Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 110)
Лінарес опустив очі.
– Дванадцять годин, максимум. Більше не можу тобі дати.
– Ендайя? – запитав Варґас.
Лінарес кивнув.
– У морзі зараз Манеро?
– Так, уже чекає на тебе. Я попередив його, що ти навідаєшся в гості.
Варґас вдячно всміхнувся.
– Щось іще, що я мав би знати? – запитав Лінарес.
Товариш похитав головою.
– Як там Мануела?
– Товста, як бодня. Викапана мамуся.
– Тобі такі завжди подобалися.
Лінарес кивнув із серйозним виглядом.
– Мене вона, мабуть, уже й не пам’ятає, – припустив Варґас.
– За іменем, ні. Але далі згадує про тебе, як про «того сучого сина». Любляче.
Варґас запропонував товаришеві цигарку, але той відмовився.
– На що ми витратили своє життя, Лінаресе?
Той стенув плечима.
– На службу Іспанії, гадаю.
– Могло бути гірше. Ми могли опинитися в мішку.
– На все свій час.
18
Обертатися не було потреби: він і без цього знав, що його вистежують. Повернувши на проспект Де-ла-Катедраль, Фернандіто скинув поглядом через плече й побачив їх. Дві постаті переслідували його відтоді, як він вийшов із комісаріату. Хлопець пришвидшив ходу й пішов круговим шляхом, ховаючись у тіні під’їздів, доки не дістався майдану наприкінці проспекту. Там він на хвилю зупинився під прозорим дашком зачиненого кафе й пересвідчився, що два агенти Ендайї не загубили його сліду. Фернандіто не мав наміру привести їх до себе додому, а тим паче до Алісії, тому вирішив улаштувати філерам туристичну прогулянку нічною Барселоною, сподіваючись, що вони відчепляться чи то втомившись, чи то завдяки щасливому випадку, чи то навіть завдяки якомусь його несподіваному виверту.
Хлопець рушив у напрямку до вулиці Пуертаферріса, простуючи на видноті посередині дороги. О цій нічній годині вулиця була практично порожньою, і Фернандіто неспішно прогулювався, час від часу зустрічаючи на своєму шляху то якогось пияка, то нічний патруль, то ще когось – звичний контингент заблудлих душ, що завжди сновигають вулицями Барселони аж до світанку. Щоразу, як він обертався, лягаві Ендайї були на місці, завжди на одній і тій самій відстані, незалежно від того, швидше чи повільніше він ішов.
Діставшись до Ла-Рамбли, Фернандіто подумав, чи не кинутися йому навтікача, спробувавши щезнути серед вуличок Равалю, але зміркував, що такий вчинок стане доказом його вини і що, зважаючи на досвідченість його переслідувачів, шанси на успіх у нього мінімальні. Він вирішив далі спускатися Ла-Рамблою аж до головного входу на критий ринок «Бокерія», біля якого вже зібрався цілий кортеж фургонів. Під гірляндами лампочок, розвішаних усередині ринку, численні робітники вивантажували з машин ящики, забезпечуючи ятки товаром на завтрашній день. Не довго думаючи, Фернандіто заглибився в лабіринт коробок і ящиків. Його постать розчинилася серед десятків постатей носіїв, що снували проходами ринку. Ледве відчувши, що переслідувачі втратили його зі свого поля зору, хлопець кинувся бігти до задньої частини ринку. Велетенське склепіння ринку розгорталося перед ним, неначе храм, присвячений мистецтву вишуканої їжі, храм, у якому зібрали всі запахи й кольори, що тільки є на світі, щоб удовольнити апетити міста.
Фернандіто минав гори фруктів і овочів, піраміди прянощів і консерви, контейнери, наповнені льодом та замороженими істотами, які ще ворушилися. Він обходив підвішені на гаках криваві туші, вислуховуючи лайку та дістаючи поштовхи від різників, носіїв та торговців у гумових чоботах. Діставшись до кінця торгових рядів, хлопець вийшов на майданчик, заставлений порожніми ящиками. Він заховався за одним зі стосів і став стежити за заднім виходом із ринку. Минуло майже півхвилини, його переслідувачі не показувалися. Фернандіто глибоко відітхнув і дозволив собі полегшено всміхнутися. Його перепочинок тривав лише якусь мить. Два поліціянти вийшли з ринку й зупинилися, роздивляючись довкола. Фернандіто пірнув у темряву й притьмом кинувся провулком попри старовинний шпиталь Святого хреста в напрямку до вулиці Кармен.
Він наштовхнувся на неї, коли завернув за ріг: фарбована блондинка, спідниця ледь не лусне, обличчя мадонни, що втратила благочестя, і губи, підведені диявольським карміном.
– Привіт, золотко, – улесливо мовила жінка. – Хіба ти не мав би зараз готувати собі пластівці на сніданок і збиратися до школи?
Фернандіто оглянув повію, а насамперед зважив ту можливість затаїтися, яку давав йому під’їзд за її спиною. Щоправда, вигляд будинку не надто заохочував зайти всередину. Чоловік із обличчям зеленувато-жовтого кольору, що займав будку завбільшки зі сповідальню, виконував обов’язки портьє.
