Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 114)

Коли Алісія розплющила очі, ранкове світло лилося крізь вікна до кімнати. Дівчина повернула голову набік і втиснулася обличчям у подушку. На ній досі був учорашній одяг, а в роті стояв отруйний присмак гіркого мигдалю, який лишався, коли вона запивала свої пігулки алкоголем. У вухах гупало. Алісія знову розліпила повіки й побачила на столі флакон із таблетками поряд із келихом, у якому ще зосталося трохи теплуватого вина. Дівчина випила його одним духом і хотіла налити ще, але виявилося, що пляшка порожня. Лише вирушивши невпевненою ходою до кухні за другою, Алісія усвідомила, що це гупання, яке віддавало їй у скронях, не було ні її пульсом, ні наслідками головного болю, який лишався після ліків. Хтось стукав у двері. Дівчина сперлася на стілець у вітальні й протерла очі. Голос за дверима наполегливо повторював її ім’я. Алісія поволоклася до дверей і відчинила їх. Фернандіто, який мав такий вигляд, наче щойно побував на краю світу й повернувся назад, дивився на неї з виразом, у якому було більше тривоги, ніж полегшення.

– Котра година? – запитала Алісія.

– Ще рано. З вами все гаразд?

Алісія кивнула з напівзаплющеними очима й попленталася назад до канапи. Фернандіто зачинив двері й, перш ніж дівчина встигла впасти, підтримав її і допоміг приземлитися на подушки цілою і неушкодженою.

– Що це за ліки? – запитав він, оглядаючи флакон із пігулками.

– Аспірин.

– Мабуть, конячий.

– Що ти тут робиш так рано?

– Я був учора вночі в «Ель-Пінарі». Маю вам дещо розказати.

Алісія лапнула по столу, шукаючи цигарки. Фернандіто непомітно прибрав їх.

– Я уважно тебе слухаю.

– Щось не дуже схоже. Чому б вам не прийняти душ, доки я приготую каву?

– Від мене тхне?

– Ні. Але, думаю, вам це піде на користь. Нумо, я вам допоможу.

Перш ніж Алісія встигла запротестувати, Фернандіто підняв її з канапи й на руках відніс до душової, де посадив на край ванної, а сам пустив воду, однією рукою пробуючи температуру, а іншою притримуючи дівчину, щоб та не впала.

– Я не маленька, – заявила Алісія.

– А часом здається, що маленька. Ану, ставайте під душ. Роздягнетеся сама чи роздягнути вас?

– А хотілося б, еге ж?

Алісія виштовхала Фернандіо з ванної кімнати й зачинила двері. Вона поскидала з себе вбрання на підлогу, одежину за одежиною, мовби відмерлу луску, і глянула в дзеркало.

– Святий Боже, – пробурмотіла вона.

За кілька секунд струмінь холодної води безжально гризонув її шкіру й повернув до світу живих. Фернандіто, готуючи в кухні міцну каву, не стримав усмішки, коли з ванної донісся її крик.

За чверть години Алісія, закутавшись у завеликий халат і обвинувши голову рушником, слухала про те, що сталося минулої ночі, посьорбуючи чорну каву з великої чашки, яку тримала обіруч. Коли хлопець завершив свою розповідь, вона допила каву одним ковтком і подивилася йому в очі.

– Ти не мав би наражатися на таку небезпеку, Фернандіто.

– То пусте. Цей тип, Ендайя, уявлення не має, хто я. Проте я певен, що він знає, хто ви, Алісіє. У небезпеці не я, а ви.

– А де ти був після того, як пошив у дурні тих двох поліціянтів?

– Я знайшов за «Бокерією» щось на кшталт пансіону, де перечекав.

– Щось на кшталт пансіону?

– Це делікатні подробиці, про них якось іншим разом. Що ми тепер робитимемо?

Алісія підвелася.

– Ти нічого. Ти вже зробив достатньо.

– Як це нічого? Після всього, що сталося?

Дівчина підійшла до Фернандіто. Щось у ньому змінилося, те, як він дивився, і те, як поводився. Алісія вирішила не допитуватися й заждати слушної нагоди.

– Ти чекатимеш тут на Варґаса, а коли він повернеться, розкажеш йому все те, що розказав мені. З усіма подробицями.

– А ви? Куди ви підете?

Алісія дістала з сумочки, що лежала на столі, револьвер і пересвідчилася, що він заряджений. Побачивши зброю в її руках, Фернандіто повернувся до свого звичного стану остовпіння.

– Слухай сюди…

22

У якийсь момент свого ув’язнення Маурісіо Вальс став думати про світло як про передвісник болю. У темряві він міг удавати, що іржаве пруття не перепиняє йому дороги на волю і що стіни його темниці не вкриті брудним шаром вологи, яка, немов чорний мед, стікає по камінню, утворюючи під ногами драглисті калюжі. А найголовніше, у темряві він не бачив себе.

