Карлос Сафон – Гра янгола (страница 93)

– Скажіть що-небудь, – попросив я.

Ґрандес зітхнув. Він підвівся зі стільця, якого не покинув жодного разу протягом усієї моєї розповіді, і підійшов до вікна, ставши до мене спиною. Я уявив собі, як дістаю револьвер із кишені пальта, стріляю йому в потилицю й виходжу звідси, відчинивши двері ключем, який дістану з його кишені. Через шістдесят секунд я міг би опинитися на вулиці.

– Ми з вами розмовляємо тут тому, що вчора нам надіслали телеграму з відділка цивільної жандармерії Пучсарда, де сказано, що Крістіна Саньєр зникла із санаторію на віллі сан-Антоніо» і ви головний підозрюваний. Головний лікар того центру запевняє, що ви говорили йому про своє бажання забрати її, а він категорично відмовився виписати її з лікарні. Я розповідаю про це, щоб ви добре собі усвідомили, чому ми з вами тут, у цій залі, за кавою й сигаретами розмовляємо, як двоє давніх друзів. Ми з вами тут тому, що дружина одного з найбагатших людей Барселони зникла, і ви єдиний, хто знає, де вона є. Ми з вами тут тому, що батько вашого друга Педро Відаля, один із наймогутніших людей нашого міста, зацікавлений у цій справі й на правах, як здається, вашого давнього знайомого, він звернувся до моїх начальників із люб’язним проханням, щоб ми не доторкнулися до вас навіть пальцем, перш ніж добудемо від вас цю інформацію, і щоб ми відклали всі інші міркування на потім. Якби не це і якби не моя наполегливість у тому, щоб мені надали змогу прояснити справу власними методами, якби не це, повторюю, то ви сиділи б у найтемнішій буцегарні й замість розмовляти зі мною розмовляли б із Маркосом і Кастело, які, щоб ви знали, переконані в тому, що розмовляти з вами, не розтрощивши для початку вам молотком коліна, – це означає лише марнувати час і ставити під небезпеку життя сеньйори Відаль, і таку думку з кожною хвилиною, що спливає, дедалі більше поділяють мої начальники, які вважають, що я даю вам надто багато волі в ім’я нашої дружби.

Ґрандес обернувся й подивився на мене зі стримуваним гнівом.

– Ви мене не слухали, – сказав я. – Ви не чули нічого з того, що я вам сказав.

– Я вас вислухав дуже уважно, Мартін. Я чув, як, помираючи й перебуваючи в повному розпачі, ви уклали договір із більш аніж таємничим паризьким видавцем, про якого ніхто ніколи не чув і якого ніхто ніколи не бачив, щоб винайти для нього, як ви самі висловилися, нову релігію в обмін на сто тисяч французьких франків, а потім з’ясувалося, що насправді ви потрапили в тенета зловісної змови, у яку були втягнуті адвокат, що симулював свою власну смерть двадцять п’ять років тому, його коханка-артистка, яка пустилася берега, щоб уникнути своєї долі, що стала тепер вашою долею. Я вислухав, як ця доля привела вас у пастку проклятого будинку, який уже зловив у свої тенета вашого попередника Дієґо Марласку, де ви переконалися в тому, що хтось стежить за кожним вашим кроком і вбиває всіх тих, хто міг би відкрити таємницю чоловіка, що, за вашими ж таки словами, був майже такий самий божевільний, як і ви. Чоловік-тінь, який прикинувся колишнім поліціантом, аби приховати той факт, що він залишився живий, здійснив цілу низку злочинів з допомогою своєї коханки, зокрема й прискоривши смерть сеньйора Семпере з якоїсь дивної причини, що її навіть ви неспроможні пояснити.

– Ірен Сабіно вбила Семпере, щоб украсти в нього книжку. Книжку, що, на її думку, містить у собі мою душу.

Ґрандес ударив себе долонею по лобі так, ніби щойно усвідомив собі суть питання.

– Зрозуміло. Який же я був дурний. Це все пояснює. Як і ту жахливу таємницю, що її відкрила вам чаклунка з пляжу Боґатель. Відьма із Соморостро. Дуже цікаве пояснення. Надзвичайно переконливе. Якщо я правильно його зрозумів, такий собі Марласка утримує в полоні чужу душу, щоб затулити нею свою власну й у такий спосіб уникнути прокляття. Скажіть мені, будь ласка, ви взяли цю ситуацію зі свого «Міста проклятих» чи вигадали її тільки щойно?

– Нічого я не вигадав.

– А ви поставте себе на моє місце й подумайте, чи ви повірили б тому, що мені щойно розповіли.

– Можливо, і ні. Але я розповів усе, що знаю.

– Схоже, що так. До того ж ви назвали мені конкретні дати й навели конкретні докази правдивості своєї розповіді, такі, як візит до лікаря Тріаса, відкриття рахунку в Іспанському колоніальному банку, ваша власна могильна плита, що чекає свого часу в одній із майстерень кладовища Пуебло-Нуево, і навіть юридичний договір між чоловіком, якого ви називаєте хазяїном, і адвокатською конторою Валера, та багато інших деталей фактичного характеру, які свідчать про ваш великий досвід у створенні детективних історій. Єдине, про що ви мені не розповіли й що, признаюся щиро, для вашого ж таки добра й для мого власного я сподівався почути від вас, це де перебуває Крістіна Саньєр.

