Карлос Сафон – Гра янгола (страница 94)

– А ви не запитали його про гроші, які заплатив йому Марласка двадцять п’ять років тому?

– Запитав. Він зберіг усі квитанції. На оплату роботи з поліпшення, підтримання в належному стані та оновлення родинної усипальниці.

– У могилі Марласки поховано когось іншого.

– Це ви так кажете. Але осквернити могилу можна буде тільки в тому випадку, якщо ви надасте мені більш переконливі аргументи. Утім, дозвольте продовжити розповідь про мої ходіння слідами вашої історії.

Я проковтнув слину.

– Скориставшись із того, що був неподалік від пляжу Боґатель, я вирішив навідатися й туди, де, пообіцявши заплатити один реал, знайшов понад десять осіб, що зголосилися відкрити мені величезну таємницю відьми із Соморостро. Я вам не сказав цього вранці, коли ви розповідали мені свою історію, щоб не руйнувати вам драму, але насправді жінка, яку так називали, померла багато років тому. Бабуся, яку ви навідали сьогодні вранці, неспроможна налякати навіть дітей, – вона прикута до крісла. Ще одна деталь, яка вам має дуже сподобатися: вона німа.

– Інспекторе…

– Я ще не закінчив. Ви не зможете мені закинути, що я несерйозно поставився до своєї роботи. Я навіть пішов до будинку біля парку Ґвель, який ви мені описали і в якому щонайменше десять років уже ніхто не живе. Мені прикро вам це казати, але там не було ані фотографій, ані естампів, ані чогось іншого, крім котячого лайна. Що ви на це скажете?

Я не сказав нічого.

– Але ви все ж таки скажіть мені, Мартін. Поставте себе на моє місце. Що ви зробили б, якби опинилися в такому становищі, як оце я?

– Облишив би, мабуть, подальші з’ясування.

– Ви маєте слушність. Але я не ви і, як останній йолоп, після таких успішних розслідувань я ще й вирішив послухатися вашої поради й пошукати страхітливу Ірен Сабіно.

– І ви її знайшли?

– Майте бодай трохи довіри до сил правопорядку, Мартін. Звичайно ж, ми її знайшли. Убога й жалюгідна, вона вже багато років животіє в одному злиденному пансіоні у кварталі Раваль.

– Ви з нею розмовляли?

Ґрандес кивнув головою.

– Розмовляв, і досить таки довго.

– І що?

– Вона не має найменшого уявлення, хто ви такий.

– Вона вам так сказала?

– Поміж іншим.

– Яким іншим?

– Вона розповіла мені, що познайомилася з Дієґо Марласкою на сеансі, який організував Роурес в одному з будинків на вулиці Елізабетс, де 1903 року збиралося товариство любителів спіритизму під назвою «Ель Порвенір». Вона розповіла мені, що зустрілася тоді з чоловіком, який упав у її обійми, глибоко засмучений смертю сина й розчарований у своєму шлюбі, що не мав більше сенсу. Вона розповіла мені, що Марласка був чоловік добрий, але стривожений, він вірив у те, що щось проникло йому всередину, і був переконаний, що незабаром помре. Вона розповіла мені, що перед тим як померти, він залишив гроші для того, щоб вона й той чоловік, якого вона покинула задля Марласки, Хуан Корбера, а інакше Жако, могли з чогось жити, коли його не стане. Вона розповіла мені, що Марласка заподіяв собі смерть, бо не міг далі терпіти болю, який його пожирав. Вона розповіла мені, що з Хуаном Корберою жила з тієї милостині Марласки, доки гроші закінчилися, і що чоловік, якого ви називаєте Жако, покинув її незабаром по тому, і їй відомо, що він помер сам-один, спившись, коли працював нічним сторожем на фабриці в Касарамоні. Вона розповіла мені, що й справді водила Марласку до жінки, яку називали відьмою із Соморостро, бо вірила, що та зможе його втішити й переконати, що на тому світі він зустрінеться зі своїм сином… Хочете, щоб я розповідав далі?

