Карлос Сафон – Гра янгола (страница 69)

Я розплющив очі на сліпуче світло гасового ліхтаря. Обличчя сторожа дивилося на мене без будь-якого виразу. Я спробував закліпати віями, але тут мене шпигнуло гострим болем у потилицю.

– Живий? – запитав сторож, не уточнивши, чи то його запитання звернене до мене, чи має суто риторичний характер.

– Так, – простогнав я. – Не здумайте вкинути мене в яму.

Сторож допоміг мені підвестися. Кожен порух відбивався гострим болем мені в голові.

– Що сталося?

– Вам видніше. Уже годину тому я мав замкнути кладовище, та, оскільки ви не повернулися, я підійшов сюди, щоб подивитися, у чому річ, і побачив, що ви тут спите, мабуть, хильнули забагато.

– А жінка?

– Яка жінка?

– Їх тут було двоє.

– Двоє жінок?

Я зітхнув і похитав головою.

З допомогою сторожа я нарешті зіп’явся на ноги. Лише тоді відчув пекучий біль і побачив, що сорочка в мене розстебнута. Кілька мілких порізів змережали мені груди.

– Знаєте, я не сказав би, що це гарний малюнок…

Я застебнув пальто й помацав внутрішню кишеню. Фотографія Марласки зникла.

– Ви маєте телефон у будці?

– Ми його маємо в залі турецьких лазень.

– Ви можете принаймні допомогти мені дійти до башти Бельєсґард, я замовлю машину звідти.

Сторож вилаявся й узяв мене під лікті.

– Я ж вам радив прийти іншого дня, – промовив він голосом людини, що змирилася з долею.

Лише за кілька хвилин до півночі я нарешті добувся до будинку з вежею. Щойно я відчинив двері, як зрозумів, що Ізабелла пішла. Мої кроки в коридорі відлунювали інакше. Я не став завдавати собі клопоту й вмикати світло. У темряві пройшов до кімнати, що належала їй. Ізабелла ретельно прибрала тут, перш ніж пішла. Простирадла й ковдри акуратно складені на кріслі, матрац голий. Її запах ще витав у повітрі. Я вийшов у галерею й сів за письмовий стіл, яким користувалася моя помічниця. Ізабелла підстругала всі олівці й акуратно поставила їх у чашу. Білий папір був складений акуратним стосиком на таці. Комплект пер, який я їй подарував, стояв на краю стола. Мій дім ніколи не здавався таким порожнім.

Я роздягся у ванній, скинувши із себе обляпаний багнюкою одяг, і приклав до потилиці компрес зі спиртом. Біль затих, аж поки не перетворився на глухе пульсування та загальне відчуття, яке не дуже відрізнялося від глибокого похмілля. Подряпини на грудях здалися мені в дзеркалі лініями, накресленими пером. То були чисті поверхові порізи, проте пекли вони мені добре. Я обтер їх спиртом і поклав свої надії на те, що інфекції не буде.

Я ліг у ліжко й накрився по шию двома чи трьома ковдрами. Єдиними частинами тіла, які мені не боліли, були ті, які втратили будь-яку чутливість від холоду та дощу. Я чекав, коли зігріюся, дослухаючись до холодної тиші, тиші відсутності й порожнечі, яка душила дім. Перед тим як піти, Ізабелла залишила стос конвертів із листами від Крістіни на моєму нічному столику. Я простяг руку й дістав один навмання, запечатаний два тижні тому.

Любий Давиде!

Минають дні, а я все пишу тобі листи, на які, ти, певно, не станеш відповідати, навіть якщо захочеш їх розпечатати. Я вже стала думати, що пишу їх тільки для себе, щоб приглушити тугу й на мить уявити собі, що ти поруч. Щодня я запитую себе, де ти є й що робиш.

Іноді я думаю, що ти покинув Барселону, щоб ніколи сюди не повернутися, і уявляю тебе в якомусь місті, де в оточенні чужинців ти починаєш нове життя, якого я ніколи не знатиму. Іноді думаю, що ти досі мене ненавидиш, що рвеш ці листи й думаєш, як було б добре, якби ти ніколи мене не знав. Я тебе не звинувачую. Можна тільки дивом дивуватися, як легко сказати в самотині перед аркушем паперу те, чого ти ніколи не наважилася б сказати людині в обличчя.

Життя моє нелегке. Педро не міг би виявляти більше доброти й розуміння до мене, аж іноді мене дратують його терплячість і бажання зробити мене щасливою, які роблять мене ще більш нещасною. Педро каже, що серце в мене пусте, що я не заслуговую, аби хтось мене любив. Він перебуває біля мене майже весь день. Він не хоче залишати мене саму.

Я щодня всміхаюся й розділяю з ним ліжко. Коли він мене запитує, чи я кохаю його, кажу, що так, а коли бачу віддзеркалену в його очах істину, мені хочеться вмерти. Він ніколи не каже мені цього в обличчя. Він багато говорить про тебе. Йому тебе бракує. Іноді мені навіть здається, що ти та людина, яку він любить найбільше у світі. Я бачу, як він стає ніби кращим і серйознішим у найгіршому з усіх товаристві – у моєму. Я не сподіваюся здобути твоє прощення, але якщо я чогось і бажаю в цьому світі, то тільки щоб ти простив йому. Я не варта того, щоб через мене ти відмовив йому у своїй дружбі та спілкуванні з ним.

Учора я закінчила читати одну з твоїх книжок. Педро має їх усі, і я їх читаю, бо то єдиний спосіб, у який я можу відчути себе з тобою. Це сумна й дивна історія про дві ляльки з мандрівного цирку, зламані й покинуті, що ожили на одну ніч, знаючи, що вранці вони помруть. Я читала цю книжку й мала таке відчуття, що ти написав її про нас із тобою.

