Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 120)

Сховавшись за деревами, по той бік вікна, Алісія спостерігала, як поліціянт незворушно обходить кухню, як перевіряє вхід до тунелю, а потім невідь-чому стирає сліди, що лишилися після неї. Поліціянт кинув останній погляд і обернувся до виходу. Не знаючи напевне, чи він збирається доповісти своєму начальству про те, що побачив, чи ні, Алісія вирішила скористатися тим, що злива знову посилилася, і ризикнути. Потрібно було спуститися зі схилу, перебігши якомога швидше садок, і перелізти через мур. Усе це забрало їй шістдесят довгих секунд, і щосекунди дівчина очікувала, що куля ось-ось вгородиться їй межи лопатками. Цього, однак, не сталося. Алісія зістрибнула на вулицю й побігла назад на майданчик, де «блакитний трамвай» уже рушав крізь зливу. Дівчина застрибнула на ходу і, не зважаючи на докірливий погляд контролера, упала на сидіння. Змокнувши до рубця, вона вся тремтіла й не знала, чи то від холоду, чи то від полегшення.

Він сидів на сходинці під’їзду, зіщулившись під дощем. Алісія підійшла, брьохаючи калюжами, в яких потонула вулиця Авіньйон, і стала перед ним. Вона вже про все здогадалася без жодних слів. Фернандіто підвів голову й подивився на неї зі сльозами в очах.

– Де Варґас? – запитала Алісія.

Фернандіто опустив голову.

– Не ходіть туди, – промимрив він.

Алісія вибігла нагору, перестрибуючи по дві сходинки на раз і не звертаючи уваги на свердлячий біль у стегні, від якого німів увесь бік. Вибігши на п’ятий поверх, вона зупинилася перед прочиненими дверима до Варґасового помешкання. Звідти йшов солодкуватий металічний запах. Алісія штовхнула двері й побачила тіло, що розпростерлося на підлозі посеред темної блискучої калюжі. Дівчину пройняло холодом, їй забило дихання, і вона схопилася рукою за двері. На тремтячих ногах вона підійшла до тіла. Очі Варґаса були розплющені. Алісія ледве впізнала його: обличчя поліціянта здавалося побитою восковою машкарою. Дівчина опустилася навколішки біля Варґаса. Погладила його по холодній щоці. Сльози люті заслали їй очі, і в неї вихопився здавлений стогін.

Побік лежав перекинутий стілець. Алісія поставила його й сіла, мовчки дивлячись на Варґаса. У стегні займалося полум’я, пропікаючи до кісток. Дівчина щосили вдарила кулаком по давній рані. На якусь мить біль осліпив її, і вона ледь не впала зі стільця. Алісія молотила по нозі, доки Фернандіто, який спостерігав за всім із порога, не стримав її, схопивши за руки. Хлопець обійняв її так, що вона не могла рухатися й лише завивала від болю, доки їй не забракло повітря.

– Це не ваша провина, – раз по раз повторював він їй.

Коли Алісія перестала тремтіти, Фернандіто накрив тіло ковдрою, що лежала на фотелі.

– Обшукай його кишені, – наказала Алісія.

Хлопець оглянув пальто й піджак поліціянта і знайшов там гаманець, кілька монет, клаптик паперу зі списком чисел і візитну карточку, на якій було написано:

Фернандіто простягнув усе це Алісії, і вона оглянула його знахідки. Залишивши в себе список і візитівку, решту вона віддала назад хлопцеві, знаком показавши, щоб він повернув усе туди, де знайшов. Алісія сиділа, прикипівши очима до обрисів Варґасового тіла під ковдрою. Фернандіто перечекав кілька хвилин, а потім знову підійшов до неї.

– Ми не можемо його так лишити, – зрештою промовив він.

Алісія поглянула на хлопця, мовби не розуміючи його чи не чуючи.

– Дайте мені руку.

Вона відмовилася від допомоги і спробувала встати сама. Фернандіто побачив, як гримаса болю перекривила її обличчя. Хлопець обхопив Алісію руками й допоміг їй підвестися. Ставши знову на ноги, Алісія ступила кілька кроків, намагаючись не кульгати.

– Я можу сама, – промовила вона.

Голос її набрав крижаного тону. Погляд став непроникним, а обличчя не виказувало жодних емоцій, навіть коли вона обернулася, щоб поглянути на Варґаса востаннє. «Вона замкнула всі двері й викинула всі ключі», – подумав Фернандіто.

