Карлос Сафон – Гра янгола (страница 72)

Я сів на ліжко й зітхнув. І лише тоді помітив, що якась річ була тут не на місці. Насамперед я звернув увагу на запах. Солодкавий сморід витав у повітрі. Я підвівся й розглянувся навколо. На одній зі скринь я побачив порцеляновий таріль зі свічкою чорного кольору, що запливла темними слізьми розплавленого воску. Я обернувся. Запах, здавалося, долинав від узголів’я ліжка. Я висунув шухляду нічного столика й побачив там розп’яття, розламане на три частини. Мені здалося, що запах став ближчим. Я двічі обійшов кімнату, але не знайшов джерело того запаху. І ось тоді я нарешті його побачив. Під ліжком щось було. Я опустився навколішки й зазирнув туди. Там лежала бляшана коробка, у яких хлопчики зазвичай зберігають скарби свого дитинства. Я дістав коробку й поставив її на ліжко. Запах тепер став набагато різкішим, він забивав дух. Я подолав напад нудоти й відкрив коробку. Усередині побачив білу голубку, її серце було проколене голкою. Я відступив на крок назад, затикаючи собі рот і ніздрі, потім відійшов до самого коридору. Очі арлекіна з його посмішкою шакала стежили за мною з дзеркала. Я побіг до сходів і швидко спустився ними вниз, шукаючи коридор, який виводив у залу для читання, де були двері, що відчинялися в сад. На якусь мить мене опанувало було відчуття, що я заблукав і що дім, наче жива істота, спроможна за власним бажанням переставляти свої салони та коридори, не хотів мене випускати. Нарешті я побачив засклену галерею й побіг до дверей. І лише тоді, коли вовтузився із засувом, почув той зловісний сміх у себе за спиною й зрозумів, що я був у домі не сам-один. Я на мить обернувся й помітив чорний силует, який стежив за мною з глибини коридору, тримаючи в руках якийсь блискучий предмет. Ніж.

Засув піддався моїм рукам, і я одним поштовхом відчинив двері. Інерція примусила мене впасти долілиць на мармурові плити, які оточували басейн. Моє обличчя зупинилося лише на одну долоню від поверхні плити, і я відчув сморід застояної води. Протягом якоїсь миті я намагався роздивитися щось темне на дні басейну. Хмари в небі на хвилину розійшлися, і кілька сонячних променів ковзнули по воді, утворивши на дні якусь дивну мозаїку. Це видіння не тривало й хвилину. Я побачив на дні басейну крісло на коліщатах, нахилене вперед. Світло ковзнуло до найглибшої частини басейну, і там я побачив її. Я побачив тіло жінки в пошарпаній білій сукні, що прихилилося спиною до стіни. Я спершу подумав був, що то лялька – яскраво-червоні губи, роз’їдені водою, і блискучі, наче сапфіри, очі. Руде волосся повільно коливалося в гнилій воді, шкіра здавалася синьою. То була вдова Марласки. Через секунду прогалина в хмарах зникла й вода знову перетворилася на чорне дзеркало, у якому я бачив лише своє власне обличчя та силует, що матеріалізувався на вході до галереї з ножем у руці. Я швидко підхопився на ноги й побіг до саду, пірнувши в хащі дерев, дряпаючи собі обличчя та руки кущами, щоб якомога швидше добігти до металевої брами й вибігти в провулок. Я біг щодуху, не зупиняючись, поки не вискочив на шосе Вальвідрера. Лише опинившись там, геть засапаний, я обернувся й побачив, що дім Марласки знову заховався за провулком, невидимий для світу.

Я повернувся додому тим самим трамваєм, проїхавши через усе місто, яке темнішало з кожною хвилиною під морозним вітром, що підмітав листя на вулицях. Коли вийшов на майдані Паласіо, я підслухав розмову двох моряків, що йшли від молу й говорили про бурю, яка наближається від моря й налетить на місто десь увечері. Я підвів погляд і побачив, як небо накриває плащ із червоних хмар, що розтягувалися над морем, наче розлита кров. На вулицях, прилеглих до бульвару Борна, люди поспішали позачиняти всі двері й вікна, крамарі зачиняли свої крамниці раніше від призначеного часу, а діти вибігали на вулиці гратися: вони ставали проти вітру, схрестивши руки на грудях, і сміялися, слухаючи, як гуркотить у далечині грім. Ліхтарі блимали, а спалахи далеких блискавок затуляли біле світло фасадів. Я поквапився до порталу будинку з вежею й дуже швидко піднявся сходами. Я чув за стінами гуркіт бурі, що наближалася.

У домі було так холодно, що, увійшовши до коридору, я міг бачити пару – сліди свого дихання. Я відразу пішов до кімнати, де була стара піч, яка топилася вугіллям і яку я розпалював не більш як чотири або п’ять разів, відколи тут оселився; ось і сьогодні я розпалив у ній вогонь, використавши для цього стос старих сухих газет. Я розтопив також камін на галереї й сів на підлогу перед вогнем. Мені тремтіли руки, і я не знав, чи вони тремтять від холоду, чи від страху. Я чекав, коли прийде тепло, дивлячись на мереживо білого світла, яке залишали по собі в небі спалахи блискавок.

