Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 125)

– Рани, завдані сеньйориті, украй важкі й вочевидь насильницького характеру. Закон зобов’язує мене повідомити поліцію…

– Я вам цього б не радив, якщо тільки не хочете прокинутися завтра помічником сторожа районної поліклініки.

– Я не розумію.

– Усе дуже просто. Сідайте і слухайте уважно.

Фермін наплів йому, що Алісія, яку він перехрестив у своїй розповіді на Віолету Леблан, – то елітна жінка за викликом, чиїх послуг запраглося губернаторові та його друзякам із Комітету розвитку праці для гулянки, яку вони влаштували за рахунок членських внесків Державної профспілки [123].

– Ви ж знаєте, як це буває. Кілька чарчинок бренді, мереживні спідниці, і всі геть-чисто втрачають глузд. Іберійські мачо – справжні мачо, і Середземному морю годі загасити їхній шал.

Далі Фермін повідав, що в процесі еротичних ігрищ високодостойник трохи перестарався і прекрасна Віолета дістала тяжке поранення.

– Ці теперішні повії стали зовсім ніжними, нічого не можуть витримати, – завершив він свою розповідь.

– Але ж…

– Зайве й казати, який скандал вибухне, якщо цей прикрий випадок випливе назовні. Подумайте лишень про те, що в пана губернатора є благочестива дружина, вісім діточок, п’ять посад у різних ощадних банках і мажоритарні пакети акцій у трьох будівельних компаніях, у яких працюють зяті, племінники та інші родичі шановних зверхників Барселони, як то узвичаєно є в нашій укоханій батьківщині.

– Я розумію, але закон є закон, і я мушу…

– Ви мусите служити Іспанії й оберігати добре ім’я її найкращих людей, як це роблю я разом зі своїм вірним помічником Міґеліто. Ось він, сидить перед вами з таким виразом на обличчі, мовби наклав у штани від страху, а щоб ви знали, хлопчина другий похресник не кого-небудь, а самого маркіза Віллаверде. Правду я кажу, Міґеліто?

Фернандіто поспішно закивав головою.

– То що ж маю з цим усім робити? – збентежено запитав заступник директора.

– Ось дивіться: я в таких випадках – а повірте, досвіду в мене чимало – завжди заповнюю документацію іменами, взятими з праць славетного Рамона Марії дель Вальє-Інклана, адже твори цього майстра пера нечасто потрапляють до списків книжок, рекомендованих до читання Головним управлінням поліції, і таким чином підміни ніхто не зможе помітити.

– Але я такого не можу зробити!

– Передайте всі папери мені. А самі тим часом зможете зосередитися на тих щедрих виявах віддяки, які на вас неодмінно посипляться за те, що ви, як справжній герой, виконали свій патріотичний обов’язок. Так ми врятуємо нашу країну. Іспанія – це не Рим. Тут зрадникам платять [124].

Заступник директора лікарні, що на той час уже побуряковів, а кров’яний тиск його, либонь, перейшов усі допустимі межі, струснув головою і зобразив на обличчі справжнє королівське обурення.

– А як вас на ім’я, можна дізнатися?

– Раймундо Луліо, до ваших послуг і послуг Іспанії, – відповів Фермін.

– Але ж це просто якась ганьба.

Фермін пильно поглянув йому в очі й кивнув.

– Маєте цілковиту рацію. А що ж іще нам робити з ганьбою, окрім як сховати її під ковдру й підраховувати тим часом грошенята?

Минула година. Фермін і Фернандіто далі чекали на новини з операційної. Піддавшись Ферміновим наполяганням, хлопець випив філіжанку гарячого какао, віджив і трохи заспокоївся.

– Ферміне, як гадаєте, він повірив тому, що ви йому наплели? Чи ви часом не перебрали міри з сороміцькими подробицями?

– Фернандіто, найважливіше те, що ми посіяли сумнів. Коли брешеш, головне – це не правдоподібність твоєї вигадки, а жадібність, пиха й тупість того, кого ти прагнеш обдурити. Ніхто ніколи нікого не обманює, люди обманюються самі. Досвідчений брехун подає дурникові те, що той хоче почути. У цьому весь секрет.

– Те, про що ви кажете, жахливо, – зауважив Фернандіто.

Фермін стенув плечима.

– Із якого боку подивитися. У тому театрі, в якому грають одягнені в шовки мавпи і який зветься світом, неправда – це той розчин, завдяки якому тримається купи вся сцена. Люди чи то зі страху, чи то заради вигоди, чи то з наївності так звикли до брехні, що добрехалися вже до того, що вважають, ніби кажуть правду. Ось, що найпаскудніше в наш час. Чесна й щира людина перетворилася на зникомий вид, як плезіозавр чи шансонетка, і скоро щезне, наче й не існувала ніколи, як одноріг.

