Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 151)

Ісаак показав головою на скручені у вузол і впечатані в підлогу руки-ноги за два десятки метрів від них.

– Святий Боже… – пробурмотів лікар. – А сеньйорита?

Алісія, загорнута в рушник, з’явилася з ванної і зайшла до Ісаакової кімнати. Лікар запитально глянув на сторожа. Той лише стенув плечима. Сольдевіла підійшов до дверей і зазирнув усередину. Алісія вбиралася в одяг, що колись належав Нурії Монфорт.

– Із вами все гаразд? – запитав лікар.

– Усе пречудово, – відказала Алісія, не відриваючи очей від дзеркала.

Лікар Сольдевіла відклав на потім свій подив, сів на стілець і став мовчки спостерігати за тим, як дівчина досліджує стару косметичку Ісаакової доньки, підбираючи щось для себе. Вона старанно нафарбувалася, ретельно підвівши губи й очі і відтворивши той образ, який значно більше в’язався з учинками, здійсненими нею, ніж те безпомічне тіло, якому лікар Сольдевіла надавав допомогу протягом останніх тижнів. Перетнувшись із ним поглядом у дзеркалі, Алісія підморгнула.

– Коли я піду, треба, щоб ви повідомили Ферміна. Скажіть йому, що труп мусить зникнути. Нехай піде до таксидерміста на Королівській площі, скаже, що від мене. У того є всі потрібні хімічні речовини.

Алісія встала, крутнулася навколо себе, оцінюючи в дзеркалі свій вигляд, і, поклавши до чорної сумочки револьвер і гроші, забрані в мертвого Ендайї, рушила до дверей.

– Хто ви? – запитав лікар Сольдевіла, коли вона проходила повз нього.

– Дияволиця, – відказала Алісія.

22

Коли Фермін побачив, як добрий лікар заходить до дверей книгарні, то відразу зрозумів, що сезон полювання на привидів відкрито. На обличчі Сольдевіли були безпомильні ознаки того, що хтось дуже професійно причесав його без гребінця. Даніель і Беа, які за прилавком намагалися звести місячні рахунки, пороззявляли роти від подиву, а потім кинулися йому на допомогу.

– Що сталося, лікарю?

У лікаря Сольдевіли вихопилося пирхання, схоже на кулеметну чергу, після чого він скрушно похнюпив голову.

– Даніелю, дістань плящину міцного коньяку, ту, яку твій шановний батечко заховав за підручник із формування національного духу [134], – скомандував Фермін.

Беа провела лікаря до стільця й допомогла йому сісти.

– Із вами все гаразд? Хто вам це заподіяв?

– Гаразд. Я й сам достеменно не знаю, – відповів той. – Ось відповіді на ваші запитання по порядку.

– А Алісія?

– По правді сказати, за неї я б хвилювався найменше…

Фермін зітхнув.

– Уже повіялася? – запитав він.

– Огорнута хмарою сірки, – відказав лікар.

Даніель простягнув йому склянку з коньяком. Лікар не став одмагатися й вихилив коньяк одним ковтком, наче цілющу мікстуру.

– Можна ще, будь ласка?

– А Ісаак? – запитав Фермін.

– Він лишився в роздумах.

Фермін нахилився до лікаря й зазирнув йому в очі.

– Що ж, ваше добродійство, викладайте все, бажано коротко і ясно.

Закінчивши свою розповідь, лікар попрохав ще коньяку, яким він замінив собі вечерю. Беа, Даніель і Фермін із серйозними обличчями згромадилися довкола нього. Коли належний для мовчання час було витримано, слово взяв Даніель:

– Куди вона могла піти?

– Мабуть, покутувати провину, – припустив Фермін.

– Коли ваша ласка, говоріть по-людськи, бо розгадування таємниць родини Семпере не входило до мого навчального курсу, – зауважив лікар.

– Повірте, найкраще для вас буде, коли ви зараз підете до себе додому, покладете на голову шматок телячої вирізки й лишите нам розплутувати цю справу, – мовив до нього Фермін.

Лікар кивнув.

– Слід очікувати ще озброєних бандитів? – поцікавився він. – Запитую, щоб бути готовим.

– Наразі, гадаю, що ні, – відказав Фермін. – Але, мабуть, зайвим не буде, якщо ви зникнете на якийсь час із міста й на кілька тижнів поїдете собі на води до Мунґату в товаристві якоїсь гарячої вдовички, щоб позбутися камінців у нирках чи будь-якої іншої перешкоди в сечових протоках.

– Чи не вперше мушу визнати за вами рацію, – погодився Сольдевіла.

– Даніелю, чому б тобі не провести пана лікаря, щоб він дістався додому цілим і неушкодженим?

– Чому я? – запротестував Даніель. – Ти знову хочеш мене спекатися?

– Ну, тоді можеш послати свого сина Хуліана, хоча, як на мене, для цього завдання потрібен хтось, хто вже брав перше причастя.

Даніель кивнув хоч-не-хоч. Фермін зауважив, що погляд Беа вп’явся йому в потилицю, але вирішив наразі не звертати на це уваги. Перш ніж попрощатися з лікарем, він налив йому на коня й, побачивши, що в пляшці лишилося зовсім трішки, допив коньяк із горла. Позбувшись лікаря й Даніеля, Фермін упав на стілець і затулив руками обличчя.

– А до чого все те, що лікар казав про таксидерміста й про тіло, яке має зникнути? – поцікавилася Беа.

– Брудна справа, яку, на жаль, доведеться залагоджувати мені, – відповів Фермін. – Однією з двох найгірших рис Алісії є те, що вона не звикла помилятися.