Я розстебнув сорочку й показав йому порізи, які зробила на моїх грудях Ірен Сабіно в ту ніч, коли вона й Марласка напали на мене на кладовищі Сан-Жервазіо.

– Шестикутна зірка. Ви мене не смішіть, Мартін. Ці порізи ви могли зробити собі сам. Вони нічого не доводять. Ірен Сабіно – це вбога жінка, що заробляє собі на життя, працюючи в пральні на вулиці Кадена, а не відьма й не чаклунка.

– А що ви скажете про Рікардо Сальвадора?

– Рікардо Сальвадора звільнили зі служби в поліції 1906 року, після того як він протягом двох років не хотів закривати справу про смерть Дієґо Марласки, водночас підтримуючи незаконний зв’язок із дружиною небіжчика. Останні відомості по нього вказують на те, що він сів на корабель і виїхав до Америки, щоб розпочати там нове життя.

Я не міг утриматися від сміху перед неймовірністю цієї самоомани.

– Невже ви не розумієте, інспекторе? Не розумієте, що ви потрапили в ту саму пастку, яку наставив на мене Марласка?

Ґрандес подивився на мене з жалем.

– Це ви не розумієте, що відбувається, Мартін. Стрілки годинника рухаються, а ви замість розповісти мені про те, що вчинили з Крістіною Саньєр, уперто намагаєтеся переконати мене в правдивості історії, що ніби зійшла зі сторінок «Міста проклятих». Існує лише одна пастка: та, яку ви налаштували на себе самого. І кожна хвилина, яка спливає без того, щоб ви сказали мені правду, робить усе складнішою реалізацію мого бажання витягти вас із тієї пастки.

Ґрандес кілька разів провів долонею перед моїми очима, ніби хотів переконатися в тому, що я не втратив чуття зору.

– Ні? То ви нічого мені не скажете? Робіть як знаєте. Але дозвольте мені закінчити свою розповідь про те, що дав мені сьогоднішній день. Після візиту до Ірен Сабіно я, правду кажучи, досить-таки стомився й повернувся на короткий час до комісаріату, де знайшов-таки в собі бажання зателефонувати до відділка цивільної жандармерії в Пучсарда. Там мені підтвердили, що бачили, як ви виходили із закладу, у якому лікувалася Крістіна Саньєр, у ту ніч, коли вона звідти зникла, що ви так і не повернулися до готелю, щоб забрати свої пожитки, і що головний лікар санаторію розповів їм, як ви перетнули шкіряні паси, якими пацієнтка була прив’язана до свого ліжка. Після цього я зателефонував вашому давньому другові Педро Відалю, який люб’язно погодився приїхати в комісаріат. Бідолашний чоловік перебуває в розпачі. Він розповів, що під час вашої останньої зустрічі ви вдарили його. Це правда?

Я кивнув головою.

– Знайте ж, що він не тримає на вас зла. Він навіть намагався переконати мене, щоб я вас відпустив. Сказав, що все має своє пояснення. Що у вас було дуже тяжке життя. Що ви втратили батька з його вини. Що він почувається відповідальним. Що єдине, чого він хоче, – це повернути свою дружину, тож не має найменшого наміру вимагати якогось покарання для вас.

– Ви розповіли про все Відалю?

– Я не мав іншої ради.

Я затулив обличчя долонями.

– І що він сказав? – запитав я.

Ґрандес стенув плечима.

– Він вважає, що ви втратили розум. Він вважає вас невинним і не зичить вам нічого поганого в будь-якому випадку. Його родина дотримується іншої думки. Мені відомо, що сеньйор, батько вашого друга Відаля, який ніколи не мав до вас теплих почуттів, таємно запропонував винагороду Маркосу й Кастело, якщо вони виб’ють у вас зізнання менш як за дванадцять годин. Вони запевнили його, що на ранок ви будете готові навіть продекламувати будь-які вірші, що їх він вам замовить.

