Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 124)

– Господи Боже…

Він затиснув рану рукою і поглянув на дорогу. Таксист, лаючись під ніс, виробляв дива, лавіруючи поміж машин, автобусів і пішоходів на карколомній швидкості. Фермін відчув, як сніданок підступає йому до горла.

– Якщо можна, хотілося б приїхати до лікарні живими. Досить однієї умирущої.

– Моліться всім святим. Або самі сідайте за кермо, – відказав таксист. – Як там справи на задньому сидінні?

– Могло би бути й краще.

Фермін погладив обличчя Алісії і спробував повернути її до свідомості, злегка поплескавши по щоках. Дівчина розплющила очі. Їхня рогівка підплила кров’ю з капілярів, що полускали.

– Не спи, Алісіє! Не можна! Старайся не засинати. Зроби це для мене. Якщо хочеш, я розповідатиму тобі непристойні жарти або співатиму хіти Антоніо Мачіна.

Алісія витиснула кволий усміх. Принаймні вона його ще чула.

– Думай про генералісимуса в мисливському вбранні, у шапочці й чоботах. Мене після такого завжди мучать кошмари й не дають заснути.

– Мені холодно, – ледве чутно прошепотіла дівчина.

– Ми вже майже приїхали…

Фернандіто пригнічено дивився на неї.

– Це моя провина. Вона благала не везти її до лікарні, і я злякався, – сказав він. – Казала, її там шукатимуть…

– Або в лікарню, або на цвинтар, – відрізав Фермін.

Жорсткість його відповіді вразила Фернандіто, наче ляпас. Фермін пригадав, що той лише підліток і, найпевніше, наляканий зараз дужче, ніж будь-хто з пасажирів таксі.

– Не картайся, Фернандо. Ти вчинив те, що мав учинити. У такі миті, як ця, будь-кому кишки скрутилися б у морський вузол.

Фернандіто зітхнув, почуття провини точило його зсередини.

– Якщо з сеньйоритою Алісією щось станеться, я помру…

Дівчина взяла його за руку й ледь-ледь стиснула її.

– А якщо її знайде той чоловік… Ендайя? – прошепотів Фернандіто.

– Її не знайде навіть власна мати, – мовив Фермін. – Я про це подбаю.

Алісія з напіврозплющеними очима намагалася вхопити суть розмови.

– Куди ми їдемо? – запитала вона.

– У ресторан «Кан Солé». Своїми креветками в часничному соусі вони мертвих із могили піднімають. Ось побачиш, тобі сподобається.

– Не вези мене до лікарні, Ферміне…

– А хто щось казав про лікарню? Саме в лікарнях-то люди й помирають. Статистика стверджує, що це найнебезпечніше місце в світі. Заспокойся, я б нізащо в житті не повіз тебе до лікарні.

Водій, намагаючись обминути затор, що посилився на відрізку нижче Віа-Лаєтана, виїхав на зустрічну смугу. Фермін побачив, як автобус пронісся за кілька сантиметрів від вікна.

– Татку, це ти? – почувся голос Алісії. – Татку, не залишай мене саму…

Фернандіто нажахано поглянув на Ферміна.

– Не зважай, хлопче. Бідолашка марить і страждає галюцинаціями. Звична річ для іспанської національної вдачі. Начальнику, як у тебе там справи за кермом?

– Або доїдемо всі живі, або загинемо по дорозі, – відказав таксист.

– Оце я розумію, командний дух.

Фермін побачив, що вони наближаються до проспекту Колумба на крейсерській швидкості. За кілька метрів перед ними здіймалася стіна з трамваїв, машин і пішоходів. Водій лише міцніше вчепився в кермо й процідив крізь зуби лайку. Фермін здався на Фортуну, богиню удачі – чи хто там того дня чергував нагорі – і кволо всміхнувся до Фернандіто.

– Тримайся, юначе.

Ніколи ще об’єкт на чотирьох колесах не перетинав проспект Колумба з таким безтямним зухвальством, зібравши по дорозі чималий врожай із гудків клаксонів, лайки та прокльонів. Подолавши проспект, таксі попрямувало до Барселонети, пірнувши у вузеньку вуличку, наче в каналізаційний тунель, і ледве не зачепив кілька мотоциклів, припаркованих біля бордюру.

– Оле! – вигукнув Фермін.

Нарешті вони помітили попереду берег Середземного моря, що відтінювало пурпуровою барвою. Таксі під’їхало до лікарні й зупинилося перед двома «швидкими», видобувши зі своїх надр жалібний механічний стогін, що свідчив про повну капітуляцію і порушення всіх життєвих функцій. Із-під капота здіймалися клуби пари.

– Та ти справжній віртуоз, – заявив Фермін, плескаючи водія по плечу. – Фернандіто, запиши ім’я і номер ліцензії цього чемпіона, ми надішлемо йому на Різдво кошик із хамоном і халвою.

– Якщо справді хочете віддячити, більше ніколи не сідайте в моє таксі.

Через двадцять секунд цілий полк санітарів уже діставав Алісію з машини. Дівчину поклали на ноші-візок і мерщій повезли до операційної. Фермін біг поруч, затискаючи руками рану.

