Карлос Сафон – Гра янгола (страница 71)
– Неспокійна для вас видалася ніч, чи не так? – запитав він ніби мимохідь.
– Куди ми їдемо?
– До вас додому, либонь. Чи, може, ви хотіли б заночувати в готелі абощо?..
– Ні. Ліпше додому.
Автомобіль повільно спускався по Віа-Лаєтана. Валера дивився на безлюдні вулиці без будь-якої цікавості.
– Що ви тут робите? – запитав я нарешті.
– Як то що я роблю? Представляю й захищаю ваші інтереси.
– Скажіть водієві, щоб зупинив машину, – промовив я.
Водій став шукати погляд Валера в дзеркальці заднього виду. Валера похитав головою й знаком показав йому, щоб їхав далі.
– Не кажіть дурниці, сеньйоре Мартін. Зараз ніч, холодно, і я довезу вас додому.
– Я ліпше піду пішки.
– Будьте розважливим.
– Хто вас послав?
Валера зітхнув і потер собі очі.
– Ви маєте добрих друзів, Мартін. У житті дуже важливо мати добрих друзів, а головне – уміти їх зберегти, – сказав він. – Так само важливо, як отямитися вчасно, коли ти пішов хибною дорогою.
– Чи ця дорога не проходить через дім Марласки, що під тринадцятим номером на шосе Вальвідрера?
Валера терпляче всміхнувся з таким виразом, ніби вичитував неслухняній дитині.
– Сеньйоре Мартін, ви повинні вірити мені, коли я вам кажу, що, чим далі ви будете від цього будинку та цих подій, тим ліпше для вас. Прийміть мої послуги принаймні в тому, що стосується цієї поради.
Водій виїхав із бульвару Колумба й поїхав вулицею Комерсіо, шукаючи початок бульвару Борна. Вози з м’ясом і рибою, льодом і спеціями вже збиралися перед загорожею великого ринку. Коли ми там проїздили, четверо хлопців саме вивантажували з воза обдерту тушу великої телиці, за якою тягся кривавий слід і струмінь гострих пахощів.
– У вашому кварталі, сеньйоре Мартін, можна побачити багато цікавих і мальовничих сцен.
Шофер зупинився на в’їзді до вулиці Фласадерс і вийшов із машини, щоб відчинити нам дверцята. Адвокат вийшов зі мною.
– Я проведу вас до дверей, – сказав він.
– Ще подумають, що ми близькі друзі.
Ми увійшли в темний тунель провулка, який вів до мого дому. Коли ми підійшли до дверей, адвокат подав мені руку з притаманною його професії чемністю.
– Дякую, що витягли мене з тієї буцегарні.
– Дякуйте не мені, – відповів Валера, дістаючи конверт із внутрішньої кишені свого пальта.
Я впізнав печать янгола на сургучі навіть у тому тьмяному світлі, яке падало від ліхтаря, що висів на стіні над нашими головами. Валера подав мені конверт і, востаннє кивнувши головою, обернувся й пішов до автомобіля, який на нього чекав.
Я відчинив двері й піднявся сходами на поверх. Увійшовши, попрямував відразу до кабінету й поклав конверт на письмовий стіл. Відкрив його й дістав згорнутий аркуш, списаний каліграфічним почерком хазяїна.
Друже Мартін!
Я маю надію, що ця цидулка застане вас при доброму здоров’ї й у доброму гуморі. Обставини привели мене до цього міста, і мені буде надзвичайно приємно зустрітися з вами в цю п’ятницю о сьомій годині вечора в більярдній залі Кінного цирку, де ми зможемо обговорити, як просувається наш проект.
З великим привітом і щирою симпатією ваш друг
Андреас Кореллі
Я згорнув аркуш і акуратно вклав його назад у конверт. Запалив сірника і, тримаючи конверт за ріжок, підніс його до вогню. Я дивився, як він горить, доти, доки розтоплений сургуч скапав червоними слізьми на мій письмовий стіл і мої пальці присипало гарячим попелом.
– Провалися ти в пекло, – прошепотів я, дивлячись, як ніч за шибками вікон стає непроникно чорною.
Я чекав світанку, що не приходив, сидячи в кріслі в кабінеті, аж поки лють примусила мене підвестися на ноги, і я вийшов на вулицю, сповнений рішучості знехтувати застереження адвоката Валера. Коли я переходив через бульвар Борна, мені вчулися кроки за спиною. Я рвучко обернувся, але не побачив нікого, крім працівників ринку, які розвантажували вози, і пішов далі. На майдані Паласіо я побачив світло першого трамвая, що чекав у тумані, який наповзав від портових вод. Змії синього світла сичали під його дротами. Я зайшов у трамвай і сів попереду. Той самий кондуктор, що й першого разу, продав мені квиток. Поступово по одному підійшло ще з дванадцять пасажирів. Через кілька хвилин трамвай зрушив із місця, і ми поїхали, а в небі почала утворюватися мережа червоних капілярів між темними хмарами. Не треба було бути ані поетом, ані вченим, аби зрозуміти, що день обіцяв бути поганим.
