Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 116)

– А мала би?

Він усміхнувся. Незабаром Луїса зітхнула з полегшенням.

– Ну ось. Усе мало би бути тут. Тепер нумо дивитися на ваш список.

Звіряючи з номерами, вона відбирала теку за текою. Варґас зауважив, що директорка хмурить чоло що далі, то більше.

– Щось не так? – запитав він.

– Ви впевнені, що ці номери правильні?

– Інших у мене нема… А в чому річ?

Луїса звела очі від документів і подивилася на нього з дивним виразом.

– Та ні в чому. Просто це все діти.

– Діти?

– Так. Погляньте самі.

Луїса поклала дві реєстраційні книги перед Варґасом і стала порівнювати відповідні цифри.

– Бачити дати?

Варґас спробував розібратися в цій китайській грамоті. Луїса кінчиком олівця спрямувала його до потрібного місця.

– Вони йдуть попарно. Кожному свідоцтву про смерть відповідає свідоцтво про народження. Виписані одного й того самого дня, одним і тим самим службовцем, в одному й тому самому відділі, в один і той самий час.

– Звідки вам це відомо?

– З контрольного коду. Ось, бачите?

– І що це значить?

– Не знаю.

– Хіба це нормально, що один і той самий службовець оформлює обидва свідоцтва одночасно?

– Ні. Тим паче свідоцтва, що мали би вироблятися двома різними відділами.

– Що могло б спричинити до такого?

– Свідоцтва виписано не за процедурою. Раніше вони виготовлялися районними відділеннями. А ці всі вироблено в головному.

– Це незвично?

– Доволі незвично. Але це ще не все: якщо тільки тут немає помилки, виходить, що всі ці свідоцтва було оформлено за один день.

– А це дивно.

– Дивніше, ніж на вербі груші. Але це тільки початок.

Варґас утупився в неї.

– Усі смерті засвідчено у Військовому шпиталі. Чи багато дітей помирає у військових шпиталях?

– А народження?

– У лікарні «Саґрадо Корасон». Також усі без винятку.

– Це може бути випадковістю?

– Якщо ви довірлива людина… І погляньте на вік дітей. Як можете бачити, тут числа також ідуть парами.

Варґас напружив зір, однак утома забирала всю його здатність мислити.

– Кожному свідоцтву про смерть відповідає свідоцтво про народження, – пояснила Луїса.

– Не розумію.

– Кожна дитина, що народилася, має дату народження, якій відповідає дата народження дитини, що померла.

– Я можу позичити у вас усі ці документи?

– Оригінали не можна виносити звідси. Треба запросити копії, це забере щонайменше місяць часу, і то натиснувши на всі важелі.

– А немає швидшого шляху?

– І менш публічного? – докінчила Луїса.

– І менш публічного.

– Посуньтеся трохи.

Луїса взяла аркуш паперу й ручку і протягом півгодини виписувала імена, дати, номери свідоцтв і коди з кожної особової справи. Варґас споглядав, як вона охайним, учительським почерком виводить кожну цифру, і намагався відшукати той ключ, що відімкне йому двері до розуміння всього цього. Лише тоді, коли його погляд, утомлений безліччю слів і чисел, уже зіслизав з аркуша, поліціянт побачив ім’я, яке директорка щойно написала.

– Одну хвилинку, – зупинив він її.

Луїса посунулася. Варґас узявся перебирати особові справи і зрештою знайшов, що шукав.

– Маташ, – пробурмотів він.

Луїса схилилася над документами, які переглядав поліціянт.

– Дві доньки. Загинули одного й того самого дня… Вам це щось говорить? – запитала вона.

Варґасів погляд ковзнув у сам низ свідоцтва.

– А це що таке?

– Підпис чиновника, який засвідчив виданий документ.

Чистий, елегантний почерк того, хто знається на декораціях і бюрократичних нюансах. Варґасові губи мовчки вимовили ім’я, і поліціянт відчув, як у жилах йому похолола кров.

24

Помешкання пахло Алісією. Пахло її парфумами, пахло її присутністю і тими пахощами, які лишав по собі доторк її шкіри до чогось. Фернандіто сидів на канапі вже цілу вічність у товаристві лише цих запахів і тривожного почуття, яке починало з’їдати його живцем. Алісія вийшла з револьвером якусь чверть години тому, але очікування хлопцеві вже видавалося нескінченним. Неспроможний всидіти на місці ні секунди довше, він устав і, прагнучи ковтнути свіжого повітря, відчинив вікно, яке виходило на вулицю Авіньйон. «Якщо пощастить, – подумав Фернандіто, – ці бентежливі запахи заберуться геть із кімнати й полинуть собі шукати іншу жертву». Хлопець почекав, доки морозне повітря прояснить йому думки, а потім повернувся до канапи з твердим рішенням чекати на Варґаса, як його й просила Алісія. Його благородного наміру вистачило хвилин на п’ять. Невдовзі Фернандіто став никати по вітальні, читаючи назви книжок на полицях, водячи пальцями по меблях, коли минав їх, розглядаючи предмети, на які він не звертав уваги під час попередніх візитів, і уявляючи, як Алісія ходить цим самим приміщенням і торкається тих самих речей. «Так не піде, Фернандіто, – подумав він. – Присядь».

