Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 117)

– Це Фернандіто, – відповів хлопець.

– Поклич Алісію до телефона.

– Сеньйорита Алісія вийшла.

– Куди?

– Я не знаю.

Варґас вилаявся впівголоса.

– А ти що робиш у неї вдома?

– Сеньйорита Алісія наказала мені дочекатися вас і розповісти все, що сталося вночі.

– А що сталося вночі?

– Мабуть, краще про це не по телефону. Де ви зараз?

– У Цивільному реєстрі. Алісія не казала, коли повернеться?

– Вона нічого не казала. Узяла пістолет і пішла.

– Пістолет?

– Власне кажучи, револьвер, такий, що з барабаном…

– Я знаю, що таке револьвер, – урвав його Варґас.

– Ви прийдете сюди?

– Трохи пізніше. Спершу зайду до себе – прийму душ і перевдягнуся, бо від мене тхне вже нестерпно, а потім піднімуся до Алісії.

– Я чекатиму на вас.

– Сподіваюся. А, і Фернандіто…

– Що?

– Не дай Боже, я дізнаюся, що ти чіпав щось, чого не маєш чіпати.

«Блакитний трамвай» повз до нудоти повільно. Алісія прийшла на зупинку саме вчасно, щоб заскочити у вагон, коли водій вже зібрався рушати проспектом Тібідабо вгору. Трамвай був напханий по саме нікуди ватагою школярів, вочевидь із інтернату. Двоє священиків із суворими обличчями везли їх, як припустила Алісія, на екскурсію до храму на верхівці гори. Вона була єдиною жінкою серед усіх пасажирів. Щойно вона сіла на місце, яким їй за вказівкою священика поступився один зі школярів, як хлопчачий гамір ущух настільки, що стало чути бурчання в учнівських кишках. Хоча, може, це просто гормони, зірвавшись із прив’язі, наробили ґвалту в їхніх жилах. Алісія опустила очі й удала, ніби навколо нікого немає. Школярі, яким мало бути років тринадцять-чотирнадцять, скоса позирали на неї, немовби ніколи в житті не бачили подібної істоти. Один із них, рудий хлопчина із пришелепуватим виразом на обличчі, подзьобаному ластовинням, сидів наче загіпнотизований просто навпроти Алісії. Його погляд безупинно стрибав від колін дівчини до її обличчя й назад. Алісія підвела голову й на кілька секунд поглянула йому просто в очі. Бідолаха ледь не вдавився. Один зі священиків відважив йому запотиличника.

– Маноліто, не сором нас, – застеріг його панотець.

Решту дороги вони їхали серед тиші, лише подеколи хтось крадькома кидав на неї погляд і чулося притлумлене хихотіння. «Це видовище статевого дозрівання в усій своїй красі – найкраще щеплення проти ностальгії за молодістю», – подумала Алісія.

Коли трамвай прибув на кінцеву зупинку, вона вирішила зачекати, доки священики виженуть школярів, наче стадо огирів, із вагона. У вікно Алісія бачила, як вони безладною юрбою рушили до зупинки фунікулера, обмінюючись штурханами й масними смішками. Найбільш збуджені оберталися, щоб поглянути на неї і поділитися своїми думками з товаришами. Алісія зачекала, доки священики зібрали їх усіх на зупинці, наче в загін, а тоді вийшла з трамвая. Вона перетнула майданчик, не відриваючи погляду від величного фасаду «Ель-Пінару», що височів на пагорку. За кілька метрів від трамвайної зупинки, коло дверей ресторану «Ла Вента», стояли припарковані дві чорні машини. Алісія добре знала цей заклад: це був улюблений ресторан Леандро в Барселоні і він не раз приводив її сюди, щоб навчити етикету й хороших манер за столом. «Вишукана сеньйорита тримає столове приладдя так, наче пестить його». Алісія сунула руку в сумочку і, намацавши револьвер, зняла його з запобіжника.

На величезну територію маєтку «Ель-Пінар» провадили два входи. Головний, яким заїжджали машини, розміщувався на вулиці Мануеля Арнуса, метрів за сто чи трохи більше від майданчика, далі по дорозі, що оббігала пагорб у напрямку точно на північ до Водної магістралі. Другий вхід – залізна хвіртка, за якою починалися сходи, що вели через сад, – був за кілька кроків від трамвайної зупинки. Алісія пройшла вперед повз хвіртку. Як і очікувалося, та була зачинена. Дівчина пішла далі вздовж муру до головного входу. Там стояв ще один будинок, імовірно колишнє житло сторожі маєтку, за яким, підозрювала Алісія, мали би стежити й зараз. Обійшовши пагорб, вона помітила нагорі щонайменше одну постать, яка оглядала околиці. Можливо, в Ендайї були ще люди, як у будинку, так і зовні. Алісія зупинилася посеред дороги, ставши під таким кутом, щоб її не було видно з головного входу, і взялася оглядати мур. Доволі швидко вона визначила місце, де Фернандіто вчора вночі пробрався на територію маєтку. Повторити його маневр посеред білого дня було годі. Стало зрозумілим, що їй потрібна буде допомога. Повернувшись на майданчик, де трамвай уже рушав назад, Алісія попрямувала до «Ла Венти». Зайшовши до ресторану, що о цій порі був порожній (кухня починала працювати значно пізніше), дівчина попрямувала до барної стійки й сіла на один із табуретів. Із-за заслони визирнув бармен і підійшов із ввічливою усмішкою.

