Карлос Сафон – Гра янгола (страница 75)
Крістіна обернулася й всміхнулася.
– Шукаю, де що погано лежить.
Вона помітила, що мій погляд прикипів до папки, яку вона тримала в руках, і зробила лукаву гримасу.
– Що там усередині?
– Нічого. Нотатки. Записи. Нічого цікавого…
– Брехун. Я ладна об заклад побитися, що це та книжка, над якою ти працюєш, – мовила вона, намагаючись розв’язати стрічку. – Я помираю від бажання прочитати її…
– Я волію, щоб ти цього не робила, – сказав я, намагаючись говорити тоном лагіднішим, аніж той, на який був спроможний.
Крістіна нахмурила брови. Я скористався з цієї миті, щоб опуститися біля неї навколішки й делікатно забрати в неї папку.
– Що відбувається, Давиде?
– Нічого, нічого не відбувається, – запевнив я її з дурною усмішкою, що ніби застигла на моїх губах.
Я знову зав’язав стрічку папки й поклав її до скрині.
– Ти хочеш замкнути її на ключ? – запитала Крістіна.
Я обернувся, готовий попросити в неї пробачення, але Крістіна зникла, побігши сходами вниз. Я зітхнув і опустив віко скрині.
Я знайшов Крістіну внизу, у спальні. Якусь мить вона дивилася на мене так, ніби я був для неї незнайомцем. Я залишився у дверях.
– Пробач… – почав я.
– Тобі немає чого просити пробачення, – відповіла вона. – Я не повинна була пхати носа, куди мені пхати його не слід.
– Річ не в тому.
Вона подарувала мені усмішку, набагато холоднішу від точки замерзання, і зробила недбалий жест, який просвистів у повітрі, наче батіг.
– Це пусте, – сказала вона.
Я кинув головою, відкладаючи цю розмову на потім.
– Білетні каси на Французькому вокзалі скоро відчиняються, – сказав я. – Я думаю, мені варто піти туди зранку й купити квитки десь на середину дня. Потім я піду до банку й візьму гроші.
Крістіна обмежилася кивком голови.
– Дуже добре.
– Може, тим часом ти приготуєш сумку з одягом? А я повернуся години за дві.
Крістіна кволо всміхнулася.
– Я чекатиму тебе тут.
Я підійшов до неї і взяв її обличчя в долоні.
– Завтра ввечері ми вже будемо в Парижі, – сказав я їй, поцілував її в чоло й пішов.
У вестибюлі Французького вокзалу біля самих моїх ніг було дзеркало, у якому відображалися великі дзиґарі, підвішені до стелі. Стрілки показували тридцять п’ять хвилин на восьму ранку, але каси були зачинені. Прибиральник, озброєний мітлою й духом великого любителя чистоти, підмітав підлогу, насвистуючи якийсь куплет, і настільки, наскільки дозволяла його кульгавість, крутив стегнами з певною елегантністю. Не маючи більше чого робити, я став спостерігати за ним. То був маленький чоловічок, якого світ, здавалося, так роздушив, що відібрав у нього все, крім усмішки та втіхи бути спроможним підмітати цю ділянку підлоги з такою ретельністю, ніби йшлося про Сікстинську капелу. Поблизу нікого не було, і зрештою він помітив, що я за ним спостерігаю. Коли п’ятий поперечний перехід привів його до мого пункту спостереження, який я обладнав на одній із дерев’яних лав, що стояли по краях вестибюля, прибиральник зупинився й, обпершись на ручку мітли обома руками, подивився на мене ясним поглядом.
– Вони ніколи не відчиняють о тій годині, яку оголошують, – пояснив він, показуючи на віконечка кас.
– То для кого ж вони вивішують ту табличку, яка повідомляє, що вони відчиняються о сьомій?
Чоловічок стенув плечима й зітхнув із філософською незворушністю.
– Вони також пишуть розклади поїздів, а за п’ятнадцять років, що я тут працюю, я не бачив жодного, який би прийшов або відійшов у призначений час, – сказав він.
Прибиральник зі своєю мітлою рушив далі вглиб зали, і через п’ятнадцять хвилин я почув, як відчинилося віконце каси. Я підійшов і всміхнувся службовцеві.
– А я думав, ви відчиняєтеся о сьомій, – сказав.
– Так і справді вказано на табличці. Чого бажаєте?
– Два квитки першого класу до Парижа, на поїзд, що відходить десь опівдні.
– На сьогодні?
– Якщо це не завдасть вам надто великого клопоту.
Оформлення квитків забрало в нього майже п’ятнадцять хвилин. Закінчивши свою велику роботу, він недбало кинув їх на прилавок.
– На першу годину. Платформа четверта. Не запізнюйтеся.
Я заплатив, а що відійшов від віконечка не відразу, то був обдарований неприязним і доскіпливим поглядом.
– Вам чогось іще?
Я всміхнувся йому й похитав головою, і він скористався з цієї нагоди, щоб зачинити віконечко перед самісіньким моїм носом. Я обернувся й перетнув вестибюль, бездоганно чистий і блискучий завдяки зусиллям прибиральника, який привітав мене здалеку й побажав мені bon voyage[41].