– А що думаєте ви?

– Сказати вам правду? Відверто кажучи, мені хочеться вірити в те, у чому Педро Відаль переконаний, а саме що ви втратили розум.

Я не сказав йому, що вже й сам почав у це вірити. Я пильно подивився на Ґрандеса й помітив щось дивне у виразі його обличчя.

– Ви чогось мені не розповіли, – сказав я.

– Я розповів вам більше, аніж досить, – не погодився зі мною він.

– І все ж таки чого ви мені не сказали?

Ґрандес уважно подивився на мене, і в нього вихопився якийсь дивний сміх.

– Сьогодні вранці ви розповіли, що в той вечір, коли помер сеньйор Семпере, хтось проходив повз книгарню й чув, як старий із кимось сперечається, і йому здалося, що та жінка хотіла придбати книжку, вашу книжку, і коли сеньйор Семпере відмовився продати її, між ними виникла бійка й у книгаря стався серцевий напад. Згідно з вашими словами, то була майже унікальна книжка, якої залишилося тільки кілька примірників. Як, ви кажете, вона називалася?

– «Кроки в небо».

– Саме так. І ви підозрюєте, що цю книжку вкрали саме в той вечір, коли помер сеньйор Семпере?

Я кивнув головою. Інспектор дістав сигарету й закурив. Двічі затягнувся й загасив її.

– У цьому полягає моя дилема, Мартін. З одного боку, я вірю, що ви наговорили мені купу брехень, які або вигадали, вважаючи мене йолопом, або – і це, можливо, ще гірше – почали й самі в них вірити, стільки разів повторюючи їх. Усе вказує на вас, і мені найпростіше було б умити руки й віддати вас Маркосу та Кастело.

– Але…

– …але, і це «але» зовсім маленьке, малозначуще, «але», яке мої колеги не вважали б навіть за проблему й просто проігнорували б його, та мене воно тривожить так, ніби це порошинка в оці, і вселяє мені сумнів, сумнів, який суперечить усьому тому, чого я навчився за двадцять років служби, і цей сумнів каже, що хоча те, що ви мені розповіли, і не є правдою, але воно не є також і брехнею.

– Можу тільки сказати: я розповів вам те, що пригадую, інспекторе. Ви можете мені вірити чи не вірити. Правду кажучи, я й сам собі іноді не вірю. Але це те, що пригадується мені.

Ґрандес підвівся й став ходити навколо стола.

– Сьогодні пополудні, коли я розмовляв із Марією Антонією Санаухою, або Ірен Сабіно, у кімнаті пансіону, у якому вона мешкає, я запитав у неї, чи знає вона, хто ви такий. Вона сказала, що не знає. Я пояснив їй, що ви живете в будинку з вежею, там, де вона й Марласка прожили кілька місяців. Я знову запитав її, чи пригадує вона вас. Вона знову сказала, що ні. Трохи згодом я їй сказав, що ви відвідували усипальницю родини Марласок і запевняєте, що бачили її там. Утретє та жінка заперечила, що будь-коли зустрічалася з вами. І я їй повірив. Я вірив їй доти, доки, коли вже наготувався йти, вона сказала, що їй холодно, і відчинила шафу, щоб узяти там вовняну шаль і накинути її на плечі. І тоді я побачив книжку, яка лежала в неї на столі. Вона привернула мою увагу тому, що була єдиною книжкою в усьому тому помешканні. Скориставшись із того, що вона обернулася до мене спиною, я розгорнув ту книжку й прочитав на першій сторінці дарчий напис, зроблений від руки: «Сеньйорові Семпере, найліпшому другові з тих, яких можна собі бажати і який відчинив для мене двері світу й навчив проходити в них», – процитував напам’ять Ґрандес і додав: – Підписано: «Давид Мартін».