Карлос Сафон – Гра янгола (страница 73)

Крістіна мовчки дивилася на мене зі своєю розпачливою усмішкою та напіврозплющеними очима.

– Що будемо робити? – запитала вона.

Я нахилився над нею й поцілував її в губи. Вона обняла мене, і ми так лежали у світлі свічки, яка повільно догорала.

– Щось та буде, – прошепотів я.

Десь після світанку я прокинувся й побачив, що лежу сам-один у ліжку. Я вмить підхопився на ноги, зі страхом подумавши, що Крістіна знову пішла від мене посеред ночі. Але побачив, що її одяг та черевики лежать на кріслі, і зітхнув із полегкістю. Я побачив її на галереї, де вона сиділа перед каміном, загорнувшись у ковдру, а товсте поліно, що перетворилося на жар, дихало синім полум’ям. Я сів поруч і поцілував її в шию.

– Я не могла заснути, – сказала вона, не відриваючи погляду від вогню.

– Розбудила б мене.

– Я не посміла. У тебе було таке обличчя, ніби ти заснув уперше за багато місяців. Я вирішила ліпше оглянути твій дім.

– І що?

– Цей дім просякнутий смутком, – сказала вона. – Чому ти його не спалиш?

– А де ми будемо жити?

– У множині?

– Чом би й ні?

– Я думала, ти вже перестав писати казки.

– Це як їздити на велосипеді. Варто лише навчитися…

Крістіна подивилася на мене довгим поглядом.

– Що то за кімната в кінці коридору?

– Нічого особливого. Комора, у якій складено старі речі.

– Вона замкнена на ключ.

– Хочеш її подивитися?

Вона похитала головою.

– Це лише дім, Крістіно. Купа каміння та спогадів. Більше нічого.

– Чому б нам не поїхати? – сказала вона.

– Куди?

– Далеко.

Я не міг не всміхнутися, але вона мене не підтримала.

– І як далеко? – запитав я.

– Так далеко, що там ніхто не знатиме, хто ми такі, і їм буде байдуже.

– То ти цього хочеш? – запитав я.

– А ти ні?

Я замислився на мить.

– А Педро? – запитав, мало не подавившись цими словами.

Вона опустила ковдру, яка затуляла їй плечі, і подивилася на мене з викликом.

– Тобі потрібен його дозвіл на те, щоб спати зі мною? – Я вкусив себе за язик. Крістіна дивилася на мене зі слізьми в очах. – Пробач, – промурмотіла вона. – Я не мала права це казати.

Я підняв ковдру з підлоги й хотів накрити її, але вона відсунулася вбік і відхилила мій жест.

– Педро мене покинув, – сказала вона надломленим голосом. – Він поїхав учора в «Ріц» і чекає, що я приєднаюся там до нього. Я сказала: він знає, що я його не кохаю, що вийшла за нього з почуття вдячності або жалості. Він сказав, що йому не потрібне моє співчуття, що кожного дня, протягом якого перебуваю поруч із ним, удаючи, ніби кохаю його, я завдаю йому великої образи. Він сказав мені, що, хоч би що я робила й хоч би як ставилася до нього, він кохатиме мене завжди, і тому більше ніколи не повернеться до мене. – Руки в неї тремтіли. – Він кохав мене від усієї душі, і лише я могла зробити його нещасним, – прошепотіла вона.

Вона заплющила очі, і її обличчя перетворилося на маску болю. Через мить у неї вихопився глибокий стогін, і вона почала бити себе кулаками по обличчю та тілу. Я кинувся до неї, схопив в обійми й знерухомив. Крістіна пручалася й кричала. Я притиснув її до підлоги й схопив за руки. Вона піддалася дуже повільно, виснажена, обличчя їй заливали сльози та слина, очі почервоніли. Ми лежали так десь протягом півгодини, аж поки я відчув, що її тіло обм’якло й вона надовго затихла.

Я накрив її ковдрою й обхопив руками ззаду, ховаючи від неї власні сльози.

– Ми поїдемо далеко, – прошепотів я їй на вухо, не знаючи, чи вона мене чує, чи розуміє. – Ми поїдемо далеко, де ніхто нас не знатиме, і всім буде байдуже, хто ми такі. Обіцяю тобі.

Крістіна схилила голову набік і подивилася на мене. Вираз її обличчя був такий, ніби їй розплющили душу ударами молота. Я міцно її обняв і поцілував у чоло. Дощ і далі торохтів по шибках, і, перебуваючи в полоні сірого та блідого світла, яким огорнув нас мертвий світанок, я вперше подумав, що ми йдемо на дно.