Я зрозумів, що врятувати мене в цю мить може тільки брехня. Як тільки я розповім їм правду про Крістіну, мої години будуть полічені.

– Я не знаю, де вона є.

– Брехня.

– Я вже вам сказав, що розповідати вам правду марно, – відповів я.

– Я лише почуваюся ідіотом, тому що хотів допомогти вам.

– Ви справді хотіли допомогти мені, інспекторе?

– Так.

– Тоді підтвердьте те, що я вам розповів. Знайдіть Марласку й Ірен Сабіно.

– Мої начальники дали мені двадцять чотири години на роботу з вами. Якщо на той час я не передам їм Крістіну Саньєр живою й здоровою, мене відсторонять від справи, а вас передадуть до рук Маркоса й Кастело, які вже давно чекають своєї нагоди зробити приємність начальству, і вони її не пропустять.

– Тоді не марнуйте часу.

Ґрандес зітхнув, але кивнув головою.

– Сподіваюся, ви знаєте, що робите, Мартін.

Я прикинув, що було близько дев’ятої ранку, коли інспектор Віктор Ґрандес покинув мене, замкненого в тій залі, у компанії лише термоса з холодною кавою та пачки сигарет. Він поставив на варті біля дверей одного зі своїх людей, і я чув, як він наказав, щоб той під жодним приводом нікого не пропускав. Через п’ять хвилин після того як він пішов, хтось постукав у двері, і я впізнав обличчя сержанта Маркоса, яке з’явилося за шибкою. Я не міг почути його слів, проте артикуляція його губ не залишала місця для сумнівів:

– Готуйся, сучий сину.

Решту ранку я просидів на підвіконні, дивлячись на людей, що йшли, куди їм хотілося, по той бік ґрат, курячи та розгризаючи грудки цукру з тією самою насолодою, з якою це неодноразово робив на моїх очах хазяїн. Утома – а може, то був розпач – здолала мене десь опівдні, і я ліг на підлогу обличчям до стіни. Я заснув менш як за хвилину. Коли прокинувся, у залі була півсутінь. Уже споночіло, і жовте світло від ліхтарів на Віа-Лаєтана малювало тіні від автомобілів і трамваїв на стелі зали. Я підвівся на ноги, відчуваючи холод від підлоги в усіх м’язах свого тіла, і підійшов до радіатора в кутку, який виявився холоднішим, ніж мої руки.

У цю мить я почув, як двері до зали відчинилися в мене за спиною, і, обернувшись, побачив інспектора, що дивився на мене з дверей. За знаком Ґрандеса один із його людей увімкнув у залі світло й зачинив двері. Різке металеве світло вдарило мені у вічі, на мить засліпивши. Коли я розплющив очі, то побачив інспектора, що кліпав повіками так само розгублено, як і я.

– Вам треба в туалет?

– Ні. Узявши до уваги обставини, я вирішив помочитися в штани й у такий спосіб почати готуватися до камери жахіть інквізиторів Маркоса й Кастело.

– Я радий, що ви не втратили почуття гумору. Воно вам знадобиться. Сідайте.

Ми сіли на ті самі стільці, на яких сиділи кілька годин тому, і мовчки подивилися один на одного.

– Я почав перевіряти деякі факти з вашої розповіді.

– І як?

– Звідки ви хочете щоб я почав?

– Ви поліція.

– Мій перший візит був у клініку лікаря Тріаса, на вулицю Мунтанер. Він був коротким. Лікар Тріас помер дванадцять років тому, і його консультація вже вісім років належить дантистові на ім’я Бернат Льйофріу, який, звісно ж, ніколи про вас не чув.

– Це неможливо.

– Стривайте, найцікавіше буде далі. Вийшовши звідти, я навідався до центральної контори Іспанського колоніального банку. Їхні декорації та бездоганне обслуговування вражають. Мені навіть захотілося відкрити там рахунок. Там мені повідомили, що ви ніколи не відкривали рахунку в тому закладі, що вони ніколи не чули ні про кого, хто мав би ім’я Андреас Кореллі, і що жоден із їхніх клієнтів не має на своєму валютному рахунку сто тисяч франків. Ви все чули?

Я зціпив зуби, але кивнув головою.

– Свій наступний візит я зробив до контори покійного адвоката Валера. Там я довідався, що ви справді маєте банківський рахунок, але не в Іспанському колоніальному банку, а в банку «Сабадель», звідки на рахунок адвокатів ви перевели гроші у сумі дві тисячі песет десь півроку тому.

– Нічого не розумію.

– Усе дуже просто. Ви найняли Валера анонімно, чи так вам здавалося, адже банки мають пам’ять кращу, аніж поети, і не забувають жодного сантима, який їм доводиться переводити на той або той рахунок. Признаюся вам, що на той час у мене з’явився справжній інтерес до цієї справи, і я вирішив навідатися до майстерні надгробних скульптур «Санабре та сини».

– Не кажіть мені, що ви не бачили там янгола…

– Я бачив його, бачив. Він справляє велике враження. Як і лист, підписаний вашою рукою й відісланий три місяці тому, у якому ви замовили цю роботу й надіслали чек попередньої оплати, що їх сумлінний Санабре зберіг у своїх книгах. То надзвичайно милий чоловік, що дуже пишається своєю роботою. Він сказав мені, що це його справжній шедевр, що його навідало божественне натхнення, коли він виконував це замовлення.