Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 119)

Фернандіто почув металічні відляски, які йшли з нутрощів приміщення. Придивившись, він побачив за вкритим пилом прилавком запнутий завісою вхід до підсобки. Запона досі легенько погойдувалася. Хлопець, боячись дихнути, підійшов до неї і ледь-ледь відслонив. За запоною розгортався довгий коридор. Зненацька Фернандіто зауважив, що світло за його спиною зникає, і, обернувшись, побачив, як вітер – а може, чиясь рука, – штовхнувши двері, помалу їх зачиняє.

Алісія скрадалася кухнею, не відводячи очей від дверей, за якими чувся відгомін голосів, заглушених стукотом дощу. У коридорі пролунали кроки, а потім глухий стук затраснутих важких дверей. Дівчина спинилася й перечекала. Чекаючи, вона оглядала кухню. Плитки, пічки й дека, як видавалося з їхнього вигляду, не використовувалися вже дуже давно. На стіні ще висіли пательні, каструлі, ножі та інше кухонне начиння, що втратило свій блиск і потьмяніло. У великій мармуровій раковині було повно сміття. Посередині приміщення стояв дерев’яний стіл. Алісія помітила пута, прив’язані до ніжок, і плями засохлої крові, що вкривали стільницю. Дівчина замислилася, що зробили з тілом Санчісового шофера і чи його дружина Вікторія ще жива.

Алісія підкралася до дверей і притулила до них вухо. Голоси, схоже, лунали з кімнати десь поруч. Дівчина вже збиралася трохи прочинити двері, щоб визирнути в коридор, коли знову почула звук, який раніше здався їй торохтінням дощу по шибках. Металічний гуркіт ішов, здавалося, із самих надр будинку. Алісія затамувала дихання й прислухалася. Хтось або щось гримало по стіні чи по трубі, зв’язаній з кухнею. Дівчина підійшла до шахти підіймача, де гупання чути було набагато чіткіше. Звук ішов знизу. Під кухнею щось було.

Алісія обійшла приміщення, простукуючи стіни кісточками пальців. Порожнин начебто не було. У кутку виднілися металеві дверцята. Алісія натиснула на важіль запору й відчинила двері. За ними виявилася кімнатка площею приблизно шість квадратних метрів, імовірно, стара комора, стіни якої були заставлені вкритими пилом стелажами. Тут металічний стукіт лунав ще чіткіше. Алісія ступила кілька кроків і відчула вібрування під ногами. Аж тут вона помітила: дальню стіну комори перетинала вертикальна лінія, схожа на тріщину. Дівчина підійшла і натиснула на стіну. Та подалася. Ізсередини війнуло тяжким тваринним смородом гниття й екскрементів. Алісія відчула нудоту й затулила ніс і рот долонею.

Перед нею чорніла діра кам’яного тунелю, що спускався вниз під кутом сорок п’ять градусів. Доріжка нерівних сходинок губилася в мороці. Ураз гупання затихло. Алісія ступила на першу сходинку й прислухалася. Дівчині здалося, що вона почула шерхіт чийогось дихання. Наставивши револьвер перед собою, вона спустилася на ще одну сходинку.

Збоку, на залізному гачку, вбитому в стіну, висів подовгастий предмет. Ліхтар. Алісія зняла його й, покрутивши ручку, ввімкнула. Промінь білого світла пронизав густу й вологу темряву, що здіймалася з льоху.

– Ендайє? Це ти? Не лишай мене тут…

Голос ішов із глибини тунелю. Надламаний, він був зовсім не схожий на людський. Алісія помалу рушила сходами вниз і спускалася, аж доки не побачила ґрати. Вона спрямувала промінь світла всередину клітки, і коли зрозуміла, що бачить перед собою, кров похолола їй у жилах.

