Карлос Сафон – Гра янгола (страница 81)
– Він майже завершений, – сказав я.
Обличчя хазяїна розквітло усмішкою, на яку я визнав за ліпше не дивитися.
– О, це справді велика новина. Коли я зможу прийняти вас?
– Через два тижні. Мені залишається тільки переглянути текст. Трохи підстругати, трохи відшліфувати.
– Ми можемо призначити точну дату?
– Якщо бажаєте…
– Четвер двадцять третього цього місяця вам підійде? Ви приймете моє запрошення на цю дату? Ми повечеряємо й відсвяткуємо успіх нашого задуму.
Четвер двадцять третього січня мав настати рівно через два тижні.
– Гаразд, – погодився я.
– Отже, домовилися.
Він підняв свою філіжанку з кавою, густо заправленою цукром, ніби проголошував тост, і вихилив її одним духом.
– А ви? – запитав він ніби мимохідь. – Що привело вас сюди?
– Я шукав одну людину.
– Я з нею знайомий?
– Ні.
– А я зустрічався з нею?
– Ні.
Хазяїн повільно кивнув головою, ніби смакуючи мою мовчанку.
– У мене відчуття, що я затримую вас проти вашої волі, мій друже.
– Я трохи стомився, більше нічого.
– Тоді я не стану забирати ваш час. Іноді забуваю, що, хоч я й утішаюся вашим товариством, моє товариство може бути для вас не дуже приємним.
Я слухняно всміхнувся й скористався його словами, щоб підвестися. Я побачив віддзеркаленою в його зіницях бліду ляльку, що визирала з темного колодязя.
– Будьте обережні, Мартін. Прошу вас.
– Я буду.
Я попрощався з ним кивком голови й рушив до виходу. Віддаляючись, я почув, як він підніс до рота ще одну грудку цукру й розтер її зубами.
Дорогою до бульвару Рамбла я побачив, що фасад «Лісео» освітлений і довга вервечка автомобілів під охороною невеличкого полку водіїв в уніформі чекає на тротуарі. Афіші повідомляли про постановку опери Моцарта «Так роблять усі жінки», і я запитав себе, чи Відаль наважився покинути свою віллу й приїхати на спектакль. Я пильно придивився до гурту водіїв, які стояли на вулиці, і незабаром помітив серед них Пепа. Я знаками показав йому, щоб він підійшов.
– Що ви робите тут, сеньйоре Мартін?
– Де вона?
– Сеньйор у театрі, дивиться оперу.
– Я запитую не про дона Педро. Я запитую про Крістіну. Про сеньйору Відаль. Де вона є?
Бідолашний Пеп проковтнув слину.
– Я не знаю. Ніхто не знає.
Він розповів мені, що Відаль шукає її вже кілька тижнів, а його батько, патріарх клану, навіть заплатив кільком високим службовцям департаменту поліції, щоб вони організували її пошуки.
– Спочатку сеньйор думав, що вона у вас…
– Вона не телефонувала, не надіслала листа або телеграми?..
– Ні, сеньйоре Мартін. Присягаюся вам, що ні. Усі ми дуже стривожені, а сеньйор… я не бачив його таким, відколи його знаю. Сьогодні перший вечір, коли він виїхав у світ після того, як зникла сеньйорита, я хотів сказати, сеньйора, звісно…
– Ти не пам’ятаєш, щоб Крістіна сказала щось, перед тим як піти з вілли «Геліус»?
– Ну, знаєте… – почав Пеп, стишуючи голос до пошепту. – Я чув, як вона сперечалася із сеньйором. Я бачив, як вона сумує. Вона часто сиділа сама-одна. Писала листи й щодня ходила на пошту, що на бульварі Королеви Елісенди, відсилати їх.
– Ти не розмовляв із нею коли-небудь наодинці?
– Одного дня, незадовго до того як вона втекла, сеньйор попросив мене, щоб я відвіз її машиною до лікаря.
– Вона була хвора?
– Вона не могла спати. Лікар приписав їй приймати перед сном по кілька крапель опію.
– Вона сказала тобі щось, коли ви їхали?
Пеп стенув плечима.
– Вона запитала мене про вас: чи знаю я щось про вас і чи бачив я вас.
– Більше нічого?
– Вона була дуже сумна. Розплакалася й, коли я запитав, що з нею відбувається, сказала, що їй дуже бракує батька, сеньйора Мануеля…
Я відразу все зрозумів і вилаяв себе за те, що не додумався до цього раніше. Пеп подивився на мене з подивом і запитав, чого я усміхаюся.
– Ви знаєте, де вона є? – запитав він.
– Гадаю, що так, – прошепотів я.
