Карлос Сафон – Гра янгола (страница 78)

– Я знаю, як треба митися.

– Щось не дуже схоже.

Поки Ізабелла ходила по лікаря, я підкорився її наказам і прийняв хрещення в холодній воді з милом. Я не голився від самого похорону й, коли подивився на себе в дзеркало, побачив, що став схожий на вовка. Очі в мене запливли кров’ю, а шкіра була хворобливо бліда. Я вдягнувся в чистий одяг і сів чекати на галереї. Ізабелла повернулася через двадцять хвилин у товаристві ескулапа, що його, як мені здалося, я вже бачив у цьому кварталі.

– Ось ваш пацієнт. І не вірте жодному його слову, бо він брехун, – оголосила Ізабелла.

Лікар скинув на мене поглядом, оцінюючи ступінь моєї ворожості.

– А ви вірте лише собі самому, лікарю, – запропонував я. – Так, ніби я й не існую.

Лікар розпочав делікатний ритуал медичного обстеження, прослухав мене кілька разів, оглянув мені зіниці, рот, поставив кілька запитань таємничого характеру й кілька разів поглянув на мене скоса, тобто вдався до всіх тих заходів, які лежать в основі медичної науки. Коли оглядав порізи, що їх Ірен Сабіно зробила мені бритвою на грудях, то вигнув дугою одну брову й подивився на мене.

– А це що?

– Довго розповідати, лікарю.

– Ви це зробили собі самі?

Я похитав головою.

– Я залишу вам мазь, але боюся, що шрам не зійде.

– Гадаю, саме таку мету ставив перед собою автор порізів.

Лікар продовжив огляд. Я терпляче зносив усе, дивлячись на Ізабеллу, яка стривожено спостерігала за мною від дверей. Я зрозумів, як мені її бракувало і як я цінував її товариство.

– Твій переляк надмірний, – промурмотів я з докором у голосі.

Лікар оглянув мої руки й насупив брови, побачивши, що пучки пальців стерлися майже до голого м’яса. Він став бинтувати мені їх один за одним.

– Скільки вже часу ви не їли?

Я знизав плечима. Лікар обмінявся поглядом з Ізабеллою.

– Особливих підстав для тривоги немає, але вам треба буде прийти в мою консультацію завтра надвечір.

– Боюся, це неможливо, лікарю, – сказав я.

– Він прийде, – запевнила Ізабелла.

– А поки що я рекомендував би вам з’їсти чогось гарячого, спочатку бульйону, а потім чогось твердого; раджу пити багато води, але не вживати ні кави, ані будь-яких збудливих напоїв, насамперед вам треба як слід відпочити. Ви являєте собою класичну картину виснаження та зневоднення й початку анемії.

Ізабелла зітхнула.

– Це пусте, – наважився заперечити я.

Лікар подивився на мене із сумнівом і підвівся.

– Завтра я чекаю вас у своїй консультації о четвертій годині. Тут у мене немає ані інструментів, ані умов, щоб оглянути вас ретельніше.

Він закрив свою валізку й попрощався зі мною чемним поклоном. Ізабелла провела його до дверей, і я чув, як вони розмовляли хвилини зо дві на сходовому майданчику. Я знову вдягся й чекав, як добрий пацієнт, сидячи на ліжку. Я почув, як двері зачинилися й лікар став спускатися сходами. Я знав, що Ізабелла стоїть у передпокої, вирішивши зачекати секунду, перш ніж увійти до спальні. Коли нарешті вона увійшла, я зустрів її усмішкою.

– Я зготую вам щось поїсти.

– У мене нема апетиту.

– Це мене не цікавить. Ви поїсте, а потім я виведу вас прогулятися на повітрі. І жодних заперечень.

Ізабелла приготувала мені бульйон, куди я накидав шматочків хліба й, зробивши над собою неабияке зусилля, випив, удаючи, ніби мені дуже смачно, хоч у мене було таке відчуття, ніби я ковтаю воду з камінцями. Я з’їв усе, що було в мисці, і показав порожню посудину Ізабеллі, що чатувала біля мене, наче сержант, поки я їв. Потім вона повела мене в спальню й знайшла там у шафі пальто. Обгорнула мені шию шарфом, наділа рукавиці й підштовхнула мене до дверей. Коли ми вийшли на вулицю, віяв холодний вітер, але надвечірнє сонце ще висіло над обрієм, забарвлюючи вулиці в колір бурштину.

– Ми як двоє наречених, – сказав я.

– Дуже мило з вашого боку.

Ми дійшли до парку Сьюдадела й заглибилися в гущавину дерев, під навіс із гілля. Дійшли до водограю з великим басейном і сіли біля нього на лаву.

– Дякую, – промурмотів я.

Ізабелла не відповіла.

– Я не запитав у тебе, як тобі ведеться, – промовив я.

– Нічого особливого.

– А все ж таки?

– Мої батьки перебувають на сьомому небі від щастя, відколи я повернулася. Сказали, що ви дуже добре вплинули на мене. Якби вони знали… Але мої стосунки з ними й справді стали кращими. Щоправда, я бачу їх не так багато. Майже весь час перебуваю в книгарні.

– А Семпере? Як він пережив смерть батька?

– Не вельми добре.

– А як ставишся до нього ти?

– Він гарний чоловік, – сказала вона.

Ізабелла довго мовчала, сидячи з опущеною головою.

– Він попросив, щоб я вийшла за нього заміж, – сказала вона. – Два дні тому в «Чотирьох котах».

Я подивився на її профіль, спокійний і вже позбавлений тієї дитячої невинності, яку мені так подобалося бачити в ній і якої там, либонь, ніколи не було.

– А ти? – запитав я нарешті.

– Я сказала йому, що подумаю.

– І будеш думати?

Погляд Ізабелли губився на дні басейну.

– Він сказав мені, що хоче створити родину, мати дітей… що ми житимемо на поверсі над книгарнею, що в нас усе буде гаразд, попри ті борги, яких наробив сеньйор Семпере.

– Ти, власне, ще молода…

Вона обернула голову й подивилася мені у вічі.

– Ти його кохаєш?

Вона усміхнулася з незглибимим смутком.

– Звідки я знаю. Він подобається мені, але не так сильно, як, за його словами, подобаюся йому я.

– Іноді людина за тяжких обставин схильна змішувати співчуття з коханням, – сказав я.

– Не турбуйтеся за мене.

– Я тільки тебе прошу: дай собі трохи часу.

Ми подивилися одне на одного з виразом глибокого взаєморозуміння, яке не потребувало слів, і я обняв її.

– Ми друзі?

– Доти, доки нас розлучить смерть.

Повертаючись додому, ми зайшли до продуктової крамниці на вулиці Комерсіо, щоб купити молока й хліба. Ізабелла сказала, що попросить батька передати мені доброго м’яса, і я повинен буду все його з’їсти.

– А як там справи в книгарні? – запитав я.