Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 122)

Під склепінням розлігся перестук дерев’яних тіл. Крізь нього пробивався якийсь механічний гул. Запах гасу ставав дедалі сильнішим. Лишивши позаду ліс манекенів-повішеників, Алісія помітила якусь промислову машинерію, що двигтіла й викидала клуби пари. Генератор. Біля нього громадилася навала з решток розібраних манекенів. Відділені голови, руки, тулуби переплелися в клубку, який нагадав Алісії про скинуті на купу тіла, які вона бачила під час війни на вулицях Барселони після повітряних бомбардувань.

– Ровіро? – гукнула вона знову, радше прагнучи почути власний голос, ніж сподіваючись на відповідь.

Алісія мала певність, що за нею стежать із якогось темного закутка. Вона напружила зір, силкуючись роздивитися опуклості, що вгадувалися в півтемряві. Нічого не рухалося. За купою решток манекенів виднілися двері, під якими тягнулися кабелі, підключені до генератора. Двері були обрамлені прямокутником електричного світла. Алісія подумки благала, щоб усередині на підлозі лежало бездиханне тіло Ровіри. Вона підійшла до дверей і поштовхом ноги відчинила їх.

29

Приміщення – квадратна комірчина з чорними стінами й без вікон, що пахла вогкістю, – скидалося на крипту. Зі стелі звисала низка голих лампочок, які випромінювали жовтувате світло й тихо іскристо гуділи так, що здавалося, ніби стіни обсів бджолиний рій. Перш ніж зайти, Алісія уважно оглянула кожен сантиметр приміщення. Ровіри ані сліду.

У кутку стояло металеве ліжко, на якому лежали кілька старих ковдр, а ящик поруч правив за нічний столик. На ньому стояв чорний телефонний апарат, кілька свічок і слоїк, наповнений монетами. Під ліжком Алісія помітила стару валізу, пару черевиків і відро. Поруч стояла простора одежна шафа з різьбленого дерева, антикварна річ, котру очікуєш побачити скоріше в якомусь розкішному палаці, ніж у промисловій майстерні. Дверцята шафи були стулені, однак між ними все ж лишалася щілина завтовшки в два пальці. Алісія помалу наблизилася до шафи, приготувавшись вистрілити. На мить вона уявила, як Ровіра посміхається всередині, готовий розчахнути дверцята, коли дівчина втратить пильність.

Міцно стискаючи зброю обіруч, Алісія вдарила двері ногою, ті подались назад і, відбившись від рами, поволі розчинилися. Шафа була порожньою. На перекладині висіло з десяток голих вішаків. На дні шафи Алісія побачила картонну коробку, на якій було написане одне-єдине слово:

Алісія потягнула коробку, і її вміст вивалився дівчині до ніг. Прикраси, годинники, інші коштовні речі. Перев’язані мотузками пачки банкнот, які вже давно вийшли з обігу. Золоті виливки, виготовлені неакуратно, нашвидкуруч. Алісія опустилася навколішки, щоб оглянути всі ці скарби, справжнє багатство, яке вочевидь було здобиччю Себастьяна Сальґадо, колишнього в’язня замку Монтжуїк і першого підозрюваного у справі зникнення Маурісіо Вальса, яку він заховав у камері зберігання на Північному вокзалі і яку сподівався забрати через двадцять років, вийшовши на волю після того, як міністр виклопотав йому помилування. Однак Сальґадо так ніколи й не вдалося заволодіти награбованим. Коли він відчинив камеру схову, валіза виявилася порожньою. Хтось випередив Сальґадо, обікрав крадія, а потім прибрав його. Хтось, хто знав про його скарб і про всю історію з анонімними погрозами, які Вальс отримував протягом багатьох років. Хтось, хто смикав за мотузочки ще задовго до зникнення міністра.

Світло блимнуло, і Алісія обернулася, налякана. Лише тоді вона помітила фотографії. Вони займали цілу стіну, від підлоги до стелі. Дівчина поволі наблизилася, а коли зрозуміла, що бачить перед собою, відчула, як їй підтинаються ноги. Руки зі зброєю опустилися самі.

Десятки, сотні світлин, вирізок і заміток утворювали колаж, складений із неймовірною старанністю й завзяттям справжнього ювеліра. На всіх без винятку фотографіях була Алісія. Вона впізнала кадри її перших днів служби, поруч висіли знімки з часів її дитинства, коли вона мешкала в патронаті «Рібас». Колекція містила десятки фотографій, зроблених звіддаля, на яких Алісія йшла вулицями Барселони чи Мадрида, заходила до готелю «Палас», сиділа в кав’ярні з книжкою, спускалася сходами Національної бібліотеки, робила закупи в столичних крамницях і навіть прогулювалася в парку Ретіро біля Кришталевого палацу. На одній зі світлин були двері до її помешкання в готелі «Гіспанія».