Істота здавалася якимось покаліченим звіром, у лахмітті й нечистотах. Під ковтюхами брудного волосся й завошивленою бородою ховалося жовтаве, пооране роздряпинами обличчя. Чоловік підповз до залізного пруття і в благальному жесті простягнув до неї руку. Алісія опустила зброю і вражено глянула на в’язня. Той просунув поміж ґрат другу руку, і дівчина побачила, що йому бракує кисті. Її було брутально ампутовано на рівні зап’ястка, а куксу припечено смолою. Шкіра передпліччя була фіолетовою. Алісія, силкуючись утамувати нудоту, наблизилася до ґрат.

– Вальс? – недовірливо запитала вона. – Ви Маурісіо Вальс?

В’язень розтулив рот, немовби прагнув вимовити якесь слово, але з губ його зірвався лише моторошний стогін. Алісія оглянула ґрати. Колодка з кутого заліза замикала ланцюг, обвинутий кілька разів довкола прутів. Стінами підземелля пішло відлуння чиїхось кроків нагорі, і дівчина зрозуміла, що часу в неї мало. За ґратами Вальс дивився на неї очима, змученими від розпачу. Алісія знала, що їй не витягнути міністра звідси. Навіть якщо замок вдасться рознести пострілом, Ендайя, за її підрахунками, мав залишити в будинку щонайменше двох чи трьох своїх людей. Доведеться лишити Вальса у цій клітці, а самій піти по Варґаса. В’язень наче прочитав її думки. Він простягнув руку, намагаючись ухопити дівчину, але сил йому майже не зосталося.

– Не лишай мене тут, – мовив він напівблагальним-напівнаказовим тоном.

– Я повернуся з допомогою, – пробурмотіла Алісія.

– Ні! – скрикнув Вальс.

Вона схопила його за руку, тамуючи огиду від доторку до цього мішка з кістками, якого хтось прирік гнити живцем у цій дірі.

– Ніхто не повинен дізнатися, що я була тут.

– Якщо ти спробуєш піти, паршива сучко, я закричу і тебе вкинуть сюди, до мене, – пригрозив Вальс.

Алісія подивилася йому в очі, і на мить їй здалося, що вона побачила справжнього Вальса, чи то пак ту дещицю, яка лишилася від нього в цьому живому трупі.

– Якщо ти це зробиш, більше ніколи не побачиш своєї доньки.

Вальс миттю перемінився на лиці, куди й поділася вся його лють і нестяма.

– Я пообіцяла Мерседес, що знайду тебе, – сказала Алісія.

– Вона жива?

Алісія кивнула.

Вальс прихилився чолом до ґрат і заплакав.

– Не дай їм знайти мою доньку і завдати їй шкоди, – попросив він.

– Кому? Хто хоче зашкодити Мерседес?

– Благаю тебе…

Алісія знову почула кроки, що лунали над цією підземною порожниною, і підвелася. Вальс востаннє скинув на неї поглядом, сповненим покірливості й надії.

– Біжи, – проскавулів він.

27

Фернандіто прикипів очима до дверей, що поволі зачинялися від поштовху вітру. Пітьма довкола зробилася щільнішою. Силуети двох манекенів і шафок-вітрин зникли в темряві. Коли між дверима й одвірком лишилася тільки вузесенька щілина кволого світла, Фернандіто глибоко вдихнув і сказав собі, що прийшов до лігвища вбивці не просто так. Алісія розраховує на нього. Він міцно стиснув руків’я револьвера й обернувся до темного коридору, що заглиблювався в нутрощі майстерні.

– Не бійся, – пробурмотів він.

Його вух долинув якийсь тихий звук. Фернандіто ладен був заприсягтися, що це сміх дитини. Сміх, який пролунав зовсім поруч. За кілька метрів від нього. Хлопець почув кроки в темряві, що хутко наближалися, і його охопила паніка. Фернандіто звів револьвер і, не тямлячи достоту, що робить, натиснув на гачок. Оглушливий гуркіт ударив його по барабанних перетинках, а руки відкинуло назад, наче по зап’ястках хто вгатив молотком. Спазм сірчаного світла на одну соту секунди освітив коридор, і Фернандіто побачив його. Із ножем, здійнятим у руці для удару, він наближався до хлопця. Очі його палали, а обличчя ховалося за чимось, що здавалося якоюсь машкарою, виготовленою зі шкіри.