Дощу не було до вечора, і коли нарешті він почав падати, рясна злива ошалілих крапель непроникною завісою затулила ніч і дахи та провулки зникли, накриті чорним плащем, який люто шмагав будинки по стінах і шибках. Помалу піч, яка топилася вугіллям, і камін на галереї нагрівали дім, але мені досі було холодно. Я звівся на ноги й пішов до спальні пошукати там ковдру, якою міг би накритися. Відчинив шафу й став нишпорити у двох великих ящиках, що в її нижній частині.

Футляр був там, на самому дні. Я дістав його й поклав на ліжко. Відчинив його й подивився на старий револьвер свого батька – єдину спадщину, яка дісталася мені від нього. Я підняв його зброю, поклавши вказівний палець на спусковий гачок. Відкинув барабан і поклав туди шість куль із коробки з набоями, що була схована між подвійним дном футляра. Я залишив коробку на нічному столику, а револьвер і ковдру поніс на галерею. Там я впав на диван, загорнувшись у ковдру, сховавши револьвер у себе на грудях, і втупив погляд у бурю за вікнами. Я чув, як цокає годинник на поличці над піччю. Але й не дивлячись на нього, я знав, що залишилося менш як півгодини до зустрічі з хазяїном у більярдній залі Кінного цирку.

Я заплющив очі й уявив собі, як він їде вулицями міста, безлюдними й залитими водою. Я уявив собі, як він сидить на задньому сидінні свого автомобіля, за спиною в шофера, і його золотаві очі блищать у темряві, а срібний янгол на носі в «роллс-ройса» відкриває шлях машині крізь бурю. Я уявив його нерухомим, як статуя, без дихання й без усмішки, без будь-якого виразу, а потім, слухаючи, як потріскують у каміні дрова й лопотять краплі дощу по вікнах, я заснув із револьвером у руках і з переконаністю, що на побачення він не прийде.

Незабаром після півночі я розплющив очі. Вогонь у каміні майже погас, і галерея була занурена у хвилясту сутінь, яку відкидали сині вогники, що стрибали над останніми жаринами. Дощ не вщухав. Теплий револьвер досі був затиснутий у моїх пальцях. Я завмер на кілька секунд, не наважуючись навіть кліпнути віями. Відчув, що хтось стоїть за дверима, іще до того, як почув стукіт.

Я розгорнув ковдру й напружив слух. Знову почув ті звуки. Хтось стукав у двері суглобами пальців. Я підвівся з револьвером у руці й вийшов у коридор. Знову стукіт у двері. Я ступив кілька кроків у тому напрямку й зупинився. Уявив собі, як він стоїть і всміхається на сходовому майданчику, а янгол на лацкані блищить у темряві. Я міцніше стиснув у руках револьвер. Знову чиясь рука постукала у двері. Я хотів визирнути у вічко, але не наважувався. Стояв там нерухомо, майже не дихаючи, спрямувавши дуло револьвера на двері.

– Забирайтеся геть! – закричав я, але сили в моєму голосі не було.

І тоді я почув, як хтось плаче по той бік дверей, і опустив зброю. Відчинив у темряві двері й побачив її. Одяг на ній був геть мокрий, і вона тремтіла. Шкіра в неї була холодна, як лід. Побачивши мене, вона впала мені в обійми. Я підтримав її і, не знаходячи слів, лише обняв з усієї сили. Вона слабко мені всміхнулася, і, коли я підняв долоню до її щоки, поцілувала її, заплющивши очі.

– Пробач мені, – прошепотіла Крістіна.

Вона розплющила очі й подарувала мені той поранений і розпачливий погляд, який переслідуватиме мене до самого пекла. Я всміхнувся їй.

– З поверненням додому.

Я роздягнув її при світлі свічки. Зняв їй черевики, у яких було повно води, стягнув із неї мокру сукню та смугасті панчохи. Обтер їй тіло та волосся чистим рушником. Вона ще тремтіла від холоду, коли я вклав її в ліжко й ліг поруч, обнявши її, щоб зігріти. Ми лежали так досить довго мовчки, дослухаючись до дощу. Потім я став відчувати, як її тіло повільно зігрівається під моїми руками й дихання її стає глибоким. Я думав, що вона заснула, коли почув її голос у темряві:

– Твоя подруга приходила до мене.

– Ізабелла.

– Вона розповіла мені, що ховала від тебе мої листи. Сказала, що її наміри були добрими. Вона вважала, що так буде краще для тебе, і, мабуть, мала рацію.

Я нахилився над нею й став шукати її очі. Погладив їй губи, і вона вперше всміхнулася.

– Я думала, що ти забув про мене, – сказала вона.

– Я намагався.

На її обличчі був вираз глибокої втоми. За ті місяці, що я не бачив її, у неї на шкірі з’явилися зморшки, а в погляді – зневіра й порожнеча.

– Ми вже не молоді, – сказала вона, прочитавши мою думку.

– А коли ми були молодими, ти і я?

Я відгорнув ковдру й подивився на її голе тіло на білому простирадлі. Я став пестити їй шию й груди, ледь доторкаючись до її шкіри пучками пальців. Накреслював кола на животі й обводив обриси кісток, що випинали під клубами. Дозволив своїм пальцям погратися з ріденьким пушком між її стегнами.