Карлос Сафон – Гра янгола (страница 95)
Інспектор зупинився перед вікном, обернувшись до мене спиною.
– Через півгодини по вас прийдуть, а мене усунуть від справи, – сказав він. – Вас передадуть під опіку сержанта Маркоса. І я вже не зможу зробити нічого. Ви не скажете мені чогось іще, що допомогло б мені врятувати вам шкуру?
– Ні.
– Тоді дістаньте той безглуздий револьвер, який відстовбурчує кишеню вашого пальта вже багато годин, і обережно, щоб не прострелити собі ногу, пообіцяйте пустити мені кулю в лоб, якщо я не віддам вам ключ, яким можна відчинити ці двері.
Я подивився в бік дверей.
– Натомість я лише попрошу вас сказати мені, де перебуває Крістіна Саньєр, якщо вона досі жива.
Я опустив погляд, неспроможний здобутися на голос.
– Ви її вбили?
Я витримав довгу паузу.
– Я не знаю, де вона є.
Ґрандес підійшов до мене й подав ключ від дверей.
– Тікайте звідси, Мартін.
Я завагався на мить, перш ніж прийняти його пропозицію.
– Не спускайтеся парадними сходами. Коли пройдете коридор, у кінці, ліворуч, побачите сині двері, які відчиняються лише зсередини й виходять на пожежну драбину. Драбина виведе вас у задній провулок.
– Як я зможу віддячити вам?
– Не марнуйте часу. У вашому розпорядженні лише тридцять хвилин перед тим, як весь департамент поженеться за вами. Не втрачайте їх, – сказав інспектор.
Я взяв ключ і рушив до дверей. Перш ніж вийти, обернувся на мить. Ґрандес присів на стіл і дивився на мене без будь-якого виразу на обличчі.
– Ця брошка з янголом, – сказав він, показуючи на мій лацкан.
– Так?
– Я бачив її у вас на лацкані, відколи вас знаю, – сказав він.
Вулиці кварталу Раваль були темними тунелями, то там, то там освітлені миготливими ліхтарями, світло яких майже не пробивалося крізь чорну ніч. Мені знадобилося трохи більше, ніж тридцять хвилин, які дав мені інспектор Ґрандес, аби з’ясувати, що на вулиці Кадена були дві пральні. У першій, підвальному приміщенні під сходами, огорнутими парою, працювали лише діти з руками, фіолетовими від синьки, та жовтавими очима. У другій, великому й брудному приміщенні, де смерділо лугом та невідомо чим, владарювала здоровенна жінка, яка, побачивши кілька монет, не стала заперечувати, що Марія Антонія Санауха працює тут пополудні шість днів на тижні.
– Що вона накоїла тепер? – запитала матрона.
– Вона одержала спадщину. Скажіть мені, де я можу її знайти, і вам теж, можливо, щось перепаде.
Матрона засміялася, але очі в неї жадібно заблищали.
– Наскільки мені відомо, вона мешкає в пансіоні «Санта-Люсія» на вулиці Маркіза Барберá. Скільки вона успадкувала?
Я кинув на прилавок кілька монет і вийшов із тієї брудної ями, не завдавши собі клопоту відповідати на її запитання.
Пансіон, де жила Ірен Сабіно, був у похмурому будинку, що здавався спорудженим із викопаних кісток та вкрадених могильних плит. Поштові скриньки в комірчині портьє були вкриті іржею. На перших двох поверхах не було жодної таблички з прізвищем. На четвертому поверсі була швацька майстерня з гучною назвою «Середземноморський текстиль». Найвищий, п’ятий поверх займав пансіон «Санта-Люсія». Сходи, на яких ледве вміщувалася одна особа, підіймалися в темряву, запах каналізації просочувався крізь стіни й роз’їдав шпалери, наче кислота. Я піднявся на чотири поверхи й вийшов на похилий майданчик, куди вели лише одні двері. Я постукав у них кулаком, і через мить мені відчинив чоловік, високий і тонкий, наче персонаж із кошмару, зображеного на одній із картин Ель Греко.
– Я шукаю Марію Антонію Санауху, – сказав я.
– Ви лікар? – запитав він.
Я відсунув його вбік і ввійшов. Вузькі й темні кімнатки тіснилися по обидва боки коридору, у кінці якого було вікно, що виходило до колодязя, освітленого слуховим віконцем. Сморід із каналізаційних труб насичував атмосферу. Чоловік, який відчинив мені двері, так і залишився там стояти, дивлячись на мене розгубленим поглядом. Я припустив, що то один із пожильців.
– Де її помешкання? – запитав я.
Він дивився на мене мовчки, непроникним поглядом. Тоді я дістав із кишені револьвер. Чоловік, не втративши свого незворушного спокою, указав на останні двері в коридорі, біля самого вікна. Я рушив туди й, коли виявив, що двері замкнені, почав колупатися в замку, щоб його зламати. Решта мешканців повиходили в коридор, такий собі гурт пропащих, забутих душ, які, схоже, протягом років не бачили світло сонця. Я пригадав свої жалюгідні дні, прожиті в пансіоні доньї Кармен, і мені подумалося, що моя давня оселя могла здатися новим готелем «Ріц» супроти цього страхітливого чистилища, що їх так багато в нетрищах кварталу Раваль.
– Повертайтеся до своїх помешкань, – сказав я.