Я припинив свою роботу на хазяїна цього ж таки ранку. Поки Крістіна спала, я піднявся в кабінет і склав усі аркуші, нотатки та примітки проекту в папку, а папку вкинув у стару скриню, яка стояла під стіною. Моїм першим поривом було спалити всі ці папери, але я не зміг набратися духу. Мене постійно супроводжувало відчуття, що сторінки, які я залишаю позад себе, – це частина мого життя. Нормальні люди народжують на світ дітей; ми, письменники, народжуємо книжки. Ми приречені віддавати їм частину свого життя, хоча вони майже ніколи не дякують нам за це. Ми приречені помирати на їхніх сторінках, а іноді навіть дозволяти, щоб саме вони відбирали в нас життя. З усіх дивовижних створінь із чорнила й паперу, які я привів у цей жалюгідний світ, ця гендлярська праця, яку я робив, щоб виконати замовлення хазяїна, була, безперечно, найгротескнішою. На тих сторінках не було нічого такого, що заслуговувало б на щось більше, аніж вогонь, а проте воно все одно було частинкою моєї крові, і я не знайшов у собі мужності знищити його. Я поклав його на дно скрині й вийшов із кабінету, засмучений, майже засоромлений своїм боягузтвом і з туманним відчуттям батьківського ставлення до того пекельного рукопису. Мабуть, хазяїн подивився б з іронією на цю ситуацію; що ж до мене, то вона вселяла мені почуття огиди.

Крістіна спала до полудня. Я скористався цим, щоб піти до молочарні неподалік від ринку й купити молока, хліба й сиру. Дощ нарешті вщух, але на вулицях іще стояли калюжі, і вологість у повітрі можна було відчути навпомацки, ніби вона була холодною пилюкою, що осідала на одяг та проникала в кістки. Поки стояв у черзі в молочарні, я мав таке відчуття, ніби хтось спостерігає за мною. Знову вийшовши на вулицю й переходячи через бульвар Борна, я обернувся й помітив, що хлопчик віком не більш як п’ять років іде за мною. Я зупинився й подивився на нього. Хлопчик став і витримав мій погляд.

– Не бійся, – сказав я. – Підійди.

Хлопчик ступив кілька кроків і зупинився за два метри від мене. Він мав бліду, майже синю шкіру, наче ніколи не бачив світла сонця. Він був у всьому чорному й у нових і лискучих лакованих черевичках. Очі мав темні, а зіниці – такі великі, що білки було майже не видно.

– Як тебе звати? – запитав я.

Хлопчик усміхнувся й пригрозив мені пальчиком. Я хотів ступити крок до нього, проте він зірвався з місця, і я побачив, як він зник у натовпі на бульварі Борна.

Підійшовши до свого порталу, я побачив конверт, що стримів між одвірком і дверима. Печатка з червоного сургучу з янголом була ще тепла. Я подивився в обидва боки вулиці, але не побачив нікого. Увійшов до будинку й замкнув за собою двері, двічі обернувши ключ у замку. Зупинився під самими сходами й розкрив конверт.

Любий друже!

Мені дуже прикро, що ви не змогли прийти на нашу зустріч учора ввечері. Я сподіваюся, з вами все гаразд і ваша відсутність не пояснюється якимись непередбаченими або надзвичайними обставинами. Я щиро жалкую, що не мав приємності натішитися вашим товариством за цієї нагоди, але сподіваюся, що незалежно від причин, які перешкодили вам прийти на зустріч зі мною, ця проблема знайде швидке й сприятливе розв’язання й наступного разу ніщо не зможе завадити нашій зустрічі. Я мушу покинути місто на кілька днів, але повідомлю вас відразу, щойно повернуся. У сподіванні незабаром довідатися, як вам ведеться і з яким успіхом просувається робота над нашим спільним проектом, вас, як завжди, щиро й приязно вітає ваш друг

Андреас Кореллі

Я зіжмакав листа в кулаці й засунув його до кишені. Увійшов на поверх із великою обережністю й притримав двері, щоб не зарипіли. Зазирнув до спальні й переконався, що Крістіна досі спить. Пішов на кухню й став готувати каву та нехитрий сніданок. Через кілька хвилин почув кроки Крістіни в себе за спиною. Вона спостерігала за мною, стоячи у дверях, накинувши на себе мого старого светра, який сягав їй до стегон. Волосся в неї було скуйовджене, а очі розпухли. У неї були помітні синці від ударів на губах і скронях, так, ніби вона лупцювала себе ще й по обличчю. Вона уникала мого погляду.

– Пробач, – промурмотіла вона.

– Їсти хочеш? – запитав я.

Вона заперечливо похитала головою, але я знехтував її жест і показав, щоб вона сіла за стіл. Налив їй чашку кави з молоком і цукром і подав скибку хліба, щойно витягнутого з печі, із сиром та шинкою. Вона навіть не доторкнулася до їжі.

– Випий бодай ковточок, – сказав я.

Вона без апетиту надкусила сир і слабко мені всміхнулася.

– Смачний, – сказала вона.

– Коли розкуштуєш, він здасться тобі ще смачнішим.

Ми їли мовчки. Крістіна, на мій подив, очистила половину своєї тарілки. Потім заховалася за чашкою з кавою й стала скоса спостерігати за мною.

– Якщо хочеш, я сьогодні піду, – сказала вона нарешті. – Не турбуйся. Педро залишив мені гроші й…

– Я не хочу, щоб ти кудись пішла. Хочу, щоб ти більше ніколи нікуди не йшла. Ти мене чуєш?

– З мене не дуже добра компанія, Давиде.

– Ми будемо вдвох.

– Ти сказав правду? Що ми поїдемо кудись далеко?

Я кивнув головою.