Карлос Сафон – Гра янгола (страница 97)
– Послухайте-но, вам захотілося померти в моїй машині?
– Чим скоріше ви довезете мене туди, куди я хочу доїхати, тим швидше мене позбудетеся.
Водій тихо вилаявся й запустив двигун.
– І куди ж ви хочете доїхати?
«Не знаю», – подумав я.
– Рушайте, а потім я вам скажу.
– Куди рушати?
– Педральбес.
Через двадцять хвилин я побачив вогні вілли «Геліус» на пагорбі. Я показав на них водієві, який мріяв позбутися мене якнайшвидше. Він висадив мене біля воріт маєтку й мало не забув узяти плату за проїзд. Я дотягся до самих дверей і натис на кнопку дзвінка. Потім упав на сходи й прихилив голову до стіни. Почув, як наближаються до мене чиїсь кроки, а потім двері начебто відчинилися, і чийсь голос назвав мене на ім’я. Я відчув долоню на своєму лобі, і мені здалося, що я впізнав очі Відаля.
– Пробачте мені, доне Педро, – сказав я. – Мені більше не було куди податися…
Я почув, як він підвищив голос, і вже через хвилину кілька рук узяли мене за руки та ноги, підняли й понесли… Коли я розплющив очі, то побачив себе в спальні дона Педро, на тому самому ліжку, яке він ділив із Крістіною протягом тих двох місяців, поки тривав його шлюб. Я зітхнув. Відаль дивився на мене, стоячи в ногах ліжка.
– Не говори поки що, – сказав він. – Лікар уже в дорозі.
– Не вірте їм, доне Педро, – простогнав я. – Не вірте.
Відаль кивнув головою, стиснувши губи.
– Звісно, я їм не вірю.
Дон Педро взяв ковдру й накрив мене нею.
– Я піду зустріну лікаря, – сказав він. – Відпочивай.
Через хвилину я почув кроки й голоси, що наближалися до спальні. Відчув, що мене роздягають, і здогадався, що розкрилися десятки порізів, які вкрили моє тіло, наче кривава гідра. Відчув, як щипці занурюються в мої рани, дістаючи звідти скляні скалки, що тягли за собою шматки шкіри та м’яса. Відчув тепло дезінфектантів та уколи голки, якою лікар зашивав мої рани. Я вже не відчував болю, лише втому. Після того як мене забинтували, зашили й полагодили, як поламану ляльку, лікар і Відаль вкрили мене й поклали мою голову на подушку, яка була м’якішою й приємнішою на дотик, аніж будь-яка з тих, на які мені доводилося класти голову протягом усього мого життя. Я розплющив очі й побачив обличчя лікаря, кабальєро з аристократичним виглядом і заспокійливою усмішкою. Він тримав у руках шприц.
– Вам пощастило, юначе, – сказав він, занурюючи шприц мені в руку.
– Що це? – прошепотів я.
Обличчя Відаля з’явилося поруч з обличчям лікаря.
– Це допоможе тобі відпочити.
Хмара холоду розійшлася по моїй руці й накрила мені груди. Я полетів у якийсь колодязь, обтягнутий чорним оксамитом, тоді як Відаль і лікар дивилися на мене згори. Світ почав стулятися, аж поки від нього залишилася тільки крапелька світла, яка випарувалася в моїх руках. Я провалився в цей гарячий, хімічний і нескінченний спокій, який ніхто ніколи не захотів би покинути.
Я пригадую світ чорної води під кригою. Місячне світло ковзало крижаним склепінням угорі й розпадалося на тисячу жовтих снопів, що крутилися в потоці, який мене підхопив. Біла мантія, що її обгортала, повільно коливалася, силует її тіла був видимий у віддзеркаленому світлі. Крістіна простягала до мене руку, і я змагався з течією холодної густої води. Коли залишилося кілька міліметрів відстані між моєю та її рукою, чорна хмара розкинула свої крила над нею й накрила її, наче вибух чорнила. Мацаки чорного світла охопили її руки, горло та обличчя й потягли в непроглядну темряву.
Я прокинувся, почувши звук свого імені на устах інспектора Віктора Ґрандеса. Я вмить прийшов до тями, хоч і не відразу зрозумів, де я є, бо навколишня обстанова коли мені щось і нагадувала, то хіба що номер-люкс великого готелю. Біль від десятків порізів, який почав шпигати в груди, повернув мене до реальності. Я був у спальні Відаля на віллі «Геліус». Полуденне світло просочувалося крізь зачинені віконниці. У каміні горів вогонь, і в кімнаті було тепло. Голоси долинали з нижнього поверху: Педро Відаль і Віктор Ґрандес.
