Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 113)

Доктор Манеро зауважив, що двері до зали злегка рухнулися.

– Брауліо, це ти?

Не діставши відповіді, судовий медик зітхнув і похитав головою.

– Коли я не дозволяю йому бути присутнім, він часом прокрадається до дверей і підслуховує, – пояснив він.

– Не розумію, як ти ще його терпиш, – мовив Варґас.

– Я переконую себе, що нехай уже краще буде тут, ніж блукатиме світами. Так принаймні він у нас перед очима. Як тобі почастунок? Нічогенький, еге ж?

– Що це таке? Рідина для бальзамування?

– Ні, рідину для бальзамування я бережу на той випадок, коли доводиться щось нести на весілля чи перші причастя до родичів дружини. Розкажеш мені про справу? Що робив цей бідолаха Ломана у басейні в покинутому будинку на Вальвідрері?

Варґас знизав плечима.

– Я не знаю.

– Що ж, спробуємо тоді з живими. Що ти робиш у Барселоні? Якщо пам’ять мене не зраджує, ти обіцяв більше ніколи не повертатися сюди.

– Що ж це за обіцянка, яку не можна зламати?

– А це в тебе що таке?

Манеро вказав на аркуш паперу з числами, який Варґас тримав у руці.

– А Бог його знає. Ношу це з собою вже кілька днів, а досі не тямлю, що воно означає.

– Можна глянути?

Варґас простягнув товаришеві аркуш, і Манеро, посьорбуючи наливку, придивився до чисел.

– Я думаю, може, це банківські рахунки, – докинув поліціянт.

Медик похитав головою.

– Не скажу тобі нічого за ті числа, що в правій колонці, а ось ті, що в лівій, майже напевне, – зі свідоцтв, – сказав він.

– Яких свідоцтв?

– Про смерть.

Варґас спантеличено поглянув на нього. Манеро показав йому ліву колонку.

– Бачиш нумерацію? Це запис за старим зразком. Новий було впроваджено багато років тому. Проте в цих записах ми ще бачимо номер справи, книжки й сторінки. Ці два останні додаються вже пізніше, тут ми виписуємо такі номери щодня. Ось і твій приятель Ломана матиме такий до кінця вічності.

Варґас перехилив свою чарку одним ковтком і знову придивився до списку, наче до шаради, над якою сушив собі голову роками, аж тут раптом почав ухоплювати суть.

– А ті числа, що в правій колонці? Видається, що колонки взаємопов’язані, але нумерація різна. Вони можуть бути також зі свідоцтв?

Манеро придивився й знизав плечима.

– Схоже на те, але вони не з мого відділу.

У Варґаса вихопилося зітхання.

– Тобі це чимось допомогло? – запитав медик, заінтригований.

Поліціянт кивнув.

– А де мені знайти особові справи тих, чиїм свідоцтвам про смерть відповідають ці номери?

– Де ж іще, як не там, де починається й закінчується все в цьому житті? У Цивільному реєстрі.

21

Струминка світла, що плинула з віконця у ванній, була знаком, що вже почало розвиднятися. Фернандіто сів на ліжку й кинув погляд на Матильду, що спала біля нього. Хлопець пестив очима обриси її голого тіла, а потім усміхнувся. Жінка розплющила очі й поглянула на нього з ясним виразом.

– Як справи, артисте? Трохи заспокоївся?

– Мабуть, вони вже пішли, – сказав хлопець.

Матильда потягнулася і стала підбирати свій одяг, розкиданий довкола ліжка.

– Про всяк випадок вилазь через віконце, що виходить у завулок. Ним ти дістанешся до одного із входів на ринок.

– Дякую.

– Тобі дякую, золотце. Тобі сподобалося?

Фернандіто, одягаючись потемки, почервонів, однак кивнув головою. Матильда сягнула рукою по пачку з цигарками, яку лишила на нічному столику, і закурила. Вона спостерігала, як Фернандіто хапливо вбирається, такий самий невинний і соромливий, як і раніше, попри той пізнавальний досвід, якого нещодавно зазнав. Одягнувшись, хлопець поглянув на Матильду й показав на віконечко.

– Сюдою?

Матильда кивнула.

– Тільки обережно, не скрути собі в’язів. Я хочу, щоб ти повернувся до мене цілим. Адже ти повернешся, правда?

– Звісно, – збрехав Фернандіто. – Щойно видадуть платню.

Хлопець визирнув у вікно й оглянув внутрішній дворик, що вів до вузького провулку, про який казала Матильда.

– Драбині не довіряйся, вона погано тримається. Ліпше так зістрибнеш, ти молодий, тобі це завиграшки.

– Дякую. І до побачення.

– До побачення, серденько. Щасти тобі.

– І тобі, – відказав Фернандіто.

Він уже збирався протискатися у віконце, коли Матильда за спиною озвала його.

– Фернандо?

– Що?

