Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 112)

– Мерщій, мерщій, Брауліо, – поквапив його Лінарес. – Хіба ти не чув, що сказав пан доктор? І прийми гарячу ванну. Добре потри там свою соромоту пемзою з відбілювачем, раз на рік не зашкодить. О! І тоді я підшукаю тобі пару.

Брауліо, вочевидь розлючений, пошкандибав геть, бурмочучи прокльони. Позбувшись його, Манеро відкинув покривало повністю й увімкнув регульовану лампу-кошик, що звисала зі стелі. Морозне бліде світло, зіткане з пари, окреслило контури тіла. Лінарес наблизився й кинув короткий погляд на труп. У поліціянта вихопилося зітхання.

– Святий Боже…

Він відвів погляд і підійшов до Варґаса.

– Це той, хто я думаю? – прошепотів він.

Варґас мовчки витримав його погляд.

– Цього я не зможу прикрити, – сказав Лінарес.

– Я розумію.

Лінарес, лайнувшись собі під ніс, опустив голову.

– Я можу ще щось зробити для тебе? – запитав він.

– Можеш зняти з мене свого причепу.

– Не розумію.

– Один тут стежить за мною. Хтось із твоїх.

Усмішка щезла з обличчя Лінареса. Він пильно поглянув на товариша.

– Я нікому не наказував стежити за тобою.

– Мабуть, це зробив хтось із вищого начальства.

Лінарес похитав головою.

– Якби хтось стежив за тобою, я про це знав би. Байдуже, був би він із моїх людей чи не з моїх.

– Молодий такий чоловічок. Невисокий на зріст. Новачок. Зветься Ровірою.

– Єдиний Ровіра, який у нас працює, сидить в архіві, йому шістдесят років, а в ногах стільки картечі, що хоч здавай на металолом. Бідолаха не спромігся би стежити навіть за власною тінню, хоч би йому за це платили золотом.

Варґас спохмурнів. Обличчя Лінареса виражало розчарування.

– Я здатен на всяке, Варґасе, але я ніколи не поставлю підніжку другові, – мовив він.

Товариш хотів щось відповісти, але Лінарес підняв руку, закликаючи того мовчати. Сказаного не повернеш.

– Маєш час до десятої ранку. Потім я мушу повідомити. Це потягне за собою серйозні наслідки, ти знаєш, – мовив він, рушаючи до виходу. – На добраніч, докторе.

Зачаївшись у темряві вулички, що оббігала будинок моргу, Брауліо спостерігав за постаттю Лінареса, що віддалялася в ніч. «Я з тобою ще поквитаюся, вилупку», – подумав він. Рано чи пізно вся ця когутня, яка лазить по світу і не виявляє до нього жодної поваги, закінчить, як і решта, перетворившись на шматок розбухлого м’яса, що лежить на мармуровій стільниці, віддане на ласку гострого скальпеля й беззахисне перед примхами людини, яка тримає цей скальпель у руці. І Брауліо буде там, щоб попрощатися з ними, як належить. Не вперше й не востаннє. Ті, хто думає, ніби смерть – це остання ганьба в житті, помиляються. За лаштунками буття існує довгий перелік знущань і принижень, і старий добрий Брауліо завжди напоготові додати одну-дві пам’ятки до своєї колекції трофеїв і пересвідчитися, що кожен піде у вічність, відплачений як слід. З Лінаресом у Брауліо давно вже особисті порахунки. Та й про його дружка Варґаса він також не забуде. Ніщо так не підтримує пам’ять, як образа.

– Я тебе пошматую, як свиню на хамон, а з твоїх яєць зроблю собі брелок для ключів, – пробурмотів він. – І то швидше, ніж ти сподіваєшся.

Звиклий говорити сам до себе – йому це ніколи не набридало, – Брауліо задоволено всміхнувся й, утішений своєю тямущістю, вирішив викурити цигарку, щоб відігнати холод, який о цій нічній годині заполонив вулицю Оспіталь. Чоловічок помацав кишені свого пальта, що зосталося йому в спадок від небіжчика з антирежимними нахилами, який потрапив до моргу кілька тижнів тому в стані, який свідчив про те, що в Головному управлінні поліції ще лишилися справжні майстри свого діла. Пачка була порожньою. Брауліо засунув руки в кишені і став спостерігати, як його дихання парує звоями в повітрі. За ті гроші, які йому заплатить Ендайя, коли Брауліо розповість йому, що тільки-но бачив, можна буде купити не один блок цигарок, ще й лишиться на пляшечку дорогого вазеліну, того, що приємно пахне й продається в крамничці Хенаро Китайця. Тому що до декотрих його клієнтів потрібно ставитися з особливою пошаною.

Звуки чиїхось кроків у темряві пробудили Брауліо від його мрій. Він придивися й побачив постать, що виринала з-під згорток туману, наближаючись до нього. Брауліо ступив крок назад і наштовхнувся на зачинені двері. Незнайомець видавався не вищим за нього, проте випромінював дивовижні спокій і рішучість, від яких Брауліо ставали дибки на потилиці ті кілька волосків, які йому ще залишилися. Чоловік зупинився перед ним і простягнув розпечатану пачку цигарок.

– Ви, мабуть, сеньйор Брауліо, – мовив він.

Ніхто ніколи в житті не називав його сеньйором чи доном, і Брауліо усвідомив, що йому не подобається, як звучить це звертання в устах цього незнайомця.

– А ви хто такий? Вас послав Ендайя?