Кілька тижнів тому мені приснилося, що я тебе бачила: ми зустрілися на вулиці, і ти мене не впізнав. Ти всміхнувся й запитав, як мене звати. Ти нічого про мене не знав. Не ненавидів мене. Щоночі, коли Педро спить поруч зі мною, я заплющую очі й благаю небо або пекло, щоб мені знову наснилося те саме.

Завтра або, може, учора я знову тобі писатиму, щоб сказати, що кохаю тебе, хоча це нічого й не означає для тебе.

Крістіна

Я впустив листа на підлогу, неспроможний читати далі. «Завтра буде інший день, – сказав я собі. – Навряд чи гірший за сьогодні». Я собі й на думці не покладав, що пригоди, які спіткали мене в цей день, лише починаються. Мені вдалося, думаю, поспати щонайбільше години зо дві, коли я раптом прокинувся десь удосвіта. Хтось гатив кулаками в мої двері. Протягом кількох секунд я лежав, оглушений, у темряві, намацуючи вимикач. Знову удари у двері. Я увімкнув світло, вистрибнув із ліжка й підійшов до дверей. Виглянув у вічко. У сутіні майданчика я побачив три обличчя. Інспектор Ґрандес, а за ним Маркос і Кастело. Усі троє прикипіли поглядами до вічка. Я двічі глибоко відітхнув, перш ніж відчинити двері.

– Доброї ночі, Мартін. Пробачте, що ми так рано.

– А котра година, як ви думаєте? – запитав я.

– Та година, коли тобі слід ворушити задом, скурвий ти сину, – процідив крізь зуби Маркос, примусивши Кастело подарувати мені таку посмішку, якою він міг би мене поголити.

Ґрандес скинув на них докірливим поглядом і зітхнув.

– Третя ранку з хвостиком, – сказав він. – Можна мені увійти?

Я зітхнув роздратовано, проте кивнув головою й дав йому пройти. Інспектор зробив знак своїм підлеглим, щоб вони зачекали на сходовому майданчику. Маркос і Кастело підкорилися, заскреготівши зубами й подивившись на мене очима розлючених змій. Я зачинив двері перед самісіньким їхнім носом.

– Вам треба бути обережнішим із цими двома, – сказав Ґрандес, заглиблюючись у коридор.

– Будь ласка, почувайтеся тут як удома… – сказав я.

Я повернувся до спальні й похапцем одягнувся, схопивши той одяг, який втрапив мені під руку, – той самий брудний одяг, який склав учора на стілець. Коли я вийшов у коридор, то Ґрандеса не побачив.

Я пройшов коридором до галереї й знайшов його там; він дивився у вікно на низькі хмари, що повзли над дахами.

– А де цукерочка? – запитав він.

– У себе вдома.

Ґрандес подивився на мене з усмішкою.

– Чоловік розважливий не бере таких дівчат на повне утримання, – сказав він, показуючи мені на крісло. – Сідайте.

Я опустився в крісло. Ґрандес залишився стояти, дивлячись на мене невідривним поглядом.

– У чому річ? – запитав я нарешті.

– У вас поганий вигляд, Мартін. Ви встрягли в якусь бійку?

– Я впав.

– Он як. Мені стало відомо, що вчора ви відвідали крамницю магічних знадоб сеньйора Даміана Роуреса на вулиці Принцеси.

– Ви самі бачили, як я виходив із тієї крамниці ополудні. До чого тут крамниця Роуреса?

Ґрандес зміряв мене холодним поглядом.

– Одягніть пальто, шарф чи вдягніться, як вам до вподоби. Надворі холодно. Ми їдемо до комісаріату.

– Куди, куди?

– Робіть те, що я вам сказав.

Поліційний автомобіль чекав нас на бульварі Борна. Маркос і Кастело всадили мене в салон без зайвих церемоній і посідали обабіч, затиснувши мене посередині.

– Вам зручно, сеньйоре? – запитав Кастело, тицьнувши мене кулаком у бік.

Інспектор сів попереду, поруч із водієм. Ніхто з них не розтулив рота протягом п’яти хвилин, поки ми їхали безлюдною вулицею Лаєтана, зануреною в туман кольору вохри. Маркос і Кастело взяли мене попідруч із таким заповзяттям, ніби хотіли переламати мені кістки, і потягли лабіринтом сходів, коридорів і кімнат, аж поки завели до якоїсь камери без вікон, що смерділа потом і сечею. Посередині стояли стіл зі сточеного шашелем дерева й два старі стільці. У камері стояв лютий холод. Перш ніж я встиг прийти до тями, двері з виляском зачинилися в мене за спиною. Я почув, як віддаляються кроки тих, котрі мене сюди привели. Я обкрутився разів дванадцять у цій буцегарні й зрештою опустився на один зі стільців, який мало не розвалився піді мною. Протягом наступної години, крім свого дихання, скрипіння стільця та відлуння від крапель, що падали невідомо де, я не чув жодного звуку.

Минула вічність, поки я нарешті почув, як до моєї камери наближаються кроки, і через мить двері відчинилися. На порозі стояв Маркос із посмішкою на губах. Він притримав двері й пропустив Ґрандеса, який увійшов, не дивлячись на мене, і сів на стілець на протилежному боці стола. Він кивнув Маркосу, і той зачинив двері, спершу пославши мені повітряний поцілунок і підморгнувши. Інспектор чекав добрих тридцять секунд, перш ніж визнав за потрібне подивитися на мене.