Коли ми доїхали до Саріа, день розвиднявся сірим і бляклим світлом, яке заважало оцінити кольори. Я став підійматися вузькими провулками кварталу до схилу гори. Вряди-годи зупинявся й оглядався, бо мені вчувалися позаду кроки, але жодного разу не побачив нікого в себе за спиною. Зрештою я наблизився до входу в провулок, який вів до дому Марласки, і пішов, ступаючи по килиму з опалого листя, яке шаруділо в мене під ногами. Я дуже повільно перетнув патіо й піднявся сходами до головних дверей, придивляючись до вікон на фасаді дому. Смикнув тричі за шворку дверного молотка й відступив на кілька кроків. Зачекав хвилину й, не діставши ніякої відповіді, подзвонив знову. Я почув, як відлуння ударів затихло всередині дому.
– Добрий день! – гукнув я.
Дерева, які оточували дім, здавалося, проковтнули відлуння мого голосу. Я обійшов навколо будинку до павільйону над басейном і наблизився до заскленої галереї. Вікна були зачинені дерев’яними віконницями, що не давали зазирнути всередину. Одне з вікон поблизу від засклених дверей на галерею було прочинене. Засув, на який зачинялися двері, можна було бачити крізь шибки. Я застромив руку в прочинене вікно й відсунув засув. Двері подалися з металевим скреготом. Я ще раз оглянувся, чи в мене немає нікого за спиною, й увійшов у дім.
Мірою того як мої очі звикали до сутіні, я почав угадувати обриси зали. Підійшов до вікон і розхилив віконниці, щоб пропустити в дім трохи світла. Пучок променів пронизав темряву й освітив контури приміщення.
– Тут хтось є? – гукнув я.
Я почув, як звук мого голосу провалився в нутрощі будинку: так падає монета, кинута в бездонний колодязь. Я пішов у самий кінець зали, де під аркою з різьбленого дерева починався вхід до темного коридору, обабіч якого висіли картини, майже невидимі на тлі оксамиту. На протилежному боці коридору перед очима поставав великий напівкруглий салон із мозаїчною підлогою й настінною картиною з глазурованого скла, на якій був зображений білий янгол із простягнутою рукою й вогненними пальцями. Великі кам’яні сходи піймалися вгору спіраллю, яка охоплювала залу. Я зупинився біля підніжжя сходів і знову покликав:
– Добрий день! Сеньйоро Марласка!
Дім був занурений в абсолютну тишу, і мертве відлуння супроводжувало мої слова. Я піднявся сходами на другий поверх і зупинився на майданчику, з якої можна було оглянути салон і настінну мозаїку. Я побачив звідти також слід, що його мої кроки залишили на шарі пороху, який накривав підлогу. Окрім слідів від моїх підошов, я розгледів іще один знак від якогось пересування, щось подібне до вузького коридору, прокресленого в пилюці двома нерозривними паралельними лініями на відстані у дві або три п’яді, а між тими лініями сліди від ніг. Сліди великі. Я дивився на ті знаки, геть розгублений, поки до мене не дійшло, що я бачу. То був слід від крісла на коліщатах і ніг людини, яка штовхала його.
Мені почувся якийсь звук за спиною, і я обернувся. Двері, прочинені в кінці вузенького коридору, злегка гойдалися. Потік свіжого повітря дійшов до мене звідти. Я повільно наблизився до тих дверей. Підходячи до них, я скинув поглядом на кімнати, що були по обидва боки коридору. То були спальні з меблями, обтягнутими матерією. Зачинені вікна й густа темрява давали на здогад, що ними не користувалися протягом багатьох років, крім однієї з кімнат, більшої за інші. То була шлюбна спальня. Я увійшов до тієї кімнати й переконався, що вона пахла тією рідкісною сумішшю різних ароматів і хвороб, які властиві старим людям. Я припустив, що саме тут спала вдова Марласки, проте від неї не було жодного сліду.
Ліжко було акуратно заправлене. Біля ліжка стояв комод, на ньому – кілька фотографій у рамках. На всіх без винятку я побачив хлопчика зі світлим волоссям і сміхотливим обличчям. Ісмаель Марласка. На деяких світлинах він позував разом зі своєю матір’ю або з іншими дітьми. На жодній із тих фотографій я не побачив Дієґо Марласки.
Рипіння дверей у коридорі знову примусило мене стрепенутися, і я вийшов зі спальні, залишивши фотографії там, де вони були. Двері до приміщення в кінці коридору досі гойдалися. Я попрямував туди й на мить зупинився, перш ніж увійти. Набрав повні груди повітря й відчинив двері.
Там усе було біле. Стіни й стеля були пофарбовані в бездоганно білий колір. Штори з білого шовку. Невелике ліжко, накрите білими простирадлами. Білий килим. Білі шафи й білі полиці. Після сутіні, що панувала в домі, цей контраст осліпив мене на кілька секунд. Біла кімната здавалася вихопленою з якогось сновидіння, з казки про фей. На полицях стояли іграшки та книжки казок. Порцеляновий арлекін натуральних розмірів сидів за круглим столиком і дивився в дзеркало. Якийсь апарат із білими крильми звисав зі стелі. На перший погляд мені здалося, що я потрапив у кімнату розпещеної дитини, Ісмаеля Марласки, але тут панувала гнітюча атмосфера моргу.