Незнайомець лише всміхнувся у відповідь і підніс пачку з цигарками просто під ніс Брауліо. Той пригостився однією. Далі чоловік дістав бензинову запальничку й запропонував своєму новому знайомому вогонь.

– Дякую, – пробурмотів Брауліо.

– Нема за що. Скажіть-но мені, доне Брауліо, а хто там усередині?

– Купа мертвяків, хто ж іще…

– Я маю на увазі живих.

Брауліо завагався.

– То вас послав Ендайя чи ні?

Незнайомець лише пильно дивився йому в очі, далі всміхаючись. Брауліо сковтнув слину.

– Судмедексперт і поліціянт із Мадрида.

– Варґас?

Брауліо кивнув.

– Ну як вам?

– Що?

– Цигарка. Як вам, питаю. Сподобалася?

– Дуже. Імпортна?

– Як і все хороше. А у вас же є ключі, доне Брауліо, правда?

– Які ключі?

– Від моргу. Боюся, вони мені будуть потрібні.

– Ендайя нічого не казав про те, щоб давати комусь ключі.

Незнайомець знизав плечима.

– Плани змінилися, – зауважив він, холоднокровно надягаючи рукавички.

– Слухайте-но, що це ви робите?

Сталь зблиснула лише на мить. Брауліо побачив клинок ножа, а відтак гострий холод, якого він іще ніколи не зазнавав у своєму жалюгідному житті, увійшов йому всередину. Спершу Брауліо майже не відчував болю, тільки неймовірну ясність і слабкість, коли лезо розтинало йому кишки. Потім, коли незнайомець аж до руків’я ще раз вгородив йому ніж у живіт і з силою потягнув угору, Брауліо відчув, як холод перетворився у полум’я. Пекучий залізний кіготь продерся йому до серця. Його крик захлинувся у крові, що ринула через горло. Незнайомець тим часом відволік Брауліо у завулок і забрав в’язку ключів, яку той носив на поясі.

20

Темними переходами чоловік дістався до коридору, що вів до зали для розтину. Крізь щілини між дверима й одвірком просякало зеленувате світло. Чути було голоси двох чоловіків. Вони розмовляли, як давні приятелі: замовкали, не ніяковіючи при цьому, і жартували, щоб відволіктися від того завдання, що лежало перед ними. Він зіпнувся навшпиньки й зазирнув у кружальце тонованого скла, що вивершувало двері. Чоловік побачив Варґаса, що сидів на одній із мармурових стільниць, і судового медика, що схилився над трупом. Патологоанатом детально описував результати своєї праці. Чоловік не зміг стримати усмішки перед тою вправністю, з якою патологоанатом вивідав усі подробиці про останні миті життя Ломани. Медик розповідав без гидливості про точність порізу, про те, як лезо перетнуло цьому мурмилі артерії і трахею, після чого він помирав на колінах, а вбивця спостерігав, як жах заповнює його очі і кров цебенить йому на руки. Справжній майстер завжди оцінить добре виконану роботу.

Судовий медик також описав колоті рани, які Ломана дістав у тулуб, коли вчепився за ноги свого вбивці, марно намагаючись завадити тому зіштовхнути його в басейн. У легенях убитого не було води, пояснив патологоанатом, тільки кров. Ломана захлинувся власною кров’ю ще до того, як занурився в застояну воду басейну. Медик був людиною тямущою і досвідченою, справжнім фахівцем свого діла, і чоловік почував до нього повагу, ба навіть захоплювався ним. Таких, як він, небагато. Лише через це, подумав чоловік, він подарує медикові життя.

Варґас, старий лис, раз по раз із неабиякою проникливістю ставив запитання. Гостроти його розуму не можна було заперечити, але очевидно, що він таки просувався навпомацки і що, окрім особливостей передсмертної агонії Ломани, візит до моргу небагато міг йому прояснити. Слухаючи їх, чоловік розмірковував, чи не піти йому перепочити якусь годинку або пошукати котрусь повію, що зігріла б йому кості до ранку. Було зрозуміло, що Варґасове розслідування ні до чого його не приведе, і втручатися необов’язково. Урешті-решт, таким був наказ. Не робити рухів, доки не лишиться вибору. У глибині душі він шкодував про це. Було б цікаво зустрітися віч-на-віч зі старим поліціянтом і подивитися, чи досить у нього снаги, щоб поборотися за своє життя. Ті, хто опирався неминучому, були його улюблениками. Що ж до прекрасної Алісії, їй він виявить честь, лишивши насамкінець. Із нею він поспішати не буде, він зможе як слід насолодитися й дістати відплату за всі свої зусилля. Він знав, що Алісія його не розчарує.

Чоловік почекав ще півгодини. Патологоанатом завершив свій огляд і запропонував Варґасові перехилити по чарчині наливки, яку тримав у шафці з інструментами. Розмова повернула на теми, що їх не могли не торкнутися давні приятелі, яких розкидало життя, й перетворилася на не надто оригінальне вихваляння давноминулих часів, жалкування за втратами, яких довелося зазнати на життєвому шляху, та інші банальності літнього віку. Знудившись, чоловік уже збирався йти, лишивши Варґаса й патологоанатома плавати безцільно у своїх спогадах, коли зауважив, що поліціянт дістає з кишені клаптик паперу й розглядає його проти світла лампи, що звисала зі стелі. Голоси стихли до шепоту, і чоловікові довелося притулити вухо до дверей, щоб розібрати слова.