Центральна контора Іспанського колоніального банку на вулиці Фонтанелла навіювала думку про храм. Великий портик відкривав прохід до нефа зі статуями обабіч, у глибині якого був ряд віконець, розташованих, наче вівтар. По обидва боки на зразок каплиць і сповідалень стояли дубові столи та розкішні крісла, і все це обслуговувалося невеличким військом фінансових інспекторів та службовців, елегантно вдягнених і озброєних щирими усмішками. Я взяв чотири тисячі франків готівкою й одержав інструкції про те, як я зможу брати гроші у філії, яку банк мав на розі вулиці Рен із бульваром Распай у Парижі, неподалік від готелю, про який мені казала Крістіна. З цим невеличким статком у кишені я попрощався, пустивши повз вуха слова уповноваженого, який остерігав мене, що вельми необачно ходити вулицями із такою кількістю металевих грошей.
Сонце підіймалося все вище в синьому небі кольору добрих надій, а свіжий вітерець доносив запах моря. Я йшов легкою ходою, ніби скинув із пліч важезний тягар, і вже почав плекати надію, що місто вирішило відпустити мене, не затаївши на мене злість… На бульварі Борна я затримався, щоб купити квіти для Крістіни – білі троянди, перев’язані червоною стрічкою. Я піднявся сходами будинку з вежею, перестрибуючи через дві приступки, із закарбованою на устах усмішкою та певністю, що сьогодні починаю перший день того життя, яке вважав утраченим для себе навіки. Я наготувався відчинити двері, та, коли застромив ключ у замкову шпарину, вони подалися. Двері були не замкнені.
Я штовхнув їх досередини й увійшов у хол. У домі панувала тиша.
– Крістіно!
Я залишив квіти на поличці в холі й зазирнув до спальні. Крістіни там не було. Я пробіг коридором до галереї. Жодного знаку її присутності. Я підійшов до сходів, що підіймалися до кабінету, і голосно покликав:
– Крістіно!
Луна повернула мені мій голос. Я знизав плечима й подивився на годинник, який стояв на одній із полиць бібліотеки в галереї. Була майже дев’ята година ранку. Я подумав, що Крістіна вийшла на вулицю щось купити і, звикши під час свого життя у кварталі Педральбес до того, що проблеми дверей і замків перебувають у цілковитій компетенції слуг, залишила двері відчиненими. Чекаючи її, я вирішив прилягти на диван у галереї. Сонце посилало свої промені крізь шибки, чисте й блискуче зимове сонце, і запрошувало розслабитися й відпочити. Я заплющив очі й спробував прикинути, що мені треба взяти із собою. Я прожив половину життя, оточений цими предметами, і тепер, коли настав час попрощатися з ними, був неспроможний скласти короткий список тих, без яких, на мою думку, не зможу обійтися. Поступово, сам того не усвідомлюючи, лежачи під гарячим світлом сонця й заколисаний своїми туманними й приємними надіями, я тихо й мирно заснув.
Коли прокинувся й подивився на годинник, що стояв на полиці книжкової шафи, була вже половина на першу. Залишалося не більш як півгодини до відходу поїзда. Я підхопився одним стрибком на ноги й побіг до спальні.
– Крістіно, ти де?
Цього разу я оббігав весь дім, кімнату за кімнатою, аж поки добіг до кабінету. Там не було нікого, але мені вчувся дивний запах у повітрі. Запах сірника. Світло, яке проникало сюди крізь шибки вікон, висвітлювало тонке мереживо цівок синього диму, що висіли в повітрі. Я увійшов до кабінету й знайшов на підлозі кілька спалених сірників. Я відчув гострий напад тривоги й опустився навколішки біля скрині. Підняв віко й зітхнув із полегкістю. Папка з рукописом була там. Я вже хотів опустити віко скрині, коли помітив, що червона стрічка, яка скріплювала папку, тепер була розв’язана. Я розгорнув папку. Перегорнув сторінки, але там нічого не бракувало. Я знову зав’язав папку, цього разу подвійним вузлом, і поклав її на місце. Опустив віко скрині й знову спустився на поверх. Сів у крісло на галереї й налаштувався чекати. Хвилини збігали з жорстокою невблаганністю.
Поступово усвідомлення того, що відбулося, опускалося на мене важким тягарем, і бажання вірити та сподіватися перетворилося на жовч і гіркоту. Незабаром я почув, як дзвони на Санта-Марії видзвонили другу годину. Потяг до Парижа відійшов від вокзалу, а Крістіна не повернулася. І тоді я зрозумів, що вона пішла, що ті короткі години, які ми провели разом, були не більш як міражем. Я дивився на шибки, за якими сяяв сонячний день, що вже не провіщав мені добру долю, і уявляв собі, як вона повернулася на віллу «Геліус», шукаючи притулку в обіймах Педро Відаля. Я відчував, як гіркота й злість повільно отруюють мені кров, і сміявся із самого себе та зі своїх абсурдних надій. Я сидів, неспроможний підвестися й ступити бодай крок, спостерігаючи, як на місто опускаються сутінки й тіні лягають на підлогу кабінету. Я підвівся й підійшов до вікна. Розчахнув його навстіж і висунувся назовні. Переді мною відкрилася можливість вертикального падіння з цілком достатньої висоти. Цілком достатньої для того, щоб переламати собі кістки, щоб перетворити їх на кинджали, які пронижуть моє тіло, і воно тихо згасне в калюжі крові, що розіллється на підлозі патіо. Я запитав себе, чи біль буде таким жорстоким, яким він мені уявлявся, і чи сила удару буде достатньою, щоб приспати мої чуття й забезпечити мені швидку смерть.