– Вам знадобиться не один гектолітр крові, – зауважив він. – Із мене можете викачати скільки завгодно, тому що я, хоч і худий на вигляд, та маю більше природних резервів, ніж вододайні шари парку Айгуес-Тортес.

– Ким ви доводитеся пацієнтці? – запитав Ферміна охоронець, що перепинив йому вхід до хірургічного відділення.

– Кандидат на роль позашлюбного батька, – відказав Фермін.

– І що це мало би значити?

– Те, що коли ти не відійдеш, я, на жаль, змушений буду зацідити тобі коліном по мошонці так, що в тебе яйця через очі повилазять. Зрозуміло?

Охоронець відступив убік, і Фермін супроводжував Алісію, доки її в нього не забрали з рук і не поклали на операційний стіл, прозору, наче привид. Медсестри розрізали ножицями одяг, і на її понівеченому, вкритому синяками, подряпинами й порізами тілі показалася та рана, з якої неспинно струменіла кров. Фермін зауважив темне тавро на стегні дівчини, що павутиною розповзалося по її боці, немов хотіло поглинути все тіло, і чимдуж стиснув кулаки, щоб утамувати дрож у руках.

Погляд Алісії шукав його, очі її були запнуті пеленою сліз, а на губах заблукала холодна усмішка. Фермін став благати кульгавого дідька, до якого він завжди звертався, коли потрібно було щось неможливе, щоб той не забирав її ще.

– Яка у вас група крові? – почув він голос поруч себе.

Фермін, не відводячи погляду від Алісії, простягнув руку.

– Перша резус мінус, сумісність універсальна.

32

На ті часи наука ще не відшукала пояснення, чому всередині медичних установ час пролітає зі швидкістю надзвукового лайнера. Щойно Фермін здавав кров (на око йому здалося, що з нього викачали цілу бочку), аж ось вони разом із Фернандіто сидять у почекальні, з вікна якої видно бідняцькі халупи Соморростро, що застрягли на мілині поміж морем і небом, затягнутими свинцевими хмарами. Трохи далі на цвинтарі Пуебло-Нуево здіймалася мозаїка з хрестів, кам’яних янголів і гробівців – лиховісне нагадування тим душам, що чекали в цьому чистилищі на сидіннях, спроектованих так, щоб викликати захворювання опорно-рухової системи у родичів і близьких пацієнтів, продукуючи таким чином нову клієнтуру з-поміж відвідувачів. Фернандіто споглядав пейзаж із обличчям засудженого на вічні муки грішника, тимчасом як куди прозаїчніший Фермін наминав велетенський бутерброд із ковбасою, який він роздобув у кафе, і запивав його пивом «Моріц».

– Не розумію, як ви можете зараз їсти, Ферміне?

– Я віддав вісімдесят відсотків свого кров’яного запасу, і тому, мабуть, сукупна шкода, завдана моїй печінці та іншим органам, змушує їх прагнути відновлення. Майже як у Прометея, хіба що обійшлося без орла.

– Якого Прометея?

– У юності, Фернандіто, окрім дрочити, як макака, треба ще трохи читати. До того ж я людина дії, а тому маю вельми прудкий метаболізм і повинен споживати на тиждень утричі більше, ніж важу сам, – і то бажано всяких смаколиків, – щоб підтримувати це божественне тіло в прекрасній формі.

– Сеньйорита Алісія майже не їсть, – докинув Фернандіто. – А ось п’є чимало…

– Кожен карась має свій лас, – вирік Фермін. – Я от, наприклад, після війни вічно голодний. Ти молодий, і тобі не зрозуміти.

Фернандіто, більше не сперечаючись, лише поглядав, як його новий знайомий поглинає наїдок. Невдовзі у дверях чекальні з’явився суб’єкт, що мав вигляд прокурора комарки [122], і тримав у руці портфель. Чоловік кахикнув, щоб звернути на себе увагу.

– Ви родичі пацієнтки?

Фернандіто запитально поглянув на Ферміна, який лише поклав руку йому на плече, даючи зрозуміти, що відтепер і надалі роль їхнього речника належить виключно йому.

– Слово «родичі» не відображає належним чином наших стосунків із пацієнткою, – заявив Фермін, обтрушуючи крихти з піджака.

– А яке ж тоді слово їх відображає, якщо дозволите поцікавитися?

Фернандіто гадав був, що вже має певні навики в мистецтві плести казки про білого бичка, але зрозумів, що не тямить у цьому анічогісінько, коли потрапив на бенефіс, який маестро Фермін Ромеро де Торрес улаштував тоді, коли Алісія, лежачи на операційному столі, сповзала в небуття. Коли суб’єкт відрекомендувався заступником директора лікарні й виявив свої наміри довідатися про те, що сталося, і попросити документи, Фермін згодував йому байку, так бездоганно склепану, що чиновник лише слухав, роззявивши рота. Насамперед Фермін назвався довіреною особою губернатора провінції Барселона, пестуна режиму.

– Зважаючи на те, що справа торкається його ясновельможності, що менше розголосу вона дістане, то краще, – заявив Фермін.