Фернандіто вистрілив ще раз і ще раз, аж доки револьвер не випав йому з рук, а сам він не повалився навзнак. Якоїсь миті йому здалося, що демонічна постать уже нависає над ним і холодна сталь ось-ось увіп’ється йому в тіло, раніше ніж він встигне віддихатися. Хлопець позадкував поповзом, а коли зумів зіп’ястися на рівні, то рвонув до дверей, які відчинилися під вагою його тіла, і викотився на залиту водою вулицю. Фернандіто підвівся й, не обертаючись, кинувся бігти, наче грішна душа, що втікає від сатани.

Усі казали на нього Берналь. Це не було його справжнє ім’я, але йому було байдуже. Лише кілька днів він провів за наказом Ендайї в цьому будинку, від якого волосся ставало дибки, але й цього було досить. Досить, щоб зрозуміти: що менше він потраплятиме на очі цьому катові та четвірці його різників, то краще. Поліціянтові бракувало менше двох місяців до виходу на мізерну пенсію, що мала би стати компенсацією за ціле життя, втрачене на службі в поліції. Діставшись таких висот фарсу, він мріяв лише про те, щоб померти самому й забутому в темній і вогкій кімнаті в пансіоні на вулиці Хоакіна Кости. Він радше волів згинути, як стара шльондра, ніж пишатися в мундирі героя для більшої слави тих милих хлопчиків, яких надсилають із міністерства. Нових центуріонів, усіх викроєних за одним зразком, готових очистити вулиці Барселони від усяких комуняцьких недобитків та іншої бідолашної дрібноти, яка ледве здужала сцяти стоячи, провівши півжиття по криївках або в переповнених, наче вулики, в’язницях. Існують часи, коли достойніше померти в забутті, аніж жити в славі.

Поліціянт, якого кликали Берналем, саме розмірковував над цим, коли відчиняв двері до кухні. Ендайя наказав час від часу робити обхід будинком, і він виконував накази свого начальника до останньої крапки. Це була його спеціалізація. Поліціянтові вистачило кількох кроків, щоб помітити: щось тут було негаразд. Подмух вологого повітря війнув йому в обличчя. Він підвів очі й оглянув дальню частину кухні. Спалах блискавки вихопив із темряви зубчасті контури розбитої шибки. Поліціянт підійшов до кутка приміщення й присів, роздивляючись скалки, що випали з вікна. У поросі виднілася вервечка слідів. Кроки були легкі й невеликі, із натиском на каблуці. Жінка. Поліціянт на прізвисько Берналь зважив побачене. Відтак підвівся й зайшов до комори. Натиснув на стіну й відчинив двері до тунелю. Ступив кілька кроків униз, доки сморід, що підіймався знизу, не зупинив його. Він повернувся і вже збирався зачиняти вхід, коли помітив ліхтар, що висів на гаку. Ліхтар злегка погойдувався. Поліціянт зачинив двері й повернувся до кухні. Кинувши короткий погляд, він задумався на якусь хвилю, а потім ногою затер сліди й відсунув уламки скла в темний кут. Він не збирався доповідати Ендайї, коли той повернеться, що до будинку навідалася непрохана гостя. Останній нещасливець, який приніс Ендайї погані новини, заплатив за це зламаною щелепою. І то був один із його довірених людей. Ні, краще нічого не розповідати. Якщо пощастить, менш ніж за два місяці йому видадуть медальку, яку він закладе в ломбарді, щоб оплатити послуги котроїсь породистої повії, в обіймах якої він збирався розпрощатися з марнотою цього світу. А якщо він усе ж таки зостанеться живим, то матиме перед собою цілу старість, прокляту й одноманітну, щоб забути все те, що передувало цим останнім кільком дням у «Ель-Пінарі», і переконати себе в тому, що все вчинене ним в ім’я обов’язку було вчинено тим Берналем, яким він ніколи не був і не буде.