– Будь із нею добрим. Із твоєю нареченою, я забула, як її звати. Будь із нею добрим.

Покинувши приміщення покійницької, Варґас неначе повернувся до світу живих після тривалого перебування в чистилищі. Наливка, якою його почастував доктор Манеро, а насамперед відкриття того, що значить половина чисел зі списку, піднесли йому дух. Він майже забув про те, що не стуляв очей уже багато годин. Тіло його давало ознаки втоми, і якби Варґас замислився над цим, то усвідомив би, що йому болять геть усі кісточки, і навіть думати боляче. Однак сподівання, що ця крихта інформації, яку він щойно роздобув, допоможе прояснити справу, додавало сили й тримало його на ногах. На якусь хвилю поліціянт завагався, чи не зайти до Алісії й не поділитися новиною, але він не був певний, що цей список з номерами свідоцтв про смерть, який Вальс прихопив у свою таємничу поїздку з Мадрида, приведе до чогось конкретного, і тому вирішив спершу пересвідчитися сам. Він рушив у напрямку до площі Медінаселі, оази з пальмами й садами, оточеної ветхими палацами й укритої сповитком туману, що линув з боку пристані. Саме там скоро мав відчинити свої двері Цивільний реєстр Барселони.

По дорозі Варґас зайшов до пансіону «Амбос Мундос» на Королівській площі, де вже подавали сніданки дітям ночі, які причалювали сюди в пошуках перекусу. Поліціянт сів за барну стійку, прикликав бармена, чоловіка з розкішними бакенбардами й величезною щелепою, і замовив канапку з хамоном серрано, пиво й подвійну порцію кави з коньяком.

– Коньяк лишився тільки дорогий, – попередив його бармен.

– Тоді коньяку теж подвійну порцію, – відказав Варґас.

– Коли вже так бенкетуєте, то, можливо, вам засмакує «Ромео і Джульєта» [117] на десерт. Мені їх привозять аж із Куби. Смакота, яку вродливі смаглявочки скручують у себе на стегнах…

– Не відмовлюся.

Варґас завжди вважав, що сніданок – це найголовніша поїдка, принаймні доки не наставав час обідати. Довершити його прекрасною гаванською сигарою – це був знак, який не міг віщувати нічого іншого, окрім удачі. Лишаючи за собою хмарку карибського диму, із набитим шлунком і думками, сповненими сподівань, Варґас рушив далі. Небо набрало бурштинового відтінку, і поліціянт, спостерігаючи, як імлисте світло ковзає дахами будинків, подумав, що сьогодні буде один із тих небагатьох днів, який принесе правду або щось, достатньо на неї подібне. Як багато років по тому співатиме поет, виплеканий цими вулицями, «цей день може стати великим днем» [118].

Метрів п’ятдесят позаду, ховаючись у клаптику тіні, яку відкидали карнизи зруйнованої будівлі, за поліціянтом невідступно стежили очі його переслідувача. Із сигарою в зубах, напханим кендюхом і головою, забитою фальшивими надіями, Варґас видався йому як ніколи пропащою людиною. Та незначна повага, яку чоловік відчував до нього, випаровувалася, як паволока туману, що слався по бруківці в нього під ногами.

Чоловік казав собі, що ніколи не стане таким: ніколи не дозволить, щоб алкоголь і задоволення забили йому памороки, а тіло перетворилося на безвільний мішок із кістками. Старі люди завжди викликали в нього огиду. Якщо тому, хто зістарівся, бракує самоповаги, щоб вистрибнути з вікна або кинутися під поїзд метро, то хтось має допомогти йому й на благо громади пустити кулю в голову, як шолудивому псові. Чоловік усміхнувся, насолоджуючись гостротою свого розуму. Він завжди буде молодим, тому що він розумніший за всіх інших. Він не скоїть помилок, які призводять до того, що людина з таким потенціалом, як Варґас, обертається на жалюгідну подобу того, ким вона могла стати. Як те мурмило Ломана, що жив, як лайно, і помер на колінах, стискаючи обіруч горлянку, доки вбивця спостерігав, як капіляри лускають під рогівкою його очей, а зіниці, розширюючись, перетворюються на чорні дзеркала. Ще один потрух, який не зміг вчасно спинитися.

Він не боявся Варґаса. Він не боявся того, що Варґас міг – або думав, що може – дізнатися. Чоловік прикусив собі язика, щоб не пирснути зі сміху. Бракувало ще зовсім трохи. А коли вже не треба буде стежити за Варґасом і справу буде закрито, він зможе насолодитися своєю нагородою: Алісією. Удвох, лише він і вона, без поспіху, так, як обіцяв йому вчитель. Маючи час і можливості, він покаже цій хвойді з оксамитовою шкірою, що навчився від неї всього і більше вона нічого не може йому дати. А перед тим як відправити її в небуття, з якого вона ніколи не повернеться, він попрацює з нею як слід і вона нарешті дізнається, що таке справжній біль.