Я знехтував біль та уколи, що кусали мені шкіру, і вибрався з ліжка. Мій одяг, брудний і закривавлений, лежав на кріслі. Я знайшов своє пальто. Револьвер досі був у його кишені. Я звів бойок і вийшов із кімнати, прямуючи на голоси, які лунали десь під сходами. Спустився на кілька приступок і прихилився до стіни.
– Я співчуваю вам через втрату ваших людей, інспекторе, – почув я голос Відаля. – Не сумнівайтеся, якщо Давид сконтактується зі мною або я довідаюся про місце його перебування, я негайно вас про це повідомлю.
– Дякую вам за допомогу, сеньйоре Відаль. Мені прикро, що я завдаю вам клопоту, але ситуація надзвичайно серйозна.
– Я завжди готовий допомогти. Дякую за візит.
Кроки через хол і звук зачинених дверей. Кроки в саду, які віддалялися. Важке дихання Відаля внизу, під сходами. Я спустився ще на кілька приступок і побачив його. Він стояв, прихилившись лобом до дверей. Почувши мої кроки, розплющив очі й обернувся.
Він не сказав нічого. Лише поглянув на револьвер, який я тримав у руці. Я поклав його на столик, що стояв під сходами.
– Ходімо, знайдемо для тебе якийсь чистий одяг, – сказав він.
Я пішов за ним до величезної гардеробної, яка здавалася справжнім музеєм одягу. Усі вишукані костюми, що нагадували про роки слави Відаля, були тут. Десятки краваток, черевиків і запонок у футлярах із червоного оксамиту.
– Усе це одяг від тих часів, коли я був молодий. Він буде добрий на тебе.
Відаль дібрав мені все власноруч. Він подав мені сорочку, яка, певно, коштувала не менше, аніж маленький маєток, костюм-трійку, пошитий на його розмір у Лондоні, і італійські черевики, що, певно, не були б останніми й у гардеробі хазяїна. Я вдягався мовчки, поки Відаль замислено дивився на мене.
– Трохи завузький у плечах, але ти його розносиш, – сказав він, подаючи мені дві сапфірові запонки.
– Що вам розповів інспектор?
– Усе.
– І ви йому повірили?
– А яка різниця, повірив я йому чи ні?
– Для мене це має вагу.
Відаль сів на лаву, що стояла під стіною, на якій висіли дзеркала від підлоги до стелі.
– Він каже, ти знаєш, де Крістіна, – промовив він.
Я кивнув головою.
– Вона жива?
Я подивився йому у вічі й дуже повільно кивнув головою. Відаль слабко всміхнувся, уникаючи мого погляду. Потім заплакав, і жалібний стогін вихопився із самої глибини його грудей. Я сів поруч і обняв його.
– Пробачте мені, доне Педро, пробачте…
Пізніше, коли сонце вже опустилося до самого обрію, дон Педро зібрав мій старий одяг і вкинув його у вогонь. Перед тим як спалити пальто, він дістав із кишені «Кроки в небо» й віддав книжку мені.
– Ця книжка краща з тих двох, які ти написав торік, – сказав він.
Я дивився, як він ворушить мій одяг, що горів у вогні.
– Коли ви це зрозуміли?
Відаль знизав плечима.
– Навіть марнославний дурень не може обманювати себе вічно, Давиде.
Я не зрозумів, чи то в його голосі прозвучала злість, чи тільки смуток.
– Я зробив це тому, що хотів допомогти вам, доне Педро.
– Я знаю.
Він усміхнувся мені без гіркоти.
– Пробачте мені, – прошепотів я.
– Тобі треба виїхати з міста. Біля молу Сан-Себастьян стоїть вантажний корабель, який відпливає опівночі. Про все вже домовлено. Ти запитаєш капітана Ольмо. Він чекає тебе. Візьмеш одну з машин у гаражі. Залишиш її на молі. Пеп завтра її забере. Не розмовляй ні з ким. Не повертайся до себе додому. Тобі будуть потрібні гроші.
– У мене досить грошей, – збрехав я.
– Досить грошей не буває ніколи. Коли ти зійдеш на берег у Марселі, Ольмо піде з тобою до банку й передасть тобі п’ятдесят тисяч франків.
– Доне Педро…
– Послухай мене. Ті двоє людей, про яких Ґрандес каже, що ти їх убив…
– Маркос і Кастело. Думаю, вони виконували доручення вашого батька, доне Педро.
Відаль похитав головою.