Карлос Сафон – Гра янгола (страница 79)

– Ми продаємо значно менше книжок. Схоже, людям тепер тяжко до нас приходити, бо вони надто добре пам’ятають бідолашного сеньйора Семпере. І, правду кажучи, той стан, у якому перебувають рахунки, не обіцяє нічого доброго.

– А в якому стані перебувають рахунки?

– У препоганому. Нижче від найнижчого. За ті тижні, поки там працюю, я перевірила баланс і з’ясувала, що сеньйор Семпере, царство йому небесне, був справжньою катастрофою. Він дарував книжки кожному, хто не міг за них заплатити. Або давав почитати, і йому їх не повертали. Купував збірники творів, які неможливо було продати, бо конкуренти погрожували спалити або знищити їх. Роздавав милостиню поетам-графоманам, які не мали чого їсти. Решту ви можете собі уявити.

– Кредитори вже дають про себе знати?

– Іноді приходять по двоє на день, окрім листів та банківських авізо. Добра новина лише в тому, що пропозицій нам не бракує.

– Щодо купівлі?

– Кілька торговців свининою з провінції Вік дуже зацікавлені в тому, щоб придбати наше приміщення.

– А що каже Семпере-син?

– Що свинина потрібна всім. Реальний погляд на життя не належить до його переваг. Каже, що ми виборсаємося, що він зберігає віру.

– А в тебе її нема?

– Я вірю в арифметику, і коли підраховую цифри, то для мене стає очевидним, що через два місяці вітрина нашої книгарні буде заповнена вудженою та вареною ковбасою.

– Ми знайдемо якийсь вихід.

Ізабелла всміхнулася.

– Я чекала, коли ви це скажете. А що ми заговорили про неоплачені рахунки, то ви мені, певно, скажете, що перестали працювати на свого хазяїна.

Я показав їй чисті руки.

– Я став вільним художником.

Вона провела мене нагору сходами, і, коли вже мала прощатися, я побачив, що вона вагається.

– Що таке? – запитав я.

– Я думала вам не казати, але… ліпше ви довідаєтеся про це від мене, аніж від інших. Ідеться про сеньйора Семпере.

Ми увійшли й сіли на галереї біля каміна, вогонь у якому Ізабелла оживила, укинувши туди кілька дровин. Попіл від «Lux aeterna» Марласки досі лежав там, і моя колишня асистентка кинула на мене погляд, щодо змісту якого помилитися було важко.

– Що ти хочеш розповісти мені про Семпере?

– Я знаю це від дона Анаклето, одного із сусідів по під’їзду. Він розповів мені, що в той день, коли сеньйор Семпере помер, бачив, як той із кимось сперечався в книгарні. Він тоді повертався додому й каже, що голоси було чутно навіть на вулиці.

– З ким він сперечався?

– З якоюсь жінкою. Уже немолодою. Дон Анаклето, як він каже, ніколи раніше її тут не бачив, хоча каже, ніби вона здалася йому туманно знайомою, але вірити донові Анаклето в таких практичних питаннях навряд чи можна, адже йому, наприклад, більше подобаються прислівники, аніж зацукрований мигдаль.

– Він чув, про що вони сперечалися?

– Йому здалося, вони говорили про вас.

– Про мене?

Ізабелла кивнула головою.

– Його син пішов на короткий час: мав віднести замовлення на вулицю Кануда. Він був відсутній лише десять або п’ятнадцять хвилин. Коли повернувся, то побачив, що батько лежить на підлозі, за прилавком. Він іще дихав, але був холодний. І коли прийшов лікар, було вже пізно…

Мені здалося, що на мене обвалився світ.

– Не варто мені було це казати… – промурмотіла Ізабелла.

– Ні. Ти правильно зробила. Дон Анаклето більше нічого не розповів про ту жінку?

– Ні. Тільки те, що вони сперечалися. Йому здалося, що сперечалися вони про книжку. Книжку, яку вона хотіла купити і яку сеньйор Семпере не хотів їй продати.

– А до чого тут я? Не розумію.

– Бо це була ваша книжка. «Кроки в небо». То був єдиний примірник, який сеньйор Семпере зберіг для своєї персональної колекції й не мав наміру продавати…

Мене опанувала похмура впевненість.

– А книжка… – почав був я.

– …її вже там немає. Вона зникла, – завершила свою розповідь Ізабелла. – Я заглянула до реєстру, бо сеньйор Семпере записував туди всі книжки, які він продавав, разом із датою та ціною, але про цю книжку запису не було.

– Його син знає?

– Ні. Я не розповіла про це нікому, крім вас. Я досі намагаюся зрозуміти, що відбулося в той день у книгарні. Я подумала, можливо, вам щось відомо…

– Та жінка намагалася забрати книжку силоміць, і в боротьбі із сеньйором Семпере стався серцевий напад. І все через мою паскудну книжку.

Я відчув спазми в шлунку.

– Це ще не все, – сказала Ізабелла.

– Як не все?

– Через кілька днів я зустрілася з доном Анаклето на сходах, і він сказав мені, що пригадав ту жінку. У той день, коли він її побачив, він її не впізнав, але потім йому спало на думку, що він бачив її багато років тому в театрі.

– У театрі?

Ізабелла кивнула.

Я поринув у тривалу мовчанку. Ізабелла стежила за мною з тривогою в погляді.

– Тепер мені стало неспокійно за вас. Не треба було мені це розповідати.

– Ні, ти правильно зробила. Справді зробила добре.

Ізабелла похитала головою.

– На цю ніч я залишуся з вами.

– А твоя репутація?

– Це ваша репутація в небезпеці. Я сходжу лише на мить до крамниці батьків, щоб зателефонувати до книгарні й попередити.

– У цьому нема потреби, Ізабелло.

– У цьому не було б потреби, якби до вас дійшло, що ми живемо у двадцятому сторіччі, і ви поставили телефон у своєму мавзолеї. Я повернуся за чверть години. Без дискусій.

Коли Ізабелла пішла, переконаність у тому, що смерть мого давнього друга Семпере лежить на моєму сумлінні, почала тяжко мене гнітити. Я пригадав, що старий книгар завжди мені казав, що книжки мають душу, вони наділені душею того, хто їх написав, і тих, хто їх прочитав і ввійшов до їхнього світу. Я зрозумів, що до своєї останньої секунди він боровся, щоб захистити мене, принісши себе в жертву, щоб урятувати ту суміш паперу й чорнила, де, як він вірив, зберігалася в словах і літерах моя душа. Коли Ізабелла повернулася з торбиною всіляких делікатесних продуктів із крамниці свого батька, їй досить було глянути на мене, щоб усе зрозуміти.

– Ви знаєте ту жінку, – сказала вона. – Жінку, яка вбила сеньйора Семпере.

– Думаю, що так. Ірен Сабіно.

– Це не та, яку ми бачили на старих фотографіях у тій кімнаті, що в кінці коридору? Актриса? – Я кивнув головою. – І навіщо знадобилася їй та книжка?

– Я не знаю.

Пізніше, трохи перекусивши наїдками з «Кана Жисперта», ми сіли удвох в одне велике крісло перед каміном. Ми дивилися на вогонь, і Ізабелла схилила голову мені на плече.

– Учора вночі мені снилося, що в мене син, – сказала вона. – Він кликав мене, але я не могла ані почути його, ані прийти до нього, бо перебувала в такому місці, де було дуже холодно, і я не могла рухатися. Він кликав мене, а я не могла прийти йому на допомогу.

– То був лише сон, – сказав я.

– Він здавався цілком реальним.