Карлос Сафон – Гра янгола (страница 76)
І тоді я почув, як хтось гупає у двері. Один, два, три удари. Довгий і наполегливий дзвінок. Я обернувся, ще розчавлений цими думками. Знову дзвінок. Хтось був унизу й гатив кулаками в мої двері. Серце в мене стрепенулося, і я побіг сходами вниз, переконаний, що Крістіна повернулася, що дорогою з нею щось сталося, і вона повернулася, що мої розпачливі й жалюгідні побоювання невиправдані, що цей день, зрештою, таки стане для мене днем нового, сподіваного життя. Я підбіг до дверей і відчинив їх. Вона була там, у темряві, у білому одязі. Я хотів обняти її, але потім побачив її залите слізьми обличчя й зрозумів, що ця жінка не Крістіна.
– Давиде, – прошепотіла Ізабелла надламаним голосом, – сеньйор Семпере помер.
Дія третя
Гра янгола
Коли ми підійшли до книгарні, уже споночіло. Золотий відсвіт прорізав темряву ночі біля дверей книгарні «Семпере та син», де зібралося близько сотні людей, що стояли зі свічками в руках. Деякі мовчки плакали, інші переглядалися між собою, не знаючи, що сказати. Я впізнав кілька облич друзів і клієнтів Семпере, людей, яким старий книгар дарував книжки, читачів, які приохотилися до читання з його допомогою. Мірою того, як новина поширювалася кварталом, приходили інші читачі й друзі, які не могли повірити, що сеньйор Семпере помер.
Усі лампи та світильники в книгарні горіли, і я побачив, що всередині приміщення дон Ґуставо Барсело міцно обіймає молодика, який ледве тримався на ногах. До мене дійшло, що то син Семпере, тільки тоді, коли Ізабелла взяла мене за руку й завела до книгарні. Побачивши, як я увійшов, Барсело підняв погляд і подивився на мене з усмішкою, у якій застиг вираз розпачу. Син книгаря плакав у його обіймах, і я не наважився підійти привітатися з ним. До нього підійшла Ізабелла й поклала руку йому на плече. Семпере-син обернувся, і я побачив його спотворене горем обличчя. Ізабелла підвела його до стільця й допомогла йому сісти. Син книгаря впав у крісло, наче зламана лялька. Ізабелла стала біля нього навколішки й обняла його. Я ще ніколи не відчував ні за кого такої гордості, яку відчув у ту мить за Ізабеллу, яка в ті хвилини здалася мені не дівчиною, а жінкою, сильнішою й мудрішою за всіх, котрі там зібралися.
Барсело підійшов до мене й подав мені руку, яка тремтіла. Я потиснув її.
– Це сталося зо дві години тому, – пояснив він мені хрипким голосом. – Він залишився на якусь хвилину сам-один у книгарні, і коли його син повернувся… Кажуть, він сперечався з кимось. Я не знаю. Лікар сказав, це серце.
Я проковтнув слину.
– Де він?
Барсело показав головою на двері до задньої кімнати. Я кивнув і попрямував туди. Перш ніж увійти, набрав повні груди повітря й стиснув пальці в кулаки. Переступив через поріг і побачив його. Він лежав на столі з руками, складеними на животі. Його шкіра була білою, як папір, а риси обличчя здавалися пожмаканими, як картон. Очі в нього були досі розплющені. Я усвідомив, що мені бракує повітря, і мав таке відчуття, ніби щось із величезною силою вдарило мене в шлунок. Я сперся на стіл і глибоко відітхнув. Нахилився над ним і стулив йому повіки. Погладив йому щоку, яка була холодною, і подивився навколо, на той світ сторінок і фантазій, який він створив. Мені хотілося вірити, що Семпере назавжди залишиться тут, між своїми книжками та своїми друзями. Я почув кроки за спиною й обернувся. Барсело привів двох чоловіків зі строгими обличчями, у чорному одязі, чия професія не викликала сумнівів.
– Це сеньйори з похоронного бюро, – сказав Барсело.
Обидва привіталися кивком голови з притаманною для їхнього фаху поважністю й підійшли оглянути тіло. Один із них, високий і сухорлявий, зробив дуже загальний огляд і щось сказав своєму товаришеві; той кивнув головою й записав дані до невеличкого нотатника.
– Похорон, я думаю, відбудеться завтра пополудні на Східному кладовищі, – сказав Барсело. – Я вирішив узяти організацію на себе, бо син розчавлений горем, ви й самі бачите. А в таких випадках, чим раніше…
– Дякую вам, доне Ґуставо.
Книгар скинув погляд на свого давнього друга й всміхнувся крізь сльози.
– І що ж ми тепер робитимемо, коли старий нас покинув? – запитав він.
– Я не знаю…
Один зі службовців похоронної контори делікатно кахикнув, показуючи, що він хоче щось сказати.
– Якщо ви нічого не маєте проти, то мій товариш і я підберемо труну й…
– Робіть те, що ви повинні робити, – урвав його я.
– Ви маєте якісь побажання щодо організації похоронного ритуалу?
Я подивився на нього, не розуміючи.
– Небіжчик був релігійний?
– Сеньйор Семпере вірив у книжки, – сказав я.
– Зрозуміло, – відповів той, відступаючи вбік.
Я подивився на Барсело, який стенув плечима.