– Келих білого вина, будь ласка.

– Маєте побажання до сорту?

– На ваш розсуд.

Бармен кивнув і вправно наповнив келих, не дивлячись на Алісію.

– Можна скористатися вашим телефоном?

– Звісно, сеньйорито. Он він, позаду, наприкінці барної стійки.

Алісія почекала, доки бармен знову зникне за завісою, сьорбнула вина й підійшла до телефона.

Фернандіто визирав у вікно, сподіваючись помітити Варґасову постать у натовпі перехожих, що плинув угору вулицею Авіньйон, коли телефон за його спиною задзвонив знову. Цього разу хлопець уже не вагався й відразу схопив слухавку.

– Де ви поділися? Ви ще не прийшли?

– Хто не прийшов? – запитала Алісія на другому кінці проводу.

– Пробачте, я гадав, що це капітан Варґас.

– Ти його бачив?

– Він дзвонив і сказав, що прийде сюди.

– Як давно?

– Приблизно чверть години тому. Він сказав, що був у Цивільному реєстрі.

У слухавці запала мовчанка, яку Фернандіто витлумачив як те, що Алісія збентежилася.

– Він не сказав, що там робив?

– Ні. З вами все гаразд?

– Все гаразд, Фернандіто. Коли прийде Варґас, спершу розповіси йому те, що розповів мені, а потім скажеш, що я чекаю на нього в барі біля фунікулерної станції Тібідабо.

– Це поруч із «Ель-Пінаром»…

– Скажи йому, щоб поквапився.

– Вам потрібна допомога? Може, я під’їду?

– Навіть не думай. Мені треба, що ти дочекався Варґаса і вчинив так, як я тобі наказала. Ти мене зрозумів?

– Зрозумів… Сеньйорито Алісіє?

Алісія вже поклала слухавку. Фернандіто якусь хвилю далі стояв, утупившись у телефон, коли помітив щось краєм ока. У вікні Варґасового помешкання навпроти він побачив якийсь рух. Фернандіто подумав, що то, мабуть, поліціянт піднявся до себе, поки він розмовляв із Алісією. Хлопець підійшов до вікна, щоб придивитися й переконатися, чи так воно є насправді, коли помітив Варґаса, який наближався до дверей «Ґран Кафе».

– Капітане! Варґасе! – на весь голос загукав хлопець.

Поліціянт зник за дверима кафе. Фернандіто знову глянув у вікно на тому боці вулиці й устиг роздивитися постать, що запинала фіранки. Хлопець хотів набрати номер, який дала йому Алісія, але зненацька погане передчуття охопило його. Фернандіто рушив до дверей і, прискорюючись із кожним кроком, кинувся сходами вниз.

25

Варґас вставив ключ від свого помешкання в замок і відразу помітив, що щось негаразд. Ключ увійшов з труднощами, немовби наштовхнувся на якісь клинці в механізмі, а коли провернувся, то поліціянт відчув, що пружина майже не чинить опору. Замок хтось зламав. Варґас дістав зброю і м’яко прочинив двері, штовхнувши їх ногою. Усередині приміщення, яке складалося з двох невеличких кімнат, розділених бісерною завісою, панувала півтемрява. Фіранки було запнуто. Варґас пам’ятав, що лишив їх відтуленими, коли йшов. Поліціянт звів курок. Постать нерухомо завмерла в кутку. Варґас підніс зброю і націлився.

– Будь ласка, не стріляйте! Це я!

Варґас ступив кілька кроків уперед, і постать із піднятими догори руками вийшла йому назустріч.

– Ровіро? Якого біса ти тут робиш? Я ледве не розніс тобі довбешку!

Маленький шпиг, вбраний у своє благеньке пальто, дивився на нього, тремтячи від жаху.

– Опусти руки, – наказав Варґас.

Ровіра закивав головою і послухався.

– Пробачте мені, капітане. Я не знав, що робити. Я хотів зачекати вас унизу, на вулиці, але за мною стежили, я впевнений у цьому, і тоді я подумав…

– Не жени коней, Ровіро. Про що ти взагалі кажеш?

Ровіра глибоко відітхнув і став вимахувати руками, наче не знав, із чого почати. Варґас зачинив двері й показав йому на фотель.

– Сідай.