі від моєї квартири. Вона твоя. Будь щасливий. І забудь мене.

Перш ніж він встиг промовити бодай слово, Алісія поклала слухавку. Фернандіто проковтнув клубок, що підступив йому під горло, і, витираючи сльози, також поклав слухавку.

24

Алісія вийшла з телефонної будки. Таксі чекало на неї за кілька метрів. Водій замислено курив крізь відчинене віконце. Побачивши, що Алісія підходить, він зібрався викинути недопалок.

– Їдемо?

– Ще трохи. Докурюйте.

– За десять хвилин зачиняють ворота… – сказав таксист.

– За десять хвилин нас уже тут не буде, – відповіла Алісія.

Вона стала спинатися вгору назустріч неозорому лісу гробівців, хрестів, янголів і ґарґулій, який вкривав схил пагорба. Сутінки натягнули на цвинтар Монтжуїк саван із багряного хмаровища. Вітер колихав завісу з мокрого снігу, встеляючи дорогу перед Алісією килимом з кришталевих порошинок. Дівчина пройшла стежиною і піднялася кам’яними сходами, що привели її на огороджений майданчик, заставлений могилами й скульптурами химерних фігур. Там, вимальовуючись проти латки світла з Середземного моря, здіймався надгробок, ледь помітно похилений набік.

Алісія присіла навпочіпки перед могилою і поклала руку на плиту. У пам’яті спливло обличчя, яке вона бачила на світлинах у будинку сеньйора Семпере й на тому знімку, що його зберіг адвокат Бріанс, знімку його колишньої клієнтки й, найпевніше, його невисловленого кохання. Алісія пригадала те, що читала в записнику Ізабелли, і хоч ніколи не була знайома з цією жінкою, останки якої лежали перед нею, вона знала, що ніхто не був їй такий близький, як ця людина.

– Можливо, було б краще, щоб Даніель ніколи не дізнався правди, щоб ніколи не знайшов ні Вальса, ні помсти, якої так жадає. Але я не можу вирішувати за нього, – промовила вона. – Вибач.

Алісія розстебнула пальто, позичене в старого сторожа, і дістала з внутрішньої кишені різьблену статуетку, яку він їй подарував. Дівчина глянула на маленького янгола з розпростертими крилами, якого Ісаак багато років тому купив своїй донечці на розпродажі різдвяних фігурок і всередині якого Нурія ховала таємні послання до свого батька. Алісія дістала зі сховку записку й перечитала те, що нашкрябала на клаптику паперу дорогою на цвинтар.

Вона скрутила записку й поклала її назад усередину статуетки. Потім затулила схованку й поставила фігурку янгола перед надгробком, поміж вазами із зів’ялими квітами.

– Нехай вирішує доля, – прошепотіла вона.

Коли Алісія повернулася до таксі, водій чекав на неї, спершись на авто. Він відчинив їй дверцята, сів за кермо і глянув на дівчину в дзеркало заднього огляду. Алісія, здавалося, поринула у свої думки. Таксист побачив, як вона розкрила сумочку й дістала звідти флакон з білими пігулками. Ковтнула пригорщу і стала їх пережовувати. Водій простягнув їй флягу, яка лежала на пасажирському сидінні спереду. Алісія запила. Урешті звела погляд.

– Куди поїдемо? – запитав таксист.

Вона показала йому жмуток банкнот.

– Там щонайменше чотириста дуро, – припустив він.

– Шістсот, – уточнила Алісія. – Вони всі ваші, якщо будемо в Мадриді до світанку.

25

Фернандіто зупинився на протилежному боці вулиці й поглянув крізь вітрину книгарні на Даніеля. Коли хлопець виходив з дому, пішов сніг, і вулиці вже були майже порожніми. Він спостерігав за Даніелем протягом кількох хвилин, щоб пересвідчитися, що той у книгарні сам-один. Коли Семпере-молодший підійшов до дверей, щоб повісити на них табличку «Зачинено», Фернандіто вигулькнув з темряви і став перед Даніелем із застиглою на обличчі усмішкою. Даніель здивовано глянув на нього й відчинив двері.

– Фернандіто? Якщо ти шукаєш Софію, то сьогодні вона лишилася на ніч у подруги, що мешкає в Саррія, бо вони мають закінчити якусь роботу чи…

– Ні. Я шукаю вас.

– Мене?

Хлопець кивнув.

– Проходь тоді.

– Ви сам?

Даніель спантеличено глянув на нього. Фернандіто зайшов до книгарні й зачекав, доки Семпере-молодший не зачинив дверей.