– Скільки? – запитав Фернандіто, не спускаючи очей із повороту в завулок.
– Залежить від виду послуг. Сьогодні в мене спеціальна пропозиція для міністрантів і грудних дітей, тому що груди…
– Гаразд, домовилися, – обірвав її хлопець.
Повія, завершивши презентацію свого товару, узяла Фернандіто під руку й потягнула його до сходів. Ступивши три кроки, клієнт зупинився й обернувся, щоб поглянути назад: либонь, прокинулася сором’язливість, що дрімає всередині усіх жовтодзьобиків, а може, його стурбували запахи, якими були насичені нутрощі будинку. Непокоячись, аби не зазнати фінансової втрати, надто відчутної цієї неврожайної ночі, повія палко обійняла хлопчину й зашепотіла йому на вухо, бентежачи своїм вологим диханням і словами вмілої лукавниці, що знає, як досягнути найкращих результатів із дітваками у млявому настрої.
– Ходімо, мій студентику, я влаштую тобі випускний, від якого у тебе голова піде обертом.
Вони пройшли повз будку, де вахтер, не затримуючи їх, видав набір першої необхідності: мило, презервативи та інші потрібні речі. Фернандіто йшов за своєю найманою Венерою, не спускаючи очей із входу. Коли вони повернули сходами й піднялися на другий поверх, перед ними розгорнувся глибокий коридор із кімнатами, що пахли хлоркою. Повія занепокоєно поглянула на хлопця.
– Я бачу, ти дуже поспішаєш, – мовила вона.
Фернандіто зітхнув, і жінка заглянула в його неспокійні очі. Вуличний диплом із психології, отриманий екстерном, і практичний досвід підказували їй, що коли клієнт не шаленіє на саму лише думку про ті розкоші сластолюбства, які чекають на нього, то слід гадати, що він відступить, ледве побачивши те смердюче приміщення, яке слугувало їй за місце праці. Або й гірше: покине справу, перш ніж спустити підштаники, не задовольнивши ні статевих очікувань, ні фінансових.
– Слухай-но, серденько, поспіх – не найкращий порадник у таких справах, а надто в твоєму віці, коли загубити голову простіше простого. Цим треба насолоджуватися, як заварним тістечком. Шматочок за шматочком.
Фернандіто пробелькотів щось, що повія сприйняла за капітуляцію перед незаперечними доводами її тілесних принад. Кімната розміщувалася наприкінці коридору. Дорогою хлопець мав нагоду наслухатися засапаного дихання й поштовхів, звуки яких долинали крізь двері. Вираз на його обличчі, либонь, виказав брак культурного багажу.
– Твій перший раз? – запитала повія, відчиняючи двері й пропускаючи клієнта вперед.
Хлопець, змішавшись, кивнув.
– Не турбуйся, новачки – це моя спеціальність. До мене за консультацією заходила добра половина барселонських паничів, щоб я навчила їх перших кроків у цьому ділі. Заходь.
Фернандіто зазирнув до своєї тимчасової криївки. Усе виявилося гірше, ніж він очікував.
Комірчина являла собою зразок убозтва й смороду, втіленого в чотирьох зелених стінах, що лущилися під впливом вологості незрозумілого походження. Подобизна ванної кімнати, до якої зі спальні вели відчинені двері, містила унітаз без накривки, умивальник коричнюватого кольору й маленьке віконце, крізь яке просякало свинцеве світло. Водопровідні труби клекотали й булькотіли, наспівуючи якусь дивну пісню, яка аж ніяк не налаштовувала на любовний лад. Чималий таз біля ліжка натякав на таємниці, дізнаватися які не хотілося. Ложе складалося з металевого кістяка, матраца, який білим був років п’ятнадцять тому, і подушок далеко не першої свіжості.
– Мабуть, я краще все ж піду до себе додому, – вирішив Фернандіто.
– Заспокойся, парубче, усе цікаве лише починається. Щойно я зніму з тебе штани, тобі моя кімнатка видасться незгіршою за номер-люкс для молодят у «Рітці».
Повія підвела Фернандіто до лежака й ледве не силоміць посадила його. Скоривши свого клієнта, вона опустилася навколішки перед ним і лагідно всміхнулася, виявивши макіяж і смуток, який зачаївся в кутиках її очей. Але корислива паволока на її лиці зруйнувала ті залишки нужденницької романтики, яку Фернандіто хотілося б уявляти. Повія вичікувально дивилася на нього.
– Без бабосиків діла не буде, дорогенький.
Фернандіто кивнув. Понишпоривши в кишенях, він дістав гаманець. Очі повії жадібно спалахнули. Хлопець дістав усі гроші, які мав із собою, і віддав жінці, навіть не рахуючи.
– Це все, що в мене є? Цього вистачить?
Повія поклала гроші на нічний столик і зазирнула йому в очі з робленою ніжністю.
– Я Матильда, але ти можеш мене звати, як хочеш.
– А як тебе називають люди?
– Хто як. Сука, шльондра, свиня. Часом називають іменем дружини чи матері. Один кучерявий семінаристик кликав мене «cara mea». Я думала, що він хоче карамелі, а виявилося, що це значить латиною «моя дорога».