Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 109)

– Де ти була? – запитав поліціянт.

– Вечеряла з Даніелем Семпере.

Варґас надовго замовк.

– Я знаю, що роблю, Варґасе.

– Ну, коли ти так вважаєш…

– Де ти?

– На Вальвідрері, чекаю на поліцію і суддю, щоб вони склали протокол на тіло.

– Що ти їм сказав?

– Що пішов до будинку Маташів, щоб дещо уточнити, і натрапив на несподівану знахідку.

– Вони тобі повірили?

– Ні, але в мене лишилися хороші друзі в Управлінні.

– А про тіло? Що ти їм збираєшся розказати?

– Що не знаю вбитого, тому що бачу його вперше у своєму житті. Що, власне кажучи, є цілковитою правдою.

– Твої друзі знають, що тебе звільнили від цієї справи?

– Цілком можливо, що вони дізналися про це раніше від мене. Тут ґав не ловлять.

– Щойно тіло ідентифікують, новина про нього дістанеться Мадрида. І Леандро про все дізнається.

– Отже, у нас кілька годин запасу, – вирішив Варґас. – Це якщо пощастить.

– Фермін тобі щось казав? – запитала Алісія.

– Самі лише добірні афоризми. А ще сказав, що вам двом треба поговорити.

– Я знаю. Він не казав про що?

– Ми з ним зблизилися, але не настільки. Мені видається, що Фермін вважає тебе кимось зі свого минулого.

– Що ти робитимеш далі?

– Щойно слідчий суддя складе протокол, я поїду з тілом до моргу на тій підставі, що це вбивство може бути пов’язаним із моїм розслідуванням. Судмедексперта я знаю ще з часів своєї служби в Леґанесі. Хороший хлопчина. Побачу, що мені вдасться дізнатися.

– Ти затримаєшся там щонайменше до сходу сонця.

– Щонайменше. Кимарну в трупарні. Я певен, що в них знайдеться вільний стіл для мене, – невесело пожартував Варґас. – Усі патологоанатоми – страшенні дотепники.

– Будь обережний. І подзвони мені, коли щось дізнаєшся.

– Не турбуйся. Спробуй поспати трохи й відпочити.

Варґас поклав слухавку й підійшов до барної стійки. Узявши своє, уже ледь тепле кортадо, він спорожнив чашку одним ковтком.

– Зробити вам ще одну?

– Я б не відмовився від кави з молоком.

– Може, рогалика, щоб закусити? За рахунок закладу. Завтра їх однаково доведеться викидати.

– Давайте.

Варґас відламав ріжок непривабливого на вигляд круасана й поглянув на нього проти світла, розмірковуючи над тим, чи це хороша ідея – споживати такий артефакт. Пустун, як і належить його породі, не такий вередливий до харчів, пильно поглядав на поліціянта, нетерпляче облизуючись. Варґас кинув йому шматок, і Пустун ухопив його на льоту. Пес жадібно зжер гостинця й, хекаючи, знову подивився на свого благодійника. В очах його читалася вічна вдячність.

– Тепер вам його не збутися, ось побачите, – попередив бармен.

Варґас знову перезирнувся зі своїм новим найкращим другом і простягнув йому решту круасана, яку Пустун глитнув за одним гамом. «У цьому собачому світі, – подумав поліціянт, – коли ти робишся старим і навіть здоровий глузд уже зраджує, шматок черствого хліба, кинутий із ласки або із жалю, здається тобі наїдком богів».

Обіцяні Лінаресом півтори години перетворилися в добрі дві. Побачивши нарешті, як світло фар поліцейської машини й автофургона з моргу розтинає мрячку на своєму шляху догори, Варґас покинув свою каву й, лишивши щедрі чайові, вийшов на вулицю, де став чекати з цигаркою в руці. Лінарес не висів із машини, натомість опустив вікно й знаком показав Варґасові сідати на заднє сидіння коло нього. Один із його людей був за кермом. На передньому сидінні пасажира розмістився череватий чоловік у пальті і з похмурим виразом на обличчі.

– Ваша честь, – привітався Варгас.

Слідчий суддя не завдав собі клопоту відповісти поліціянтові чи бодай звернути на нього увагу. Лінарес із кислою міною глянув на товариша, а потім усміхнувся, здвигнувши плечима.

– Куди їдемо? – запитав він.

– Тут недалечко. На Водній магістралі.

Доки вони їхали до повороту на «магістраль», Варґас скоса позирав на свого давнього приятеля. Двадцять років на службі не пішли Лінаресові на користь.

– У тебе чудовий вигляд, – збрехав він.

Лінарес розсміявся стиха. Варґас наштовхнувся на погляд судді, що дивився на них у дзеркало заднього огляду.

– Давні друзі? – поцікавився суддя.

– У Варґаса немає друзів, – відповів Лінарес.

– Мудрий чоловік, – вирік суддя.

Варґас повів водія поміж темрявою, що вкривала дорогу, аж доки фари машини не висвітили хвіртки Маташевого маєтку. Фургон їхав трохи далі за ними. Всі вийшли з автомобіля, і суддя ступив кілька кроків уперед, оглядаючи силует будинку, що виднівся поміж дерев.

– Труп – у підвалі, – повідомив Варґас. – У басейні. Пролежав там, мабуть, два чи три тижні.

– Хай йому грець! – вилаявся один із працівників моргу, на вигляд новачок.

Суддя підійшов до Варґаса й подивився йому в очі.

– Лінарес каже, що ви виявили його в ході свого розслідування.

– Саме так, ваша честь.

– І що ви не змогли встановити його особи.

– Не зміг, ваша честь.

Суддя перевів погляд на Лінареса, що тер руки, намагаючись зігріти їх. Другий працівник моргу, досвідченіший і з непроникним виразом обличчя, підійшов до гурту й звернувся до Варґаса.

– Цілий чи шматками?

– Перепрошую?

– Покійник.

– Цілий. Здається.

Чоловік кивнув.

– Маноло, бери великий мішок, багор і дві лопати, – наказав він своєму помічникові.

Через півгодини труп уже вантажили в фургон, а суддя заповнював папери на капоті машини при світлі ліхтарика, якого тримав Лінаресів підлеглий. Варґас зауважив, що його давній приятель підійшов і став коло нього. Вони мовчки спостерігали, як працівники моргу перезиралися, розмірковуючи, як підняти труп, що виявився тяжчим, ніж вони гадали, і закинути його всередину фургона. Опинившись у такій скруті, вони, сперечаючись між собою і лаючись упівголоса, копнули небіжчика кілька разів по тому, що мало бути головою.

– Ми – лише порох, – пробурмотів Лінарес. – Один із наших?

Варґас пересвідчився, що суддя не може його почути.

– Щось на кшталт цього. Мені потрібно трохи часу.