Пітьму, у якій він жив, лише раз на день порушував жмуток світла, коли угорі сходів відчинялися дверцята і Вальс бачив на тлі білого прямокутника обриси чоловіка, що приносив йому ківш брудної води й кусень хліба, якого міністр пожирав у змиг ока. Помінявся його наглядач, але все інше лишилося незмінним. Новий тюремник ніколи не затримувався, щоб глянути Вальсові в обличчя, ніколи не промовив до нього жодного слова. Не відповідав на його запитання, благання, образи чи прокльони. Тільки лишав їжу і питво біля ґрат і йшов геть. Коли він уперше спустився сюди, тюремника знудило від смороду, що йшов від камери і в’язня. Відтоді він майже завжди з’являвся з хусточкою, якою затуляв рота, і перебував тут не довше, ніж було потрібно. Вальс уже не чув запаху, так само, як майже не зауважував ні болю в руці, ні глухого пульсування в тих пурпурових лініях, що виходили з кукси павутиною чорних вен. Його лишили гнити живцем, і йому вже було байдуже.

У Вальса з’явилася думка, що одного дня ніхто більше не спуститься цими сходами, ці двері ніколи більше не відчиняться і йому доведеться провести ту дещицю життя, що йому зосталася, в мороці, відчуваючи, як його плоть гниє шматок за шматком, пожираючи сама себе. Вальс не раз спостерігав за таким процесом, коли був комендантом в’язниці Монтжуїк. Якщо пощастить, усе закінчиться за кілька днів. Він уявляв собі той стан слабкості й забуття, який опанує ним, щойно муки голоду, з яких починається все, спалять усі мости. Найжорстокішим випробуванням стане відсутність води. Можливо, коли далі терпіти безвихідь і тортури буде несила і він стане злизувати зі стін гидотні краплини, серце його зупиниться. Один лікар, що працював у нього у в’язниці двадцять років тому, завжди казав, що Бог співчуває передусім негідникам. Навіть у таких ситуаціях життя поводиться як остання шльондра. Можливо, останньої миті Бог змилосердиться і над ним і зараження, яке Вальс уже відчуває у своїх жилах, позбавить його найгіршого.

Вальсові снилося, що він уже помер і лежить в одному з тих брезентових мішків, у яких виносили трупи з камер у замку Монтжуїк, коли він почув, як угорі знову відчиняються двері. Він пробудився від тяжкого сну, язик йому спух і болів. Вальс засунув пальці в рот і відчув, що ясна кровоточать, а зуби на дотик хитаються так, наче сидять у сирій глині.

– Води! – простогнав він. – Я хочу пити, води, будь ласка…

Кроки людини, що спускалася сходами, лунали важче, ніж зазвичай. Тут, унизу, Вальс значно більше довіряв своїм вухам, аніж очам. Світ зменшився, обмежився болем, повільним розпадом його тіла, відлясками кроків і дзюркотом у водопровідних трубах за стінами. Світло спалахнуло вибухом білого гармидеру. Вальс за звуком визначив, що кроки наближаються, і придивився до постаті, яка зупинилася внизу сходів.

– Води, будь ласка, – попросив він.

Вальс підповз до ґрат і напружив зір. Жмут сліпучого світла обпалив йому сітківку. Ліхтар. Вальс позадкував і затулив очі єдиною рукою, що йому зосталася. Навіть так він відчував, як світло перебігає по його обличчю й тілу, вкритому екскрементами, засохлою кров’ю і брудними лахами.

– Подивись на мене, – нарешті промовив голос.

Вальс прибрав руку від очей і дуже повільно розтулив їх. Минув якийсь час, доки зіниці призвичаїлися до яскравого сяйва. Обличчя за ґратами було новим, проте водночас дивовижним чином воно здавалося знайомим.

– Я сказав тобі: подивися на мене.

Вальс підкорився. Коли втрачаєш почуття власної гідності, підкорятися стає набагато легше, ніж наказувати. Відвідувач наблизився до ґрат і став уважно розглядати Вальса, водячи променем ліхтаря по його змарнілому тілу. Лише тоді Вальс збагнув, чому риси обличчя, яке дивилося на нього з-за ґрат, здалися йому знайомими.

– Ендайя? – пробелькотів він. – Ендайє, це ти?

Ендайя кивнув. Неначе небеса розчинилися перед Вальсом, і йому здалося, ніби він уперше за багато днів чи тижнів задихав по-справжньому. Мабуть, це ще один сон. Іноді, заблукавши в мороці, він провадив розмови зі своїми уявними рятівниками. Вальс придивився знову й розсміявся. Це був Ендайя. Із крові й плоті.

– Дякувати Богу, дякувати Богу, – захлипав він. – Це я, Маурісіо Вальс. Міністр Вальс… Це я…

Він простягнув руку до Ендайї, плачучи від удячності, не соромлячись того, що поліціянт бачить його в такому стані: напівголого, покаліченого, у власному лайні й сечі. Ендайя ступив крок до нього.

– Скільки я вже тут? – запитав Вальс.

Ендайя не відповів.

– Із моєю донькою Мерседес усе гаразд?

Ендайя мовчав. Вальс, хапаючись за пруття, із превеликими труднощами зіп’явся на ноги й опинився на одному рівні з поглядом поліціянта. Той дивився на нього без жодного виразу. Невже він знову марить?

– Ендайє?

Чоловік дістав цигарку й запалив її. Вальс відчув запах тютюну, уперше за весь той час, що видавався йому довгими роками. Нічого приємнішого він не нюхав у своєму житті. Він гадав, що цигарка призначалася йому, аж доки не побачив, як Ендайя підносить її до рота й глибоко затягується.