– А друга риса?

– Вона не пробачає. Вона казала тобі цими днями щось, що могло б допомогти здогадатися, що в неї на думці? Подумай добре.

Беа завагалася, однак урешті все ж похитала головою. Фермін повільно кивнув і підвівся зі стільця. Узявши з вішака своє пальто, він приготувався вирушити в плавання цим зимовим вечором, який не віщував сприятливих вітрів.

– Тоді мені краще піти навідатися до того таксидерміста. Побачимо, може, щось спаде на думку по дорозі…

– Ферміне? – окликнула його Беа, перш ніж він дійшов до дверей.

Він зупинився, однак не став обертатися.

– Є щось, про що Алісія нам не розповіла, еге ж?

– Підозрюю, що вона нам багато про що не розповіла, Беа. І, гадаю, вона це зробила для нашого ж добра.

– Але є щось, що стосується Даніеля. Що може завдати йому великої шкоди.

Аж тоді Фермін обернувся до неї з сумовитою усмішкою.

– Але ж, щоб цього не сталося, у нього є ти і я, чи не так?

Беа пильно подивилася на нього.

– Будь обережний, Ферміне.

Жінка дивилася, як він вийшов у синяві сутінки, що провіщали сніг із дощем. Вона так і лишилася стояти, спостерігаючи за тим, як вулицею Святої Анни проходили люди, ховаючись у свої куртки й шалики. Щось їй підказувало, що зима, справжня зима, щойно звалилася на них без попередження. І що цього разу вона не мине безслідно.

23

Фернандіто лежав, простягнувшись на своєму ліжку і втупивши погляд у невеличке віконце. Кімнатка його, а радше сказати комірчина, мала спільну стінку з пральнею, і хлопцеві завжди здавалося, що він перебуває всередині підводного човна, тільки похмурішого й не такого комфортабельного, як ті, які він бачив на денних сеансах у кінотеатрі «Капітоль». Утім, того вечора Фернандіто завдяки гормональному сплеску – хоч він вважав це духовним і містичним піднесенням – почувався щасливим аж до неба. Його Величність Кохання постукало до ного у двері. Точніше кажучи, не постукало, а радше промайнуло десь попереду, але Фернандіто вірив, що доля, як і зубний біль, не відпускає нікого, доки людина не збереться на відвазі й не зустрінеться з нею лицем до лиця. А надто коли йдеться про любовні справи.

Об’явлення, якому нарешті вдалося раз і назавжди вигнати дух злохитрої Алісії і розбити її примарні чари, під впливом яких минув хлоп’ячий вік Фернандіто, сталося з ним кілька днів тому. Кохання йде, та до іншого веде. Так співається у піснях-болеро, які, хоч і солодкавіші за кремові тістечка, однак у любовних справах майже завжди мають рацію. Безглузде й ілюзорне кохання Фернандіто до сеньйорити Алісії привело його, крізь страхи й небезпеки, до родини Семпере й до роботи, яку йому запропонував добрий книгар. А звідти від раю його відділяв лише випадок.

Він стався одного ранку, коли Фернандіто прибув до книгарні виконувати свої обов’язки розносника замовлень. Крамницею витало бентежливо чарівне створіння з лоскітливим акцентом. Фернандіто, дослухаючись до розмови, почув ім’я Софія і розвідав, що це небога книгаря Семпере й кузина Даніеля. Як виявляється, Даніелева мати, Ізабелла, була за походженням італійкою, і Софія, що народилася в Неаполі, мешкала у своїх родичів, доки навчалася в Барселонському університеті й удосконалювала свою іспанську. Уся ця інформація, звісно, великого значення для хлопця не мала.

Вісімдесят п’ять відсотків сірої речовини Фернандіто, не кажучи вже про інші, менш важливі органи, було зайнято милуванням і обожненням Софії. Дівчині мало бути близько дев’ятнадцяти років, може, на рік більше, може, менше. Природі, безмежно жорстокій до сором’язливих юнаків, що дійшли статевої зрілості, заманулося обдарувати Софію цілим набором опуклостей, обіжних ліній і похитуванням обтиснутих одягом стегон, самого споглядання на які було досить, щоб увергнути Фернандіто в стан, близький до зупинки дихання. Її очі, обриси вуст і ті білі зубки, між якими виднівся рожевий язичок, коли вона всміхалася, туманили голову бідолашному парубкові, який годинами міг уявляти, як його пальці пестять цей ротик, що немов вийшов із-під пензля майстрів Ренесансу, опускаються шийкою, прямуючи до того райського видолинку, який увиразнювали обтислі вовняні светрики, що їх носила дівчина, і який свідчив про те, що італійці завжди були неперевершеними майстрами архітектури.

Хлопець заплющив очі й відмежувався від бурмотіння радіо у вітальні та криків сусідів, щоб викликати у своїй уяві образ Софії, яка простяглася в солодкій знемозі на ложі з пелюсток троянд (або яких інших квітів), віддаючи Фернандіто всі принади юної весни свого життя, щоб він рукою твердою і вмілою в поводженні з усіма видами застібок, «блискавок» та інших секретів вічного жіноцтва позбавив її одягу, укрив її тіло поцілунками (а може, й покусуваннями) і зрештою поклав обличчя на те незрівнянне в своїй досконалості плесо, що його небеса дуже вдало розташували між пупком і лоном кожної жінки. Фернандіто лежав, поринувши у мрії, переконаний, що якби Господь Бог цієї самої миті спопелив його блискавкою за таке неподобство, то воно того було варте.