– Не можу погодитися з тим, що ви кажете. Більшість людей хороші й достойні. Просто через купку гнилих яблук смердить весь урожай. Я в цьому навіть не сумніваюся.

Фермін приязно поплескав його по коліну.

– Це тому, що ти ще зовсім зелений і недійшлий розумом. Коли молодий, ти бачиш світ таким, яким він мав би бути, а коли старий – таким, яким він є насправді. Нічого, скоро це в тебе минеться.

Фернандіто пригнічено опустив голову. Доки хлопець опирався спокусі впасти у фаталізм, Фермін роззирнувся довкола й помітив, що на обрії з’явилися дві квітучі на вигляд медсестри в обтислій уніформі, які наближалися коридором. Фермінові, коли він побачив їхню благодатну тілобудову й те, як вони похитували під час ходи стегнами, залоскотало в нижній частині його душі. За браком важливіших справ, якими можна було б скрасити очікування, Фермін узявся ґрунтовно просвічувати їх рентгеном. Одна з медсестер, схоже, новенька, років дев’ятнадцяти, не більше, проходячи повз них, поглянула на нього так, наче хотіла сказати, що цей смаколик не для такої шантрапи, як він, і розсміялася. Друга, либонь, уже навчена поводитися з відвідувачами, що били байдики, скинула на нього осудливим поглядом.

– Свиня, – пробурмотіла дівчина.

– Ах, який розкішний харч колись матимуть хробаки, – мовив Фермін.

– Не розумію, як ви можете зараз думати про це, коли сеньйорита Алісія перебуває між життям і смертю?

– Ти завжди говориш шаблонами чи вчився красномовства з офіційної кінохроніки? – відказав йому бібліографічний дорадник книгарні «Семпере й сини».

Запала довга мовчанка, яка тривала доти, доки Фермін, що заходився здирати пластир із ваткою, наліплений на тому місці, з якого брали кров, не помітив, що Фернандіто скоса позирає на нього, не наважуючись знову розтулити рота.

– Що тепер сталося? – запитав він хлопця. – Хочеш пі-пі?

– Мені просто цікаво, як давно ви знаєте Алісію.

– Можна сказати, що ми з нею давні приятелі.

– Бо вона ніколи раніше не згадувала про вас, – докінчив Фернандіто.

– Це тому, що ми не бачилися більше як двадцять років. Я гадав, що Алісія мертва, а вона думала те саме про мене.

Хлопець спантеличено дивився на Ферміна.

– Ну, а ти? Наївний закоханий, що потрапив у тенета до королеви ночі, чи набожний доброволець?

Фернандіто замислився.

– Скоріше, мабуть, перше.

– Не соромся, таке життя. Навчитися розуміти справжні причини наших учинків – це перший крок на шляху до пізнання себе. А звідти вже зовсім недалеко до того, щоб перестати бути бевзем.

– Ви говорите, як книжка, Ферміне.

– Якби книжки говорили, довкола не було б стільки глухих. Не дозволяй іншим писати тобі репліки – ось твоє завдання, Фернандіто. Користайся головою, яку Господь помістив тобі на в’язи, і компонуй сам лібрето свого життя, бо у світі повно гендлярів, охочих напхати поважній публіці мізки всяким глупством, щоб і далі лишатися на возі й вимахувати морквиною у віслюка перед носом. Зрозумів?

– Боюся, що ні.

– Ото ж бо й воно. Ну, гаразд, користаючись із того, що ти вже трохи заспокоївся, я попросив би тебе повернутися до розповіді про те, що сталося. Тільки цього разу почни з початку, дотримуйся хронології і, будь ласка, без авангардистських стилістичних засобів. Ти впораєшся?

– Я спробую.

– Тоді гайда!

Цього разу Фернандіто не оминув ані титли. Фермін збентежено слухав, тимчасом як у його голові з домислів і гіпотез частинки пазлу поступово складалися в одне ціле.

– А де тепер ті документи і записник Ізабелли, про який Алісія згадувала?

– Я лишив їх тітці Хесусі. Вона працює консьєржкою в будинку, де мешкає Алісія. Їй можна довіряти.

– Я в цьому не сумніваюся, але нам треба буде підшукати певніший сховок. У світі поліційних інтриг добре відомо, що консьєржки славні багатьма чеснотами, проте надійність не є однією з них.

– Вам видніше.

– І ще я попрошу тебе, щоб усе, що ти мені розповів, лишилося між нами. Сеньйорові Даніелю Семпере про це – ані слова.

– Зрозуміло. Як cкажете.

– Оце мені подобається. Слухай-но, у тебе з собою часом немає якихось грошей?

– Кілька монет має бути…

Фермін вимогливо наставив долоню.

– Мені потрібно зробити один дзвінок.