Дівчина побачила вирізки з газет, де описувалися справи, до розв’язання яких вона доклалася. Певна річ, там ні словом не згадувалося ні про Алісію, ні про її підрозділ, а всі заслуги приписували поліції або Громадянській гвардії. Під колажем, наче вівтар, стояв столик, на якому було розкладено різноманітні предмети, що мали стосунок до неї: меню з ресторанів, які вона відвідувала, паперові серветки, на яких вона колись щось занотовувала, листи й короткі повідомлення, написані її власною рукою, келих із-під вина з червоним слідом від губ на вінцях, недокурок, зіжмаканий квиток на потяг Мадрид-Барселона…

На краю столика стояла скляна посудина, всередину якої, наче реліквію, було поміщено предмети її спідньої білизни, яких Алісія недорахувалася після тої ночі, коли хтось або щось пробралося до неї в помешкання, поки дівчина перебувала під впливом ліків. Пару її панчіх також було розкладено на столі й прикріплено шпильками. Коло них лежала викрадена з її помешкання книжка Віктора Маташа. Алісію заполонило бажання якомога швидше втікати з цього кошмарного місця.

Вона так і не побачила, як за її спиною з купи розібраних дерев’яних тіл поволі підвелася постать і рушила до неї.

30

Коли Алісія зрозуміла, що сталося, уже було пізно. Вона почула позаду уривчасте дихання й обернулася, однак не встигла підвести й націлити револьвер. Лютий удар чимось гострим струсонув їй усі нутрощі. Алісії забило дух, і вона повалилася на коліна. Лише тоді вона чітко побачила Ровіру й зрозуміла, чому не помітила його раніше. Обличчя його затуляла біла маска. Він був голий і тримав у руці щось, схоже на долото.

Алісія хотіла вистрілити, але Ровіра всадив їй у руку металеве вістря. Револьвер упав на підлогу. Чоловік схопив Алісію за горло й потягнув до ліжка. Там він кинув її і всівся дівчині на ноги. Схопивши її за пробиту долотом праву руку, він нахилився, щоб примотати її дротом до залізних прутів ліжка. Коли він це робив, маска зсунулася, і Алісія за кілька сантиметрів від себе побачила перекривлене обличчя Ровіри. Очі його були наче скляні, лице попечене з одного боку від пострілу впритул, а з вуха текла кров. Він посміхався, як дитина, що зібралася відірвати бабці крила і поспостерігати з задоволенням за її агонією.

– Хто ти? – запитала Алісія.

Ровіра поглянув на неї, насолоджуючись моментом.

– Вважаєш себе такою розумницею, а досі не второпала, хто я? Я – це ти. Той, ким ти мала би бути. Спершу я захоплювався тобою. Але потім я зрозумів, що ти слабка і більше нічого не можеш мене навчити. Я кращий за тебе. Я кращий, ніж ти будь-коли могла стати…

Ровіра лишив свою зброю на ліжку. Алісія зміркувала, що якби вдалося відволікти його на секунду, можливо, вона змогла б дотягтися до долота вільною лівою рукою й ударити ним Ровіру в шию чи в очі.

– Не муч мене, – стала благати вона. – Я зроблю все, що ти захочеш.

Ровіра розреготався.

– Голубонько, та ж я саме цього й хочу: мучити тебе. Сильно мучити. Я на це заслужив…

Відтак він схопив її за волосся, притиснув голову до ліжка, і став облизувати їй губи й усе обличчя. Алісія заплющила очі, намагаючись намацати долото. Руки Ровіри, що нишпорили по її тілі, зупинилися на її рані. Алісії вдалося ледь торкнутися пальцями руків’я долота, коли Ровіра прошепотів їй на вухо:

– Розплющ очі, сучко. Я хочу бачити твоє обличчя, коли ти це відчуєш.

Дівчина розтулила очі, уже знаючи, що на неї чекає, сподіваючись зомліти після першого ж удару. Ровіра випростався, здійняв кулак і щосили вгатив її по стегну. Алісія оглушливо завила. Ровіра, його лігвище, світло, холод, який заповнював її нутрощі, – усе відійшло в непам’ять. Лишився тільки біль, що електричним струмом проймав їй кістки, змушуючи забути, хто вона й де перебуває.

Ровіра зареготав, побачивши, як її тіло напнулося, мов струна, а очі зробилися порожніми. Він задер їй спідницю так, що стало видно шрам, який чорною павутиною вкривав стегно, і взявся водити пучками пальців по її шкірі. Він нахилився, поцілував рану, а потім ударив ще раз і ще раз, із такою силою, що обдер кулак об стегнову кістку. Він зупинився тільки тоді, коли з горла Алісії більше не видобувалося жодного звуку. Дівчину, яка, захлинаючись в агонії, поринала в темну безодню, судомило. Ровіра взяв долото й провів гостряком по сітці темних капілярів, що виднілися під блідою шкірою стегна Алісії.

– Подивись на мене, – наказав він. – Я той, хто замінить тебе. Я буду набагато кращим за тебе. Відтепер улюбленцем буду я.

Алісія виклично глянула на нього. Ровіра підморгнув їй.

– Упізнаю мою Алісію, – промовив він.

Він помер посміхаючись. Чоловік не помітив, як Алісія з лівої кишені свого жакета дістала Варґасів револьвер. Коли Ровіра почав колупати долотом в її рані, дівчина приставила дуло до його підборіддя.

– Розумниця, – пробурмотів він.