Тоді я почув голос, що гукав через вулицю, і помітив тінь знайомих обрисів, яка з’явилася у фойє «Лісео». Відаль не висидів навіть першої дії. Пеп миттю обернувся, щоб відповісти на оклик свого пана, і перш ніж він устиг сказати мені, щоб я ховався, я вже зник у нічній темряві.
Навіть здалеку вони мали той вигляд вісників зла, який годі було сплутати з будь-яким іншим. Вогники сигарет у синій темряві ночі, силуети, прихилені до чорної стіни, і струминки пари, що вилітали з кожним подихом трьох постатей, що несли варту біля порталу будинку з вежею. Інспектор Віктор Ґрандес у товаристві двох своїх хижих помічників – такий собі комітет урочистої зустрічі. Для мене не становило особливих труднощів уявити собі, що вони вже знайшли тіло Алісії Марласки на дні басейну біля її будинку в Саріа, у зв’язку з чим мій номер у чорному списку підозрюваних підскочив на кілька позицій. Тільки-но їх помітивши, я зупинився й пірнув у найгустішу темряву, що висіла над вулицею. Спостерігав за ними кілька хвилин, переконуючись у тому, що вони не помітили моєї присутності, адже я був від них за якихось півсотні метрів. Я впізнав профіль Ґрандеса у світлі ліхтаря, що висів на фасаді мого будинку. Повільно відступив під захист темряви, що огортала вулиці, шмигнув у перший провулок і загубився в лабіринті арок та проходів кварталу Рібера.
Через десять хвилин я вже був біля брами Французького вокзалу. Віконечка кас уже були зачинені, але ще можна було побачити кілька потягів, що вишикувалися понад перонами під великим склепінням зі скла й сталі. Я подивився на розклад руху й переконався, що, як я й боявся, жоден поїзд не відходив від вокзалу раніше, ніж наступного дня. Я не міг ризикувати повернутися додому й зустрітися з Ґрандесом та його компанією. Інтуїція підказувала мені, що цього разу візит до комісаріату відбудеться за повною програмою й навіть послужливий адвокат Валера не зможе так легко вирвати мене з лап поліції, як минулого разу.
Я вирішив заночувати в скромному готелі, що навпроти Біржі, на майдані Паласіо, де, як розповідали, живуть привиди кількох давніх біржових спекулянтів, які погано закінчили через свою надмірну жадібність та хибну арифметику. Я умисне обрав це кубло, бо мав усі підстави припустити, що там мене не шукатимуть навіть парки. Я записався під ім’ям Антоніо Міранда й заплатив наперед. Консьєрж, суб’єкт, схожий на молюска в мушлі своєї комірчини, яка водночас правила за приймальню, склад рушників і крамничку сувенірів, видав мені ключ, брусок мила марки «Сід Войовник», яке пахло лугом і яким, як мені здалося, уже користувалися, і повідомив, що якщо мені потрібна жіноча компанія, то він пришле служницю на прізвисько Крива, що незабаром повернеться зі свого чергового виклику.
– Після неї ви станете як новенький, – запевнив він.
Я відхилив цю пропозицію, пославшись на слабке здоров’я, і піднявся сходами, побажавши йому доброї ночі. Моя кімната розмірами та виглядом була схожа на саркофаг. Один погляд переконав мене в тому, що ліпше буде лягти на ліжко вдягненим, аби не залазити між простирадла й близько не знайомитися з усіма тими створіннями, які знайшли там притулок. Я накрився розсмиканою ковдрою, яку знайшов у шафі, – серед її запахів, либонь, найприємнішим був запах нафталіну, – і погасив світло, намагаючись собі уявити, що я ночую в готелі-люкс, який міг би собі дозволити, маючи на своєму рахунку сто тисяч франків. Але майже не зміг стулити очей протягом усієї ночі.
Я покинув готель уранці й попрямував на вокзал. Купив квиток першого класу, маючи надію поспати в потязі – надолужити сон, який не приходив до мене в тому барлозі, і, побачивши, що маю у своєму розпорядженні ще двадцять хвилин до відходу потяга, підійшов до телефонних кабін. Я назвав телефоністці номер, який дав мені Рікардо Сальвадор, номер його сусідів на першому поверсі.
– Мені потрібен Еміліо, будь ласка.
– Я слухаю.
– Мене звати Давид Мартін. Я друг сеньйора Рікардо Сальвадора. Він сказав мені, що я можу зателефонувати за цим номером у разі нагальної потреби.
– Ви можете зачекати хвилину, поки ми покличемо його?
Я подивився на станційні дзиґарі.
– Так. Я зачекаю. Дякую.
Минули щонайменше три хвилини, аж поки я почув, як до слухавки наближаються кроки, і голос Рікардо Сальвадора, що вселив мені спокій:
– Мартін? З вами все гаразд?