Ніхто не подав знаку, що мене почув. Я підняв руку й показав револьвер. Наступної миті всі позникали у своїх кімнатах, мов наполохані миші, крім кабальєро сумного й худого образу. Я знову зосередив свою увагу на дверях.
– Вона замкнулася зсередини, – пояснив пожилець. – Сидить там ще від полудня.
Запах, що нагадав мені запах гіркого мигдалю, просочувався під дверима. Я вдарив у них кілька разів кулаком, проте відповіді не дістав.
– Економка має ключ, що годиться для всіх дверей, – сказав пожилець. – Якщо захочете зачекати… я його принесу. Не думаю, що затримаюся надовго.
Замість відповіді я відійшов до протилежної стіни коридору й з розгону всією своєю вагою наліг на двері. Замок зламався після того, як я натиснув на двері вдруге. Як тільки я опинився в помешканні, той гострий і нудотний сморід ударив мені в ніс.
– Господи, – промурмотів пожилець за моєю спиною.
Колишня зірка Паралело лежала на ліжку, бліда й вкрита потом. Губи в неї були чорні і, побачивши мене, вона посміхнулася. Її руки міцно тримали пляшечку з-під отрути. Вона випила її до останньої краплі. Її дихання, що смерділо кров’ю та жовчю, наповнювало кімнату. Пожилець затулив собі носа й рота долонею й відступив у коридор. Я дивився на Ірен Сабіно, що корчилася, тоді як отрута роз’їдала її зсередини. Схоже, смерть не дуже поспішала.
– Де Марласка?
Вона подивилася на мене крізь сльози агонії.
– Я стала йому непотрібна, – сказала вона. – Він ніколи мене не кохав.
Голос у неї був хрипкий і зламаний. На неї напав сухий кашель, що видер із її грудей бридкий звук, і через секунду чорна рідина потекла між її зубами. Ірен Сабіно дивилася на мене, хапаючись за останній подих свого життя. Вона схопила мою руку й міцно стиснула її.
– Ви проклятий, як і він.
– Що я можу зробити?
Вона повільно похитала головою. Новий напад кашлю струснув їй груди. Капіляри в її очах стали лопатися, і мереживо кривавих ліній підступило до зіниць.
– Де Рікардо Сальвадор? Він у могилі Марласки, у їхній усипальниці?
Ірен Сабіно хитнула головою. На її губах утворилося нове слово: «Жако».
– Де ж тоді Сальвадор?
– Він знає, де ви. Він вас бачить. Він прийде по вас.
Мені здалося, що вона почала марити. Потиск її руки слабнув.
– Я кохала його, – сказала вона. – Він був добрий чоловік. Добрий чоловік. Той його змінив. Він був чоловік добрий…
Звук, схожий на звук роздертого м’яса, злетів із її губ, і її тіло напружилося в останньому спазмі. Ірен Сабіно померла, дивлячись мені у вічі невідривним поглядом і навічно забравши із собою таємницю Дієґо Марласки. Тепер залишився тільки я.
Я накрив їй обличчя простирадлом і зітхнув. Пожилець стояв у дверях і хрестився. Я озирнувся навколо, намагаючись знайти щось таке, що могло б мені допомогти, якийсь знак, що підказав би мені мій наступний крок. Ірен Сабіно провела останні дні в тісній келії без вікон у чотири метри завглибшки й два метри завширшки. Металеве ліжко, на якому лежав її труп, шафа з протилежного боку й столик під стіною були тут єдиними меблями. З-під ліжка визирала валіза, там-таки стояли нічний горщик і картонка з-під капелюха. На столі була тарілка з хлібними крихтами, глек із водою й стосик поштових листівок, як мені спочатку здалося, але вони виявилися картинками святих та оголошеннями про похорони й поховальні церемонії. Там також лежало щось загорнуте в клапоть білої тканини й схоже на книжку. Я розгорнув той клапоть і побачив примірник «Кроків у небо», який колись підписав сеньйорові Семпере. Співчуття, яке пробудила в мені агонія цієї жінки, випарувалося вмить. Ця нещасна вбила мого найкращого друга, щоб украсти в нього цю паскудну книжку. Мені пригадалося, що сказав мені Семпере, коли я вперше прийшов до його книгарні: кожна книжка наділена душею, душею того, хто її написав, і збагачується також душами тих, хто її прочитав і проник у її уявний світ. Семпере помер, вірячи в правдивість цих слів, і я зрозумів, що й Ірен Сабіно по-своєму також у це вірила.
Я перечитав свій дарчий напис і почав гортати сторінки. Першу позначку я знайшов на сьомій сторінці. Лінія брунатного кольору перекреслювала слова, утворюючи шестикутну зірку, схожу на ту, яку вона накреслила на моїх грудях лезом бритви кілька тижнів тому. Я зрозумів, що ту зірку накреслено кров’ю. Я гортав сторінки далі й натрапляв на нові малюнки. Губи. Рука. Життя Семпере принесли в жертву за жалюгідне й безглузде чаклування, яким морочать людей шахраї в ярмаркових балаганах.
Я запхав книжку у внутрішню кишеню пальта й опустився навколішки біля ліжка. Дістав валізу й витрусив її вміст на підлогу. Там не було нічого, крім старого одягу й старих черевиків. Я розчинив картонну коробку для капелюха й знайшов там шкіряний футляр, у якому була бритва, що нею Ірен Сабіно зробила позначки, які я досі носив на грудях. Зненацька я помітив на підлозі тінь і рвучко обернувся, наставивши револьвер. Худий пожилець подивився на мене з певним подивом.