– Скажіть йому, нехай запитає в сина, – додав я.
Я знову вийшов у переднє приміщення крамниці. Ізабелла подивилася на мене із запитанням у погляді й відступила від Семпере-сина. Вона підійшла до мене, і я пошепки поділився з нею своїми сумнівами.
– Сеньйор Семпере був добрим другом пароха сусідньої церкви Святої Анни. Ходять чутки, ніби люди з архієпископату вже давно хочуть вигнати його за бунтарство й непослух, але він дуже старий, тож вони хочуть просто дочекатися, коли він помре.
– Це саме той чоловік, який нам потрібен, – промовив я.
– Я поговорю з ним, – сказала Ізабелла.
Я показав на Семпере-сина.
– Як він?
Ізабелла подивилася мені у вічі.
– А ви?
– Зі мною все гаразд, – збрехав я. – Хто з ним залишиться на сьогоднішню ніч?
– Я, – сказала вона, не завагавшись ні на мить.
Я кивнув головою й поцілував її в щоку, перш ніж повернутися в заднє приміщення. Там Барсело сів біля свого давнього друга й, поки службовці ритуального закладу обмірювали тіло та запитували про одяг і взуття, налив бренді у два келихи й подав мені один. Я сів поруч із ним.
– За нашого друга Семпере, який навчив нас усіх читати, хоч і не навчив жити, – сказав він.
Ми підняли келихи й мовчки випили. Ми залишалися там, аж доки службовці похоронного бюро повернулися з труною та мотузками, на яких Семпере завтра опустять у могилу.
– Якщо не заперечуєте, то ми беремо поховання на себе, – сказав той із двох, що був балакучіший.
Я кивнув головою. Перш ніж вийти в передню кімнату книгарні, я взяв той старий примірник «Великих сподівань», який так ніколи й не забрав, і вклав його в руки сеньйора Семпере.
– На дорогу, – сказав я.
Через п’ятнадцять хвилин службовці похоронної контори винесли труну й поставили її на великий стіл у центрі крамниці. Великий натовп людей зібрався на вулиці й чекав там у глибокій мовчанці. Я підійшов до дверей і відчинив їх. Один за одним друзі книгарні «Семпере та син» стали заходити досередини, щоб востаннє побачитися з книгарем. Жодна людина не могла втриматися від сліз, і, щоб уберегти Семпере-сина від цього видовища, Ізабелла взяла його за руку й повела на другий поверх, що був над крамницею, де він жив із батьком протягом усього свого життя. Барсело і я залишилися біля старого Семпере, тоді як люди підходили попрощатися з ним. Деякі, найближчі, залишалися. Так тривало протягом усієї ночі. Барсело залишався до п’ятої ранку, а я – доти, доки Ізабелла спустилася з другого поверху невдовзі по тому, як почало розвиднятися, і наказала мені йти додому, хай навіть лише для того, щоб переодягтися та привести себе в порядок.
Я подивився на бідолашного Семпере й усміхнувся йому. Не міг повірити, що більше ніколи не увійду в ці двері й не побачу його за прилавком. Я пригадав, як уперше прийшов до цієї книгарні, коли був іще зовсім малим хлопчиком, і книгар здався мені тоді високим і дужим. Незнищенним. Наймудрішим чоловіком у світі.
– Ідіть додому, прошу вас… – прошепотіла Ізабелла.
– Чому?
– Будь ласка…
Вона вивела мене на вулицю й обняла.
– Я знаю, як ви любили його і як багато він для вас означав, – сказала вона мені.
«Ніхто про це не знав і не знає, – подумав я. – Ніхто». Але кивнув головою й, поцілувавши її в щоку, пішов куди очі дивляться, блукаючи вулицями, що здавалися мені безлюднішими, ніж будь-коли, вірячи в те, що коли я не зупинятимуся, а йтиму і йтиму, то мені не буде коли думати про те, що того світу, яким я його знав, уже не існує.
Народ збирався перед брамою кладовища, чекаючи, коли приїде катафалк. Ніхто не наважувався розмовляти. Чутно було далекий шум моря й гуркіт вантажного потяга, що наближався до міста заводів і фабрик, яке лежало по той бік кладовища. Було холодно, і сніжинки літали на вітрі. Незабаром після третьої години пополудні катафалк, запряжений чорними кіньми, під’їхав по проспекту Ікарія між кипарисами та старими складами й крамницями. Семпере-син та Ізабелла приїхали з ним. Шестеро колег по цеху книгарів Барселони, і серед них дон Ґуставо, підняли труну на плечі й внесли її на кладовище. Люди посунули за ними, утворивши мовчазну процесію, яка заглибилася у вулички кладовища, просуваючись усе далі між усипальницями та надгробками під покривалом із низьких хмар, які ходили хвилями, наче розлита ртуть. Я почув, як хтось каже, що син книгаря за одну ніч, здавалося, постарів на п’ятнадцять років. Про нього вже говорили як про сеньйора Семпере, бо тепер книгарня перейшла в його руки, а протягом життя чотирьох поколінь той чарівний базар на вулиці Святої Анни ніколи не змінював своєї назви й завжди перебував під орудою якогось сеньйора Семпере. Ізабелла вела його під руку, і здавалося, що, якби її не було там, він би повалився додолу, наче маріонетка з перетятими шворками.