– Ходімо, – пробурмотіла Алісія, шкутильгаючи до виходу.

Фернандіто підтримав її попід руку й довів до сходів.

Вони влаштувалися за столиком у дальньому кутку «Ґран Кафе». Фернандіто замовив дві кави з молоком і порцію коньяку. Коньяк він улив до однієї з філіжанок, яку відтак простягнув Алісії.

– Випийте. Ви зігрієтеся.

Алісія взяла філіжанку і стала помалу сьорбати. Дощ дряпався у вікна, струмені води сірим запиналом спадали на місто. Коли обличчя Алісії порожевіло, Фернандіто розповів їй усе, що сталося.

– Тобі не треба було йти за ним до того місця, – сказала вона.

– Я не міг дати йому просто щезнути, – відповів хлопець.

– Ти впевнений, що він мертвий?

– Не знаю. Я вистрілив два чи три рази з револьвера капітана Варґаса. Той чоловік був за два метри від мене, не далі. Але все відбувалося в темряві…

Алісія поклала долоню на руку Фернандіто й кволо йому всміхнулася.

– Зі мною все гаразд, – збрехав він.

– Револьвер ще досі в тебе?

Фернандіто похитав головою.

– Я загубив його, коли втікав. Що ми робитимемо тепер?

Алісія мовчала якусь хвилю, утупившись відсутнім поглядом у вікно. Вона відчувала, як у стегні в ритмі її серцебиття пульсує біль.

– Хіба вам не треба вжити тих ваших пігулок? – запитав Фернандіто.

– Згодом.

– Згодом після чого?

Алісія подивилася йому просто в очі.

– Мені треба, щоб ти зробив дещо для мене.

Фернандіто кивнув.

– Що завгодно.

Дівчина понишпорила в своїх кишенях і простягнула йому ключ.

– Це ключ від моєї квартири. Тримай його.

– Я не розумію.

– Я хочу, щоб ти піднявся до мене. Перш ніж заходити, переконайся, що нікого немає всередині. Якщо двері відчинені або якщо тобі здасться, що замок зламано, біжи звідти мерщій і не зупиняйся, доки не будеш у себе вдома.

– А ви не підете зі мною?

– Коли зайдеш до вітальні, зазирни під канапу. Там знайдеш коробку з документами та іншими паперами. У цій коробці лежить конверт із зошитом усередині. На конверті написано «Ізабелла». Тобі зрозуміло?

Фернандіто кивнув.

– Ізабелла.

– Я хочу, щоб ти забрав цю коробку з собою і сховав. Сховав там, де ніхто її не знайде. Ти зробиш це для для мене?

– Так. Не турбуйтеся. Але…

– Жодних але. Якщо зі мною щось станеться…

– Не кажіть так.

– Якщо зі мною щось станеться, – наполягла Алісія, – у жодному разі не йди з нею до поліції. Якщо я не прийду забрати ці документи, перечекай кілька днів, а потім занеси їх до книгарні «Семпере й сини», що на вулиці Святої Анни. Знаєш, де це?

– Так, я знаю…

– Перш ніж зайти до книгарні, переконайся, що ніхто за нею не стежить. Якщо в тебе виникне бодай найменша підозра, проходь далі й чекай на наступну нагоду. Коли будеш там, запитай Ферміна Ромеро де Торреса. Повтори ім’я.

– Фермін Ромеро де Торрес.

– Довіряти можна тільки йому одному, більше нікому.

– Ви мене лякаєте, сеньйорито Алісіє.

– Якщо зі мною щось станеться, передай документи йому. Скажеш, що прийшов від мене. Розповіси, що трапилося. Поясниш, що серед цих документів є записник Ізабелли Жисперт, матері Даніеля.

– Хто такий Даніель?

– Скажеш Фермінові, щоб він прочитав цей записник і вирішив, показувати його Даніелеві чи ні.

Фернандіто кивнув. Алісія сумовито всміхнулася. Вона взяла його долоню й міцно стиснула її. Хлопець підніс її руку до губ і поцілував.

– Мені дуже шкода, що я втягнула тебе в це, Фернандіто. І поклала на тебе всю цю відповідальність… Я не мала права.

– Я радий, що ви це зробили. Я вас не підведу.

– Я знаю… Ще одне, останнє. Якщо я не повернуся.