Стільці тікали від нього. Коли у вітальні все було сходжено й переходжено, Фернандіто подався в коридор, наприкінці якого виднілися двоє дверей. Одні вели до ванної кімнати. За другими мала би бути спальня. Зненацька на хлопця наринув сором, він знітився, стривожився, змішався і, не дійшовши навіть до ванної, повернувся до вітальні. Там він сів на стілець і став чекати. Хвилини тяглися, наче желе, і єдиною відрадою було цокання годинника на стіні. Час, усвідомив Фернандіто, завжди тече зі швидкістю, протилежною до потреб того, хто його проживає.

Хлопець знову підвівся й підійшов до вікна. Варґаса не було видно. П’ятьма поверхами нижче далеке життя йшло своїм звичаєм. Не знати як, Фернандіто знову опинився в коридорі. Перед дверима до ванної. Він зайшов і подивився на себе в дзеркалі. На поличці стояла відкручена губна помада. Хлопець узяв її в руки й оглянув. Червона, як кров. Фернандіто поставив помаду на місце і вийшов з ванної, зніяковілий. Навпроти були двері до спальні. Із порога він бачив, що ліжко застелене. Алісія не спала на ньому. Тисячі думок наскочили на Фернандіто, однак він винищив їх усі, перш ніж вони встигли розтулити рота.

Хлопець ступив кілька кроків досередини, дивлячись на ліжко. Уявив Алісію, що простягнулася на ньому, й відвів погляд. «Цікаво, – подумав Фернандіто, – скільки чоловіків, причмелені, лежали тут, коло неї, пестячи її тіло руками й устами?» Хлопець підійшов до шафи й відчинив її. У півтемряві неясно виднівся гардероб Алісії. Фернандіто погладив плаття пучками пальців і зачинив дверцята. Перед ліжком стояла дерев’яна тумба. Фернандіто висунув першу шухляду й побачив цілий склад бездоганно зложених шовкових і трикотажних предметів одягу. Чорних, червоних, білих. Минуло кілька секунд, доки хлопець дотямив, що бачить перед своїми очима. Спідню білизну Алісії. Фернандіто сковтнув слину. Його пальці потяглися й зупинилися за кілька сантиметрів від тканини. Хлопець відсмикнув руку, наче обпечену, й засунув шухляду.

– Бовдур, – мовив він сам до себе.

Хай там як, бовдур чи ні, а другу шухляду він теж висунув. Там лежали шовкові панчохи і якісь пристосування з гумок, призначені, схоже, щоб їх підтримувати. Фернандіто відчув, як йому паморочиться перед очима. Він повільно похитав головою і хотів було вже засунути шухляду, коли саме в цю мить телефон задзвонив із такою люттю, що Фернандіто здалося, ніби серце його відірвалося від інших органів і ось-ось вилетить через рот, щоб розбитися об стіну. Засунувши одним махом шухляду, він кинувся чимдуж назад до вітальні. Телефон деренчав докірливо, як пожежна тривога.

Фернандіто підійшов до апарата, що аж здригався, і втупився в нього, не знаючи, що робити. Дзвінок лунав безперестанку ще протягом хвилини, якщо не довше. Коли хлопець нарешті тремтячою рукою взяв слухавку, телефон замовк. Фернандіто поклав слухавку й глибоко відітхнув. Він сів і заплющив очі. Щось стукало в грудях. Це було його серце, що калатало, як навіжене, і, здавалося, застрягло десь у горлянці. Фернандіто розсміявся сам над собою. Але ж він і безглуздо поводився! Якби тільки Алісія його бачила…

Він не придатний до цієї роботи, сказав собі Фернандіто. Що швидше він визнає очевидне, то краще. Події минулої ночі і той незначний досвід, який він дістав на службі в Алісії, показали, що його місце не у світі інтриг, а в торгівлі і сфері послуг. Щойно Алісія повернеться, він оголосить їй про свою відставку. Що ж до його порпання в інтимних предметах одягу своєї начальниці, то про це краще забути. Куди достойніших за нього чоловіків згубили набагато менші дрібниці, подумав він.

Завдяки таким повчальним роздумам самовладання помалу верталося до Фернандіто, коли раптом телефон біля нього задзеленчав знову, і цього разу хлопець рефлекторно підняв слухавку й ледь чутно сказав «ало».

– Хто це? – оглушив його голос на другому кінці провода.

Дзвонив Варґас.